[Юнґер, Ернст. Вогонь і кров ⁄ пер. з німецької О. Андрієвський. ― К.: Видавець Анна Клокун, 2018. ― 336 с.]

Українська поличка високої перекладної літератури поповнилася новим виданням. Зʼявився переклад кількох прозових речей німецького письменника, публіциста, філософа, учасника двох світових війн ― Ернста Юнґера під назвою «Вогонь і кров». Мовний транзит цих текстів у нашу культуру виконав Олександр Андрієвський, у 2014-2015 роках ― доброволець у батальйонах «Свята Марія» та «ОУН».

Ернст  Юнґер та обкладинка його книжки «Вогонь і кров» у перекладі українською.

Як ми вже всі звикли в наші часи, це видання обійшли стороною як ті, хто створює публічні дискусії довкола книжок, так і наша критика. Мовчання довкола твору вбиває значно більше, аніж розумний, хоч і негативний відгук. Те, що мало би стати благодатною поживою для розмислювання, увергається мовчанням знову в темінь історії. Тут бодай пучками пальців спробую втримати важливі для нас повідомлення, що їх переслав нам Юнґер зі своєї складної та кривавої епохи, у якій народжувався новий тип людини, котрий стане наскрізним персонажем прози цього автора. Мова йде про те, як «із жорстокого матеріалу війни поставала нова раса, яка виховувалася у школі битв та знайомилася зі своїм смертоносним ремеслом».

Зовсім коротко, але все ж слід сказати про постать самого Ернста Юнґера, позаяк це настільки цікава людина, що іноді важко уявити, як в одній персоні поєдналося стільки різних інтересів та прагнень. Це говорить насамперед про цільність характеру, про внутрішню вимогу йти назустріч своїм мріям, про невміння слідувати моді, про постійне виломлювання за рамки попри те, що це був наскрізь військовий чоловік.

Юнґер народився у сімʼї юриста, доктора філософії. З ранніх років вирізнявся непосидючістю, втікав з дому, виявляв протести зі своїми товаришами, захоплювався зоологією, у часи Першої світової війни більше десятка разів був поранений, нагороджений найвищими військовими відзнаками, у цей же час написав першу книжку «У сталевих грозах», де описав свій військовий досвід. Переклад згаданого роману вийшов друком в Україні у 2014 році та їхав у військових наплічниках українських добровольців на схід, назустріч невідомому.

Перша книжка Ернста Юнґера  «У сталевих грозах», видання 1922 року.

До творчості Юнґера уважно ставився Мартін Гайдеґер. Письменника цікавило питання взаємодії⁄боротьби техніки та людини, та ж проблема, яку в онтологічному плані ставив Гайдеґер, говорячи про збереження істини буття в епоху розвитку техніки. Хоча Юнґер мав складні стосунки з Гітлером через критику нацистського режиму, його твори були заборонені до 1950-х років. Він брав участь у Другій світовій війні в чині капітана, експериментував з наркотиками, вивчав дію ЛСД на мозок людини. І попри все це прожив 103 роки. Невгамовність та широке уявлення про світ заклали величезний художній фундамент у його твори.

Цікавість автора до світу переходить у його книгах до читача винятковим стилем, глибинним баченням людини в екзистенційних вирвах, у які вона потрапляє у важку епоху. В цих ямах, де в темряві їй наче нашіптує диявол про можливості вибору, вона перероджується. Перероджується під дикий стогін та пологові здригання землі, яка приймає в себе вистріляне гаряче залізо війни. Окрім усього іншого, творчість Юнґера має дуже складну кардіограму, в якій ми з вже наших часових позицій, які начебто можуть надавати можливість розуміти тогочасну ситуацію, пробуємо вирізняти його кардинальні стрибки від захоплення ідеєю нацизму до критики цієї ідеології. Але до чого завжди йшов цей автор, ідеологом чого його можна називати без права на помилку, буде ― консервативна революція. Він залишився вірним їй.

Віктор Петров, між іншим, дуже суперечлива постать в українській історії, у своїй студії «Екзистенціялізм і ми» дав дуже влучне окреслення того, як змінюється сприйняття біографії письменника в різних епохах:

 «Біографія письменника змінила свою дотеперішню функцію. Письменник перестав бути канцеляристом або ліричним мандрівником, яким він був досі. З бродяги або з протокольного регістратора він став вояком. Лише те, що він є вояком, це й дає йому право бути сьогодні письменником».

Книжка, про яку піде мова, вміщує три корпуси прози. Повісті «Вогонь і кров: маленький уривок великої битви», «Пролісок 125» та епістолярій з рідними ― братом Фріцем й батьками письменника.

Події першої повісті розгортаються на Західному фронті Першої світової війни, у 1918 році, це останній великий наступ німецької армії. Хтось може сказати, що ця оповідь ― естетизація жорстокості, хтось, ― що тут розкрито шлях, як мирна людина в умовах постійного ризику набуває усіх ознак хитрого хижака, фактично перетворюється на нього. Тут відсутні любовні інтриги, детективна лінія, інші жанрові включення. Це проза, яка бʼє хвилею епічного мислення, у котрій відчутно зростання думки, її ґенезу, розгортання.

Ернст Юнґер, автор повісті «Вогонь і кров: маленький уривок великої битви».

Однією з домінант цієї прози є також емпіричний досвід, який долає барʼєри штучності та незугарності. Описи боїв, ескапади болю, криків поранених, втрат, мережаться тут роздумами про людське життя. І на фоні постійних і постійних смертей ці роздуми стають настільки виправданими, вистражданими, що сприймаються як обʼєктивна, дана для всіх правда. Це голос автора, який включений у життя своєї прози, він говорить про пережите, про свій безпосередній досвід та заразом естетично переживає в акті цього проговорення. Власне це й робить його тексти художніми. Причому видається, що Юнґеру байдуже на стильову техніку, але вона своєю простотою розмови, солдатською стриманістю, увагою лиш до важливих деталей, нагадує повістеву стрілу, що летить точно в ціль. І ціль ця ― представити життя у формах самого життя, коли воно стоїть на низькому порозі смерті. Тоді і життя проходить крізь людину значно щільніше, тоді відповідні тексти проходять крізь нас, залишаючи значно більший відбиток в тих внутрішніх структурах, в яких він може залишатись:

«Ми бачимо, як щось підіймається з безодні та входить у наше життя, аби за короткий час відбутися і знову минути, виконавши своє сповнене таємниці призначення в коловороті буття, становлення та знищення. Тільки людина, яка усвідомлює своє існування, болісно відчуває неминучість часу; вона ставить безглузді запитання про сенс життя та щохвилини відчуває безплідність цих шукань».

 Власне постійна постановка цих питань, безперестанне шукання, цей живий дух неспокою, саме він відрізняє стабільність, що у повній мірі існує на цвинтарі, від живої людини, яка хоче знати ― як правильно, як потрібно прожити їй своє життя. І коли цю людину від її смерті відділяє шматок заліза, що може прилетіти кожної миті, тоді ця постановка питань перестає нагадувати лекції з філософії в університетській аудиторії. Стримана мова солдата з цього приводу може сказати значно більше, що ми й бачимо в прозі цього автора:

«Мабуть, ніде людина не відчуває так сильно, як тут, під вогнем, що дух часу розпадається на шматки, мов крихке вбрання. Є щось моторошне в тому, як ідеї, які нещодавно приймав за чисту монету, стають порожніми та байдужими; це має вигляд, ніби посеред величезного камʼянистого плато людина зустрічає свого померлого приятеля та заводить з ним химерну розмову».

Окрема тема, якій Юнґер присвячує низку пасажів-розмислювань, є та, що полонила станом на тоді розум багатьох філософів. Це тема індустріалізації, її можливостей, взаємодія людини й техніки, превалювання другої; за словами автора, на війні «техніка святкує свій кривавий тріумф».

Ернст Юнґер із бойовим побратимом, 1917 рік.

Але разом з тим, Юнґер дуже уважний до людської природи на окопній війні, в бліндажах та штольнях, він постійний спостерігач за солдатами, який в тиглі своєї художньої лабораторії переплавляє досвід у точне слово. І його спостереження передовсім людиностверджувальні, автор не пробує втопити людину в той страшний час у безодню власної зневіри, натомість він завжди шукає і знаходить підтримку в тих закритих для раціонального розуміння глибинах людського єства, які час до часу викидають зі своєї темряви не лиш закличні голоси темних демонів, а й переможний голос світлих янголів, що завжди під час падіння схоплять й утримають твердою рукою. Вони дають віру в стійкість, віру в те, що якою б загрозливою та могутньою не була техніка, людина, зі своїм непізнаваним світом, незрозумілою логіко-формальним розумом пасіонарністю, завжди перемагатиме:

«Тоді я побачив, як біля мене юний фенріх нахилився і взяв одну з пляшок вина, що напередодні ввечері нам принесли з обозу з розрахунку на найближчі дні, які мали бути спекотними. Він підніс пляшку до рота, осушив одним довгим ковтком та, сміючись, викинув її через бруствер. І я зрозумів, що це означало: він знав наперед, що завтра він уже не зможе випити це вино. У цьому простому вчинкові була така сила, що я раптово відчув неабияке полегшення; мені одразу захотілося схопити його за плечі та прокричати щось втішне. Ми всі спізнали це відчуття, що людина ― це більше, ніж матеріал, якщо вона протиставляє йому власну стійкість, і яку би не вигадали силу ― немає жодної, яка могла би зломити спротив хороброго серця».

У Юнґера своє вирішення цих складних проблем, що стали наріжним каменем сучасного йому світу. Він вірить у людину, бо знає про неї дуже багато: «тут знають все один про одного та про людину судять не з балачок», знає про те, як чоловік може забувати про себе в імʼя більшої ідеї:

«Велика доля, яка має звершитися, не звертає увагу на маленькі долі окремих людей».

 І в цьому лежить багатий досвід, який розкривається в письмі, де головний герой знає й собі ціну, і своєму життю.

 Мова Юнґера дуже метафорична, красива своїми переливами образів, але заразом не багатослівна, у ній нема відчуття бажання сподобатися, а є лиш прагнення передати настрій, внутрішній стан:

«Я знаю цю війну, знаю її дуже добре і досі уникав смерті лише тому, що мені дивовижно щастило. Я буду обережним, обережним, як лис або змія, що звивається між язиками полумʼя, адже я знаю, що під час наступу завжди настає мить, коли втрачаєш голову й починаєш сліпо розтрачати силу, наче якась руйнівна стихія».

 Заразом оповідь Ернста Юнґера не лежить тільки в просторі розмислювань про внутрішній світ людини. Формуючи сцену, опис певної ситуації, цей автор застосовує образні аналогії, які дають можливість читачеві побачити певний епізод ніби перед собою:

 «Так, це важкопоранені. ˂…˃ Страшний багатоголосий зойк розірвав повітря, хриплий і пронизливий, уривчастий і протяжний, бунт сотні глоток проти одного жаху. Жодного слова, лише звуки, але звуки, які замінюють будь-які слова і які, наче дикі звірі, прориваються крізь загорожу, що відділяє нас від прірви»,

або:

«Тепер ми були на нічийній землі, під захистом потужного собору нашої артилерії, склепіння якого коливалися, розкинуті високо над нами»,

ще:

«між нами висвистував батіг смерті, отруйно шипів над шоломами та шмагав людську плоть».

Легко збитись на суцільні цитування, оскільки книжка настільки художньо виписана, що ледь не кожне речення хотілося підкреслити олівцем. Дуже вдалі характеристики людей, опис ландшафту, різьблені ситуації, повітря війни, гул землі, що ковтає гаряче залізо, все це розгортається в тривожно-красивому ритмі слів Юнґера-спостерігача. Він не копирсається у хитросплетіннях душі, не пробує виставити назовні притаманні всім людям хворобливі нюанси, натомість віра в силу, пасіонарність та войовничий дух робить його героя дуже переконливим, таким, який більше подібний на людину зі своїми слабкостями, бо вміє терпіти біль. Йому не чуже ніщо людське, бо в умовах окопної війни воно розкривається у повній мірі:

«Ми звикли до веселих бенкетувань, оскільки у нас ніколи не було стільки часу, щоб марнувати його. У будь-яку секунду може прозвучати команда «до зброї», і тоді шкодуєш за кожною краплею напою, яку не встиг випити, про кожен момент, яким не встиг насолодитися».

Юнґер насолоджується тим новим типом людини, що народжується з полумʼя та заліза, вона зовсім інша, з іншими інтересами та пріоритетами, з іншим, зрештою, естетичним уявленням про мистецтво:

«У балачках тут вважається добрим тоном говорити про технічні деталі та описувати пригоди, але не патякати про свої відчуття, як покоївка, яка побачила привида».

Окремо автор говорить про джентльменів, для яких ризик ― ознака того, що вони живі, але в таких державах, де касти торговців вирішують майже все, там ті, хто сильніший та ближчий до природи ― занепадають.

«Перелісок 125» ― це оповідь про локальне місце, невеличкий лісок, щось на кшталт нашої «зеленки», яка розкинулася десь між териконами на сході країни. За цей Перелісок солдати віддають свої життя, вони не можуть вербалізувати причину своєї жертовності за маленький фрагмент землі. Цей Перелісок мало що визначає в тактичному плані, але вони попри все ― вони жертвують. Це проблема відданості тим концентричним колам, які формують кожну людину ― матір, мова, земля. Цей ряд можна продовжувати. Це ті кола, що не дають розпастися на безліч персон, стати аперсональним. Ці кола концентрують людину, роблять її вертикальною, роблять її людиною. І вона віддає за ці уявлення все, включно з життям:

«Перелісок для нас усіх був втіленням цих позицій, символом, як у колишні часи ― продірявлене полкове знамено. І так само, як тоді це знамено було більшим, ніж просто почорніла тканина, прикріплена до древка, тепер для нас цей зруйнований та випалений клаптик землі означав більше, ніж просто безіменна місцина, якій мусили дати номер».

Епістолярій Юнґера також заслуговує на окрему розмову. Тут окопний побут, безпосередні враження молодої людини від військового життя, переконання та близькі стосунки з рідним братом ― все це прозирає крізь наратив цих листів, що є сильним свідченням часу та устремлінь конкретної людини.

Ернст Юнґер, поцілований в плече богом війни Шивою.

Насамкінець мені хотілося би вивести цю розмову на дещо ширший контекст вже нашої сучасної літератури. Видається, що нам дуже бракує такого типу письма, де розкривався би не тільки посттравматичний синдром військових, а й високохудожньо прописувалася би тема їхньої пасіонарності та волюнтаризму, які мають місце, але практично не проговорюються. У нашій культурі, коли йдеться про війну, більше говорять про біль, страх та згадуваний вже тут синдром, причому говорять так, наче перелякана «покоївка, що побачила привида». Біль, страх, травма є супровідними моментами війни, про них пише також і Юнґер, але він не перехняблює свою оповідь лиш в цей бік, у бік наративу покоївки, у нього ми бачимо людину зухвалого завзяття. І це дає їй право на перемогу.

Як би комусь не хотілося відірвати інтелектуальне життя від насущних проблем, цього не вийде. Оскільки культура ― своєрідний виразник духу нації. І ця культура має певну мову жестів, якими вона комунікує з іншими націями. Це щось на кшталт, коли дівчина жестом показує свою відкритість, через нього ти бачиш певний ступінь її доступності. Те саме відбувається в культурі, коли вона говорить жестами свого тіла, коли вона говорить мовою колін покоївки, що дивляться в різні боки, сигналізуючи власну доступність. Нам виразно бракує літератури Юнґерівського кшталту, це зовсім інший жест. Вона є, але про неї воліють мовчати, бо вона нагадує справжнє життя, яке відсутнє на наших «інтелектуальних майданчиках». Тому ви не почуєте в публічних дискусіях про літературу імен Бориса Гуменюка, Ігоря Скрипника, Дмитра Савченка та ін. Вони показують інший жест.

Та все ж думається, що український Юнґер, поцілований в плече богом війни Шивою, сьогодні тільки загострює олівець.