Те, що жанр телесеріялу став головним популярним мистецтвом, у якому нині можна розповісти про все на світі, ні для кого не новина. Глобальний тріумф "Чорнобиля" від HBO поширив його вже навіть на недавню радянську історію, де, здається, намацали золоту жилу. Новина про смерть кінематографа також виявилася передчасною. Кіно, сполучене з телевізійним форматом, дещо полегшує форми вираження, а телевізійний продукт, виготовлений із кінематографічною ретельністю, підвищується у класі. А розноситься все це світом за допомогою інтернету. І всім їм від цього добре, як після шлюбу бідного аристократа з пошарпаним шато і дочки заможного власника вугільних шахт. У серіялі кіно знаходить іншу – сказати б, паралельну – форму існування, де потреба людей в епічних історіях із продовженням поєднується з небажанням сильно напружувати очі та ворушити звивинами.
А отже, художня література також рятується як може: серіяли за романами Марґарет Етвуд віддаляють народні маси від друкованої продукції, але водночас цю літературу до них наближають. Віддаляючись, ми наближаємось – і це вже давно не парадокс. Якби не "Та сама Ґрейс" і – передусім, звісна річ – "Історія служниці", зняті за однойменними романами, канадська письменниця так би й залишилася відомою досить обмеженій кількості читачів. Хоч її популярності в читацькому світі міг би позаздрити кожен український письменник, усе ж саме серіяли перетворили Етвуд з явища stricte літературного на явище поп-культури, куди вхід, як відомо, відбувається за вельми складною системою перепусток і механізмів. Про останні ми лише ледь здогадуємося і точно не володіємо знанням того, як вони втілюються та працюють на практиці. Однак написання роману, за яким у продюсерів потенційно виникло б бажання зняти серіял, могло би стати непоганим стимулом для кожного честолюбного літератора, спраглого успіху та добрих, як на його досить злиденне життя, грошей.
Серіяли на сьогоднішній день можуть усе. Нашу країну у світлі останніх політичних подій у якомусь сенсі можна назвати аванґардом серіяльної культури: ми обрали президентом героя серіялу. Це не стара лампова Чічоліна, обрана до італійського парламенту за подвиги на ниві порноіндустрії, де доводилося грати досить одноманітні ролі в окреслених жанрових межах і цим заслужити повагу життєлюбних земляків. Це не колишній актор Рональд Рейґан, що перед президентською посадою відбув повний курс американської політики. Ні, в нас відбувся реальний, проведений демократичним шляхом плебісцит, у якому кандидатові-переможцю до останнього вдалося втримати високу планку серіяльного образу і жодного разу не розчарувати своїх телеадептів.
Але факт залишається фактом: у якомусь найзбоченішому з усіх можливих сенсів у нашій країні культура перемогла політику. Тобто образне мислення перемогло раціональне, а вигадка здолала реальність. Певна річ, це далеко не та культура, як ми її собі уявляли, але тим гірше для нас. І хоч досі фахівці не здатні обрахувати, наскільки вирішальним був "Слуга народу" для загального успіху Зеленського, переможці не збираються відмовлятися від серіяльного формату і продовжують його зйомки в реалі. Просто вони перетворили наше життя на серіял.
Час між другим туром президентських і позачерговими парламентськими виборами можна вважати етапом зйомок його нового сезону. Всім подієва фабула відома наперед, тому це не спойлер: "Слуга народу" сформує коаліційну (якщо не конституційну) більшість, призначить уряд і, врешті-решт, отримає повноту влади у країні, що стане вже не просто споживачем серіяльної продукції, а найчисленнішою у світі серіяльною масовкою.
Невідомим залишається, яким чином закони жанру і задуми сценаристів корелюватимуть із політичною реальністю та її чорними лебедями у вигляді різноманітних локальних катастроф, геополітикою, в якій віднедавна нашу долю почали вирішувати без нас (чи лише віднедавна?), війною, яка нікуди не подінеться, і, певна річ, здатністю глядачів у певний момент знову провести червону лінію між світом віртуального та реального. Це наразі головна інтрига.
За що глядачі люблять серіяли? Передусім за впізнаваність і життєподібність. Вони приблизно здогадуються, як воно буде далі, бо в кожного серіялу свій візуальний і подієвий формат. Тому ми вже сьогодні розуміємо: це точно буде не "Санта-Барбара" з її одноманітною сімейною драмою, знятою на пострах клаустрофобів у чотирьох стінах кількох лікарняних палат і прохідних кімнатах білозубого американського особняка – наш протагоніст замолодий для стану коми; не "Рабиня Ізаура", де любов перемагає неволю в суворо ранжованому суспільстві бразильських латифундистів – у нас всі вільні й рівні перед законом; не "Багаті теж плачуть", де запам'яталося практично все, крім їхніх сліз; не "Просто Марія", де героїня втрачає майже всю свою пам'ять, крім історичної, і, врешті-врешт, для всезагальної радості одружується сама й одружує сина тощо, тощо.
У нас буде щось інше. Це інше можна уявити у вигляді кінокомедії, успіх якої міг би забезпечити шпагат між цінностями виборців Бойка і виборців Гриценка разом із особливостями їхніх ідентичностей і бажанням їх примирити, а головне – задовольнити. А можна у вигляді дистопії, де державники зі смартфонами будують нове тоталітарне суспільство з усебічним контролем, утисками свобод і репресіями дисидентів. Чи у вигляді пригодницького фільму, де сучасний відповідник Робіна Гуда відбиратиме в багатих і роздаватиме бідним. Чи у вигляді політичного детектива про заколот військових в одній із країн Латинської Америки. Чи у вигляді поступового згортання української державності за лекалами Перших визвольних змагань, де головний герой – або Петлюра, або Скоропадський, або Артем, або Махно, або отаман Зелений, справжнє прізвище якого, за іронією долі, було Терпило. Данило Терпило, який нікого з них не терпів і загинув найпершим. Чи у вигляді італійського детектива, де хоробрий поліцейський самотужки ламає мафіозну систему і гине в нерівній боротьбі з нею. Або не гине. Або не ламає, а навпаки – примножує цю систему і збагачує. Різні є версії – від найсвітліших до найчорніших, від найзахопливіших до найрутинніших, залежно від очікувань.
Але що робити, коли вже ти, по суті, його герой? Ми позбавлені вибору. У вигляді певного комплексу ознак із соціяльною роллю, професією, культурною та релігійною ідентичністю, політичними переконаннями кожна людина включена у гру, звідки вихід можливий лише або в сиру землю, або за кордон. А отже, для тих, хто тут залишається, виходу немає. У цій грі цінується навіть щонайпасивніша роль ескапіста. То що вже казати про адептів змін і "духу нового"? Уже самим фактом існування на цій землі ми всі беремо в цьому участь. І тепер не просто змушені це дивитися, а й позувати, рухатися, грати, тобто – не побоюся цього слова – діяти якимись із органів свого складного людського організму. Наші дії поки що залишаються словами. Їхні сценарії поки що теж пишуться лише на папері. Після кастинґу почнуться зйомки. Серіял обіцяє бути.