Національні культури, задовольняючи потреби своїх народів, разом з тим входять повними своїми елементами і до складу уселюдської культури. Тимто ця остання являє собою ніби сукупність окремих національно-культурних здобутків, і ті здобутки творять її багатство у змісті та формі. Наприклад, такі явища вселюдської культури, як старо-індуський епос. "Маґабгарата" та "Рамаяна", як Гомерівські епопеї "Одисея" та "Іліяда", це не що інше, як надбання національних культур — індуської та гpецькoї. Так само можна говорити і про творчість окремих пізніших письменників — Данте, Шекспіра, Ґете тощо. Ба, навіть такі "універсальні" явища, як літературно-мистецькі напрямки, виникли на ґрунті окремих національних культур. Так, псевдоклясицизм 17.—18. в. зародився був спочатку у Франції (Корнель, Расін, Moлієр), сентименталізм 18. в. — Англії (Стерн), романтизм кінця 18. і початку 19. в. — в Німеччині (Гердерові "Ідеї", Новаліс) і т. д.
Але здобутки національних культур стають уселюдським добром, збагачують всесвітню культуру тільки в тому разі, як вони вносять щось нове супроти інших, наявних уже цінностей, дають своєрідне у великій досконалості творів.
"Це так, як у письменстві чи мистецтві тільки той письменник чи мистець стає видатним клясиком, який зміг дати щось своє у порівнянні з іншими.
Оце все треба мати на увазі, коли ми говоримо про наше українське культуротворення, коли хочемо піднести иншу культуру до рівня інших світових культур, не обмежуючи її тільки "хатнім вжитком".
Проблема ця не нова. Її ставили і так чи так розв'язували видатні діячі нашого культуротворення, зводячи її здебільша до питання — як, за якими зразками творити, з яких джерел черпати. Так іще Шевченко заторкнув її у своєму "Посланні" і відповів на неї порадою: "І чужого научатись, і свого не цуратись", себто він думав про творення української культури, як про синтезування "свого" й "чужого". Це досить звичайний шлях творення національних культур. Але наші пізніші діячі збочили з цього шляху, зробивши великий крок у бік "чужого", вирішивши збагачувати українську культуру здобутками інших культур. Внаслідок цього повстала інтенсивна діяльність П. Куліша, М. Старицького, як перекладачів, а також західно-европейська орієнтація М. Драгоманова, модерністів (М. Вороний, молодомузці, М. Коцюбинський) та інших. Чи не найгостріше висловив цей "крен" П. Куліш, коли, даючи переклади західньо-европейських письменників, казав:
На ж дзеркало всесвітнє визирайся,
Збагни, який ти азіят мізерний...
Ще пізніше, уже за наших часів, цю лінію продовжували М. Зеров і М. Хвильовий. Можна сказати, що вони просто підняли на глум пойняття "рідного" в нашій культурі, підігнавши його під символ "сатани в бочці", затаврувавши його тавpoм "рідного запічка", "просвітянщини" тощо. М. Зеров відповідно до цієї настави проголосив гасло — до джерел (ad fontes) західноевропейської культури. А практично це у нього зводилось до: а) перекладів з західно-европерських авторів (зокрема римських), б) до вимоги учитись на цих зразках, i в) до переоцінки нашого, попереднього культурного надбання західно-европейськими критеріями.
Оцінюючи тепер ретроспективно цей "крен", можна сказати, що він, може, й був би потрібний, але... тільки до деякої міри. Радивши творцям української культури вчитись у інших народів, заступники цього погляду штовхали наше культуротворення на шлях "учеництва" та наслідування і нехтували самобутні творчі потенції нашого народу. Нема мови, що, як учневі корисно засвоювати "основи наук", так і відсталому народові треба ознайомитись із досягненнями високо розвинених культур (в цьому, добрий бік цієї роботи). Але ніколи шкільна наука не може дорівнятись самостійній творчості. Тим і практичні наслідки в ділянці українського культуротворення заступників цього погляду мають тільки таке обмежене значіння. І це відноситься не тільки до перекладів, а й до ориґінальних творів, написаних за чужими зразками. Добре, як на "шкільну науку" нашого народу, те, що у нас були романтики, символісти, неоклясики, навіть футуристи, але яку це має вартість поза "школою"? Чи можемо ми показатись з "Марусею" Боровиковського, символістичними поезіями Д. Загула та П. Тичини, сонетами М. Зерова, перед широким світом, перед тим світом, що утворив ці напрями? Чи будуть, наприклад, перекладати сонети Зерова французи, коли вони мають у себе первовзір-сонети Ж.М. Ередія? В цьому розумінні мають обмежене значіння навіть такі технічно досконалі твори, як "На полі крови" та "Камінний господар" Л. Українки, бо й вони з тематичного, ідейного та жанрового боку не дають нічого нового для світової(европейської) культури (хоч цим не зменшується їхня велика вага в "хатньому вжитку").
З цього всього виходить, що стрижень нашого культуротворення має йти в іншому напрямі, а саме: в напрямі творення своєрідних, "беззразкових" (якщо мати на увазі чужі зразки) цінностей, своєрідних, і в тій своєрідності довершених, таких, які були б, справді, витвором нашого національного генія.
Але тут і питання: що таке та наша своєрідність? Де її хоч би натяки? На чому всередині нашої культури мають учитись наші творці?
Цього всього треба шукати головно серед того, культурного надбання, що було створене за часів нашого, відносно нормального, національного життя. Такими часами були 17.—18. ст.ст., і вони залишили нам чимало культурних цінностей. Це здебільшого те, що живе тепер, як народна культура, народне мистецтво, — народна пісня й епос (думи, казки), народна музика, орнамент, початки народного малярства, будівництва, різьби тощо. Крім того, з тих часів маємо своєрідні зразки літературної творчости — початки української комедії (інтермедії, діялоги), різдвяні й великодні вірші... Дещо в цьoмy розумінні дала й доба нашого відродження 19 в. (ні в якому разі не "виродження", як "парадоксально" характеризує цей рух Д. Донцов). Я б відзначив тут, всупереч трохи чи не загальній огуді, український театр цього часу, з його своєрідними жанрами — побутовою комедією ("Простак" В. Гоголя, "Москаль-чарівник" І. Котляревського, народною мелодрамою — "Запорожець за Дунаєм" Артемовського, п'єси Кропивницького, М. Старицького й інших). Адже це було явище, що виникло майже стихійно і стихійно оформилось у напівфолкльорному дyсі (співи й танці). Цей театр, як відомо, зажив був великої популярности, а серед неукраїнців його cпpиймано, як вияв своєрідно-української культури.
Але його пізніше самі українці (західно-европейської орієнтації — М. Хвильовий) затаврували при всьому своєму багатстві, не може рівнятись із творами індивідуальної творчости, тієї творчости, що про неї в цій статті і йде мова.
Все це я уважаю тільки за ті зернятка чи, може, й паростки, що з них можна викохувати повноцінні, уже світової ваги й міри своєрідно-українські твори. Річ ясна, що це можна зробити не примітивним повторюванням народних зразків(напр., пісень у творчості таких поетів, як В. Забіла й інші, українського орнаменту в Погрібняка, Сластьона й інших), а конгеніяльним з народною творчістю продовженням й піднесенням їх. Так "продовжив" був різдвяні та великодні вірші І. Котляревський у своїй невмирущій "Енеїді", Т. Шевченко — ліричну народну пісню у своїх шедеврах, М. Лисенко — музику в "Тарасі Бульбі" й інших своїх композиціях, В. Леонтович те саме зробив з "Дудариком" і "Щедриком", Г. Нарбут створив свої графічні шедеври на основі примітивних портретів та "штихів" 17.—18. в.в., П. Тичина так використав жанр народної думи в "Думі про трьох вітрів", народну оповідь у "Золотому гомоні"...
Думаю, що таке "продовження" ми маємо й у повісті О. Кобилянської "У неділю рано зілля копала", в "Тінях забутих предків" М. Коцюбинського і в "Лісовій пісні" Л. Українки. У всякому разі ці твори більше зв'язані з українським фолкльором, аніж із тим чужоземного походження напpямком (неоромантиком), що з ним звичайно зв'язують появи цих шедеврів українського письменства.
Цілком від української народної стихії походять і новелі Стефаника...
Хочу окремо (хоч і коротко) зупинитись на питанні про українські гумористичні жанри. Звертає на себе увагу те, що при наявності в українського народу цієї риси, ми не маємо поза "Енеїдою" майже нічого в цьому розумінні видатного. Правда, незмінно фіґурує в зв'язку з цим питанням М. Гоголь, але ж його тільки умовно можна зачисляти до української культури. Чим це пояснити? Можливо, що тут відіграла негативну ролю та загальна огуда, що її свoго часу спрямували були наші діячі "европейської" орієнтації проти українського гумору, узиваючи його "грубим", "фізіологічним" (М. Зеров), "примітивним". А тимчасом, це гумор, як гумор, не грубіший за гумор інших народів. Хіба мало грубости й "фізіологізму" в таких европейців, як Рабле, Шекспір (в "Отелло", в "Ромео і Джулієта") і А. Франс з його сексуалізмом? Та й не саму тільки грубість маємо ми в українському народному гуморі. Чим, наприклад, грубі такі гумористично-яскраві приказки, як "наївся кулішу, що й ніг не поколишу", "навчить біда коржі з салом їсти" й інші?
Віривши в життєздатність українських гумористичних жанрів, автор цих рядків зробив скромну спробу у своїй повісті "Пиворіз" та в п’єсі "Знайдений скарб" сточити розірвану "европейським креном" традицію цих жанрів — інтермедій різдвяних віршів і взагалі гумористики 18. в. Не авторові судити про те, що з цієї спроби вийшло, але намір був такий...
Оце ті думки, що я їх хотів висловити в зв'язку з питанням про наше культуротворення. Я свідомий того, що це думки проти течії, бо ж у нас і тепер "епропейськість" нашої національної культури здебільшого розуміють тільки як наслідування готових західно-европейських зразків, а не самостійне творення подібних їм вселюдською значністю цінностей.
Але, не зважаючи на це, я звертаюся до творців українських культурниx цінностей із закликом: Творімо своєрідні національні цінності вселюдської значности! Годі нам бути тільки пильними учнями в чужій школі!...
[Краківські вісті, 18.06.1944]