3. д. м. минуло двадцять років від трагічної смерти Миколи Міхновського. З цього приводу хочу згадати про зустрічі з цим заслуженим діячем, великим громадянином, що до смерти залишився вірним cвoїй ідеї.
В травні 1917 р. прибув я, як член армійського комітету, з румунського фронту до міста Болграду, Бесарабської гyбеpнії, тоді стояв штаб 6-ої армії. В складі армійського комітету, що налічував близько cоpoк членів, було тільки трьох українців. Усі ж інші — москалі, та ще кілька жидів, які попали туди з напіввійськових установ запілля. Поділялися члени армійського комітету на дві фракції — есери й есдеки (большевики тоді ще не мали сили в армії). Були це здебільша старі партійні зубри, що підчас війни понадівали поручницькі, сотниківські, ба, навіть полковницькі "пагони". Підчас засідань між есерами й есдеками проходили цілі словесні турніpи за доґми й приймали лише своєї партії. Зате коли ми, українці, підносили на засіданню українське питання, вони, забувши про ворожнечу, об'єднувалися і одностайно накидалися на нашу трійцю.
— Україна?! Українці? Де ви взялися? Руйнуєте революційний фронт російської демократії, — та це ж контрреволюція!..
Дивно було вислухувати такі обвинувачення від людей, груди яких частo-густo були прикрашені університетськими значками. Та що поробиш? — доводилось: їх було вдесятеро більше, ніж нас.
То ж, коли я довідався, що до Болграду прибув Микола Міхновський (це було вже після повстання Полуботківського полку в Києві), я надзвичайно зрадів. Хто-хто, в Mіхновський hам допоможе. Нехай не в стінах камітету, але все ж кого я ніколи не бачив, тільки чув про нього: живе в Харкові, адвокат, не абиякий українець, поет.
Не відволікаючи справи надалі, я того ж таки дня став шукати за Міхновським. Вступаю на чепурне подвір'я, спинаюсь на дерев'яний ґаночок, дзвоню. На поріг виходить господиня будинку.
— Скажіть, будь ласка, тут живе старшина Міхновський?
— Так, живе.
— Чи можу його бачити?
— Думаю, що можете. А як йому сказати?
— Скажіть, що прийшов член армійського комітету.
У той час члени армійських комітетів мали чималу пошану не тільки серед вояків, а й серед цивільного населення.
Господиня залишила двері відчиненими, — я стою й чекаю. За хвилину бачу — виходить з передпокою піхотний поручник: кремезний, з міцним лобом, з рудуватими, закрученими на боки вусами, з обличчя виглядає на яких тридцять п'ять до сорок років.
— Ви до мене від армійського комітету? — звертається московською мовою. В його голосі чути здивування й певну неприязнь: чого це, мовляв, треба від мене армійському комітетові?
— Власне, я до вас, пане поручику, не від армійського комітету, — відповідаю я йому по-українськи, — а від українців цілої белградської залоги...
Почувши українську мову, Міхновський помітно зрадів і усміхнувся.
— То ви б так і казали, — рушив він з ґаночку на подвір'я. — А то в мене думка: чого це я раптом приснився армійському комітетові? А яку ж ви маєте до мене справу?
— Хотів би викласти перед вами, пане поручнику, прохання від українців, що тепер перебувають у Болграді. Дозволите?
— Ні, стривайте! — перепинив він мене. — Справа, бачу, настільки поважна, що нам з вами треба вибрати десь затишний куточок.
Ми пішли в садок. Тут і справді було дуже затишно. Під листатим горіхом стояв невеликий столик і дві лавочки. Ми посідали і я відразу почав викладати перед Міхновським усі свої болі, жалі та скарги на членів комітету. Нічого вони про Україну не знають і не бажають знати, з українських діячів тільки про професора Грушевського щось чули, більше ні про кого. Отож, треба якось впливати на московське офіцерство, треба доводити цим людям, що український нарід існує, що має свою історію, культуру, літературу, побут...
Міхновський, слухаючи мене, то хмурив брови, то скептично посміхався, нетерпляче знизуючи плечима. Коли ж я скінчив, він сказав:
— Виходить, що даремно до мене прийшли.
— Чому, пане поручнику, даремно? Ми всі певні, що ви нам у цьому допоможете.
— Ані-ні! — заперечливо мотнув він головою. — Доводити офіцерам-москалям, що українці є українці, я не вважаю за потрібне. Навіщо це робити? І потім — ніяких мітінґів, ніяких зборів — нічого цього я не хочу знати...
Голос його був рішучий, і мені від того аж похололо в грудях. Адже я так надіявся, — уявляв уже собі, як, головуючи десь на вояцькому мітінґу, дам слово Міхновському — адвокатові, непохитному, українцеві, поетові! — і нехай він зіб'є пиху отим бундучним есерам та есдекам, тут — виходить зовсім щось інше...
— Але допомогти українцям я охоче допоможу, — докинув Міхновський. — Чим і як — давайте поміркуємо, я, наприклад, можу читати лекції з українознавства. Треба розбуркувати національну свідомість наших людей, треба викликати в них любов до батьківщини, до історії, до літератури — треба навчити українців власними руками творити своє національне життя... Чи не так?
Ясно, що я погоджувався з його думкою, проте дуже шкодував, що Міхновський відмовляється виступати на мітінґах.
За кілька днів у нас почалися лєкції. Збиралися ми в приміщенні Української Армійської Ради, що саме провадила культурно-національну роботу серед вояків. Сходилося нас чоловік сорок-п'ятдесят: кілька прапорщиків, кілька військових урядників, дві-три сестри жалібниці, а то й вояки.
Мало не щодня я зустрічався з Міхновським. І одну я запримітив у ньому характеристичну рису: він завжди і всюди був сам-один. Чи то зустрінеш його в старшинській їдальні, чи на вулиці міста, чи денебудь — він заєдно одинцем. Зі штабним офіцерством у нього, крім службових справ, не було інших зв'язків.
Одного разу був я у Ясах на фронтовому з'їзді. Назад до Болграду повернувся за тиждень, саме в неділю. Дивлюся — на міських парканах рябіють афіші: сьогодні, в міському саді відбудеться українська гулянка. Мене це дуже здивувало. Адже в Болграді живуть переважно болгари, молдавани та жиди; на українця тільки де-не-де натрапиш.
Йду до міського саду. Вхід платний. То тут, то там, вояки продають українські часописи, літературу, портрети українських діячів, листівки, краєвиди. В одному кінці саду військова оркестра виконує українське пoпypі, в другому, — вояцький хор співає українські народні пісні. В саду народу повно. На багатьох жінках бачу барвисте українське вбрання. Далі довідуюсь, що разом з гулянкою тут відбувається конкурс на найкращий український національний одяг. Hапpикiнці гулянки кілька жінок, за присудом учасників, мають дістати нагороди. Нарешті натикаюсь на дерев'яний віз, сірі, української породи круторогі воли, в ярмі, а на возі, підстеливши під боки оберемок сіна, старий дідуган, в солом'яному капелюсі, з люлькою у зубах...
Та хто ж оце все влаштував?
І раптом помічаю — стоїть у затінку під деревом Міхновський, білою хустиною обтирає спітніле чоло та увесь час стежить за ти, що діється довкола. Підходжу до нього, вітаюсь і, вказуючи на воли, питаю:
— Якже вам, пане поручнику, подобається оцей український ярмарок?...
— Не знаю, як вам, а мені він дуже подобається, — холоднуватими очима подивився на мене Міхновський, відчувши в моїх словах деяку іронію. — Ви ж самі нарікали, що москалі, крім Грушевського, нікого й нічого не знають про Україну. Ото ж нехай дивляться. Є у нас і своя музика, і пісня, і література, і мова, і побут. Отакий, як ви кажете, український ярмарок більше зробить для національної справи, ніж сто ваших мітінґових промов, сказаних на цю тему...
Пізніше я довідався, що саме він був тим організатором і надхнеником "української гулянки".
Міхновський, як уже сказано, не любив мітингів. Не зносив і революційно-мітінґової фразеології, дуже поширеної тоді. В розмові він, не церемонячись, переб'є, бувало: "Залишіть, будь ласка, оті ваші "принципово"! Говорімо по-людськи...".
А таки одного разу довелося мені чути виступ Міхновського і перед ширшою авдиторією. Було це на армійському з'їзді, до стояло питання про вибори до Російських Установчих Зборів. Чи сам він, не бувши делегатом, завітав на цей з'їзд, чи його запрошено — не пам'ятаю, але він був на ньому, ба, навіть говорив промову. Промовляв Міхновський спокійно, стримано, без "високих нот". Основна думка його промови була — обирати українцям своїх делегатів до Російських Установчих Зборів немає чого. Адже яких би ми людей туди не післали, вони однаково нічого не вдіють, бо москалів там буде значна більшість і москалі розв'яжуть українське питання тільки так, як їм буде треба, а не так, як хотіли б українці. Українці повинні тут, в Україні, власними руками творити своє національне життя...
Знайшлися, звичайно, на цьому з'їзді й прихильники Міхновського, але більшість промовців, що потім виступали, в один голос осуджували його промову, як "самостійницьку" і "реакційну".
Десь, уже пeвнo під осінь, Міхновський виїхав з Болграду, і я зустрів його аж через пiвтopа року.
Була друга половина грудня 1918 року. Війська Української Директорії нещодавно вступили в Київ. Заходжу якось увечері до українського клюбу. В просторій залі довжелезний ряд столів, на столах барвистою смугою тягнуться вазони. За вечерею сидить багато людей, я вибираю вільне місце і чекаю, коли до мене підійде обслуга. Раптом бачу — проміж двох вазонів дивляться чиїсь пильні очі. Міхновський! Волохата його рука простяглася через стіл до мене.
— Живі, здорові? — питає.
— Та покищо... А як ваше здоров'я?
— Як горох при дорозі... — І, зиркнувши скоса на своїх сусідів, скривився.
"Знову сам-один" — мигнула мені думка, і я вже не турбував його своїми розпитуваннями. Тільки коли, повечерявши, ми виходили з клюбу, Міхновський сам заговорив до мене:
— А що ви тепер скажете про своїх "приятелів"? — запитав він мене.
— Про яких приятелів? — нічого не розуміючи, спинив я на ньому свій погляд.
— Он, про тих! — кивнув він головою кудись на північ.
Тепер і я догадався: ви натякав мені на большевиків, що в той час ордою сунули на Україну.
— А чого ж це ви називаєте їх моїми приятелями?
— Чого? А хіба забули, як в Болграді цілим армійським з'їздом обстоювали єдиний революційний фронт з московською демократією? А я не забув... — і вже трохи тихіше додав: — Запам'ятайте, голубе, мої слова: Москва, в який би вона колір не вдяглася, завсіди буде Москвою...
Після тієї зустрічі я стратив Міхновського з ока. Де він жив, що робив — не знаю. І тільки в травні 1924 року прочитав я в одному з київських часописів замітку про самогубство Міхновського. Та не міг дати віри, щоб ця, дужа тілом і духом людина, яку сміливо можна було piвняти з дубом, — заподіяла собі смерть. Та, на превеликий жаль, була це правда. Міxновський сaм наклав на себе руку.
[Краківські вісті, 17.06.1944]