Калитко Катерина. Бунар. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2018. – 248 с.
Слова, як і творчість, котра живиться ними і (або) постає з них, можуть бути дуже різними. Слова, що входять у вжиток вінницької поетки Катерини Калитко, сягають хтонічних глибин і є понадмовними, первинними, автентичними – ці слова не можуть залишити байдужим, проте навчитись їх слухати іще потрібно. А навчання, як і будь-яка інша праця, вимагає зусиль, терпіння, системності, врешті решт.
У цьому сенсі збірка «Бунар» Катерини Калитко – доволі відмінна від усіх поетичних книжок української сучасності. Так виглядає, коли аналізувати збірку на тлі того пласту поетичного доробку, що усталено маркується як знаковий і сенсотворчий, а, відтак, і такий, що підпадає під певні канони, разом із тим, повсякчас намагаючись ці канони відторгнути, або, принаймні, розширити.
Українська поетеса Катерина Калитко, авторка збірки «Бунар»
«Шторм залишає врятованих»
Утім, відмінність закладена власне авторською методою творчості (особлива, побудована на тонких збігах окремих наголосів, версифікація, є лише одним із компонентів цієї методи). Калитко постає перед читачем напрочуд ерудованим, компетентним, зрілим автором, якому не потрібно зайвий раз регламентувати основи свого світотворення, аби здобути право на власне оцей окремий, та навіть, суверенний внутрішній світ, у якому, насамперед, комфортно існувати, творити, мислити(сь).
Але повернімось до того, що власне вирізняє книжку. Уже сама її структура привертає увагу – у назвах розділів криється особлива таємничість, недосказаність, якась фольклорна естетика («Суглинок», «Камінь ластівчин», «Камінь тяжелець», «Сіль соколина», «Камінь смірис», «Амальгама», «Білий вуж під каменем», «Лігво підземних вод»). Усе це натякає на певну міфологічність сюжетів, формує особливий образний гіперпростір словесного й поміжсловесного, котрі лише разом і творять справжню поезію. Відкривається збірка «словами, які ми вивчили першими», а завершують її, закономірно, «слова, які ми останніми забуваємо». Таким чином, перед нами постає конгломерат ретельно розробленого тексту, самостійна система знаків і сенсів, більшість із котрих є цілковито авторськими. Спадає на гадку аналогія з муром, збудованим із міцного, хоча й доволі химерного каменю, на якому ростуть мох і лишайники, гріються вужі та ящірки, із якого проростають нові назви й світи. Власне, це так само можуть бути й кам’яні стіни колодязя глибиною у вічність – саме на це натякає центральний образ, винесений у назву книжки.
Відзначимо, що в книжці «Бунар» поетка не боїться вдаватись до сміливих інтимних інтенцій, що можуть виглядати як доволі ординарні спроби вплести несподівані ноти чуттєвості у стримане і навіть, назагал, суворе авторське мовлення. Втім, особисто нам імпонують більш особистісні, тонші рефлексії поетки, спрямовані на осмислення власне «я-концепту», персональної ідентичності (творчої і загальнолюдської) у складному вимірі суспільно-культурних координат.
Дозволимо собі розлого зацитувати рядки програмного, на наш погляд, тексту, котрий тонко передає бачення поеткою самої сутності словесного творива, оприсутнення Слова у доволі жорсткому контексті повсякденності, означення його специфічної цивілізаційної місії:
«Це неправда, що там, де бували
загибель, концтабір, війна – не залишається слів.
Вони завжди повертаються у шинелях без знаків розрізнення
ще гостріші, аніж були, і завжди крізь туман.
Розсідаються, просять випити,
обпікають спиртом і так захриплі горлянки.
Але ми завжди малі, найменші супроти них.
Сидимо на підлозі, дивимось знизу вгору,
обіймаємо голови старих і сліпих собак»
(«Стався туман, із якого не повертається…»).
Українська поетеса Катерина Калитко, авторка збірки «Бунар»
Тільки любов і голод
Калитко творить свою поезію на рубежі постійного філологічного (більш наукового, аніж мистецького) пошуку, проте апелює також до простих, а, відтак, зрозуміло-осяжних на якихось первинних рівнях, концептів і понять:
«Пристрасть сиплеться в пригорщі тонким і ніжним помолом –
недаремно ж ми в черзі до Божих млинів стояли.
І якби ти мене запитав – а навіщо? – я би
Не знайшла причини, тільки любов і голод»
(«Доки ми ще живі, усе і змінне, і тлінне…»).
Певна «філологічність», штудерність авторського письма робить його окремішньо цікавим для літературознавців. Однак читачеві може бути непросто мандрувати крізь ліс «зеленого поетичного мовчання» – і тим щедріше буде винагороджено його зусилля на цьому шляху.
Мовлення, його структура, мета і завдання – ось поле зацікавлень Катерини Калитко, предметно-об’єктна компонента її досліджень. У цьому сенсі поетичне мовлення – певна квінтесенція усього промовленого людством за всю історію цивілізаційного поступу – і нашарування пластів світової поетики й творить, власне, історію духовного поступу людини в її екзистенційному вимірі. Тож авторка, добре усвідомлюючи вартість не-мовчання, констатує, відштовхуючись від протилежного:
«Немов ти без мови, твоя німота – це гавань,
з якої цілий материк відходить у плавання.
У глечику горла гірко, і без угаву,
в нічному тумані стоячи, кашляєш у рукав»
(«Невидимий птах приносить червоних ягід»).
Окремо поетка увиразнює свою присутність у канві мовлення, ідентифікує себе як (про)мовця, що є цікавим на тлі аналізу загальної семантики щільної наповненості текстів, їх образної досконалості й, разом із тим, певної незахищеності, тендітності:
«Змінюється повітря,
звук лягає змієм на перепрілу траву,
і зшиває куля розполовинений світ:
це моя абетка стоїть відчинена,
це я в ній досі живу»
(«Шлях із латинки в кирилицю»).
Відтак, можемо окреслити видимий потяг до індивідуалізму в поезії, відсутність потреби ототожнювати себе з будь-яким проявом екзистенційного «ми», як соціопсихологічної та культурної категорії. Поетка без зусиль відокремлює себе від решти соціуму, проте не зрікається його як такого, демонструючи духовну й психологічну зрілість, готовність комунікувати, співдіяти . Їй цікаве життя інших людей, реалії їхнього буття, проте вона уникає впровадження певних обмежувальних маркерів у власний простір, не готова послуговуватися простими й доволі зручними інструментами колективного мислення, самоідентифікації, оперувати успадкованими схемами осягнення навколишньої дійсності.
Усе-таки погляд авторки спрямований здебільшого всередину – себе, світу, оточуючих речей. Вона прагне нових назв та імен, бо питання ідентифікації, як ніколи, набуває актуальності. Внутрішній конфлікт між осягненням родового, генетичного наративу й прагненням увиразнити власне звучання, посилити власний голос і досягти внутрішньої повноти ідентичності добре розкривається в наступних, пронизливих і емоційно напружених, рядках:
«На розвалинах літньої кухні розвішував китиці хміль,
і вона брела до ріки, жбурляла у воду камінчики.
Жабенята стрибали в лататті. Їй добре було самій –
неможливо самій, коли всі по-різному мічені»
«Вона поверталася по вечірню птаху».
Ймовірно, авторка та її лірична героїня достатньо замкнені на власних внутрішніх переживаннях, проте це не заважає болісно й детально обсервувати навколишній світ, усвідомлювати його споконвічну гуманістичну трагедію. Відтак, міра осягненого страждання підштовхує до певної ізоляції, відокремлення, відмежування. Тема зречення як результату інтенсивного духовного пошуку є однією з помітних у загальній текстуальній канві збірки:
«Зрікшися вперше, відчуєш: у горлі листя шумить,
поза тим же нічого, крихке зелене мовчання»
(«Зрікшися вперше, відчуєш: у горлі листя шумить»).
Разом із тим ця тема, її образна система виразно апелює до питання смертності, конечності людського буття, котре лише окремими внутрішніми зусиллями свідомості відмежоване від конечності пам’яті як такої:
«Сорок днів промине – і тебе відшукає ніж,
вийме із тебе достиглі клечальні схлипи».
(«Зрікшися вперше, відчуєш: у горлі листя шумить»).
Бачимо, що окреслення символічного в багатьох сенсах терміну «сорок днів» перегукується із візією пустельних блукань обраного народу, вічним пошуком утраченої вітчизни, образним змалюванням довгої дороги додому, – себто, усіма тими темами, що теж є близькими Катерині Калитко («Саме почався екзодус. Вересень в місті борсався…»).
Утім, поетка неодноразово звертатиметься до теми смерті, аби воднораз заперечити саме її екзистенційний факт: «Гострий край. Ступати боляче. Смерті давно нема» («Ось ідеш по гострому краю, а смерті нема давно»).
Калитко уповні володіє здатністю творити внутрішню атмосферу тексту, наповнювати його ущерть настроями, емоціями, відрухами свідомого й несвідомого. Проте назагал ці процеси емпатичного вростання у текст відбуваються якось навіть непомітно, без особливої на це згоди читача, котрому раз по раз кортить опертися гіпнотичному впливу цього мовлення і протиставити йому власний внутрішній ресурс духовного (а навіть, фізичного) спротиву:
«Десятиліття бавовни, латуні, але тебе
переламало шовкове.
Вбрався собі, стоїш,
не ворухнешся. Дощ піднімає ніж
Тінь від ножа схожа на твій хребет»
(«Дощ починається, дощ лягає пластом»).
Українська поетеса Катерина Калитко, авторка збірки «Бунар»
Дивне ім’я безсило бреде степами
Поетика Катерини Калитко – це, власне, потужна авторська міфотворчість, якась навіть казковість, побудована за системою особливих фольклорно-епічних оповідей, героями котрих виступають дивовижні, небачені досі персонажі:
«Видихаєш. Іній бере висоту плеча.
На сьогодні досить, поранений лисовине,
бо трамваї збиваються у надвечірній клин,
краєвид попід листям намацує свій хребет
(«Це сьогодні птаство збиває глід на льоту»).
У поетичному мовленні Калитко, попри все, домінує форма – химерна, тонка, врівноважена глибинним авторським чуттям сенсового наповнення і перманентної логіки усталеного буття-в-собі. Формі підкорена структура тексту, його особлива ритміка, рух і переливання звуку, найтонші відтінки фонем і не завжди очевидних наголосів.
Метафора у текстах Калитко постає певною надбудовою, що панує над змістом, вона є загальним знаменником, до якого зводиться сума зусиль поетки у роботі над текстом. Одначе авторка творить свою метафоричну дійсність цілком, на позір, невимушено, достоту віртуозно. Краса метафори вражає і набуває самостійного статусу у будові поетичного організму книжки. Відчувається, що буття і праця в просторі метафорики є питомими для поетки, вона змальовує цілком оригінальні образи з нестерпною легкістю художника, вихованого на кращих взірцях світової штуки:
«Понад берегом скаче кінь, вороний, живий,
але в череві в нього ворушаться тіні ахейців»
(«П’ятдесят голубів полетіло з цієї дзвіниці…»).
Калитко є відвертим художником, пензлю котрого підвладні картини будь-якої, найтоншої естетики й змістового наповнення. Проте вона не часто вдається до лірики, відмінної від початкового інтимно-філософського спрямування – теми, котрі вона зачіпає, переосмислюються саме у цьому дискурсі. Тут, одначе, можемо закинути авторці дещо надмірну, гіпертрофовану серйозність у ставленні до тексту і себе в цьому тексті (ймовірно, це викликано усвідомленням ваги власного таланту і покладеного на нього місії), якусь аж тактильну щільність письма, що обтяжує його загальне сприйняття та викликає суперечливі враження. Так, наче прекрасному обличчю, змальованому на полотні, у якийсь момент бракне посмішки – бодай у очах.
Заколисує, гіпнотизує власне магічність мовлення поетки. Її найбільша міць – не у наративі, не у ритміці, а власне у творенні тонких чуттєвих образів, що уособлюють поетичний первень в його природній чистоті:
«Вогні вирушають ґрунтівками навпростець.
Стрибнувши із гілки у річку край міста чорного,
пливе горіх, а у ньому любов росте»
(«Лягай і вслухайся, як дощ не спиняється ні»).
Загалом Калитко прихильна інтертекстуальним візіям, вона вміло використовує широкий професійний інструментарій та береться за розробку (й доповнення чи то переосмислення) класичних сюжетів. Окремо слід виділити прихильність до усталених в українській поетичній традиції текстів, котрі вже переросли себе як власне текстовий матеріал і стали бекграундом для нових поетичних пошуків. Зокрема, вірш «Час каміння збирати, каже – тоді: гранат» прочитуємо як оновлений та відновлений монолог Того, що у скалі сидить:
«Час нам зводити дім, каже – я замикаю ліс,
ключ озерного льоду між нами в ліжку розтане.
Не повертайся пізно. Надворі хижі тумани,
а коли я засну, ти лишишся на землі
і не те щоб самотня, але оголена, листяна,
видихаючи кожною брунькою
сніг на рану».
Актуалізація Лесиного спадку недаремна, адже певна епічність, багатосенсовість, драматизм внутрішньої логіки розвитку сюжету й певна театральність, притаманні «Лісовій пісні», так само добре простежуються в «Бунарі», формують його, сказати б, засадничу ідеологему. На першому місці тут – лірична героїня з усім її недоказаним болем, смутком, сподіваннями і – любов’ю, котра панує і упокорює.
Вище ми говорили про серйозну манеру письма авторки – проте не чужа їй і певна грайливість – дуже особлива, втім. Поетка грається з читачем у вгадування сенсів та найменувань. «Угадайте», – каже вона, – «чим є річ, котра не є оцим і цим». Чи, навпаки: «Оцим є ця річ, але чим вона не є?». Або взагалі: «Це – річ?». Загадки такого штибу сповнюють тексти Калитко усе тією ж метафорикою, що, власне, і є їхньою первинною природою, перетворює вірші на криптограми прихованих змістів, емоційно окреслені словесні лабіринти. Про пошук відповіді на питання, ким є героїня та оточуючі її персонажі, взагалі не йдеться. Це – загадка поза межами читацького розуміння. Певна конфіденційність личить цій поезії, і, водночас, виводить її на новий, метафізичний рівень стверджень та узагальнень.
Товарняки, як хвилі
У той же час, Калитко не оминає топографічних координат – вона милосердно залишає для читачів конкретні географічні вказівники й координати. Південний Буг в системі цих координат постає метарікою, поцьойбічним втіленням Стіксу й, воднораз, джерелом невпинного руху і універсальної енергії творення:
«Бог зимує в ріці. Щоранку жінка з цебром
лічить сходи до берега, щоб зачерпнути Бога»
(«Цвіт бажань пломеніє хіба до осінніх весіль»).
Зміщуючи окремі акценти зі «всесвітньості», універсальності своєї поезії на користь локального (місцевого чи міського) топосу, Калитко позиціонує себе як власне вінницька поетка, і цим входить у діалог з іншим вінницьким літератором, Сергієм Татчиним. Знаходимо поетичне окреслення фабули цього діалогу в тексті-присвяті:
«…дві паралельні Вінниці
неодмінно зустрінуться
над рікою
на мості»
(«Татчину»).
Місцеві координати однаково глибоко зворушують поетів, поєднують їх на рівні не лише регіональному, але й генетичному, концептуальному. Калитко дуже стримано і елегантно вводить Вінницю у топос своєї збірки – місто присутнє в ній скоріше як певна географічна максима, точка відліку. В той же час, вона добре знайома з околицями міста, знається на його специфічній внутрішній фізіології, тонко відчуває його натуру, доволі змаргіналізовану, русифіковану, проте й досі – первинно аграрну, гречкосійну:
«Провина перед зерном розквітне синцем на вилиці –
болить і сором людей, нічого вголос не скажеш.
Ячмінь проростає. Товарняки, як хвилі,
із гуркотом котяться на Вінницю, на Вантажну»
(«Весна починається з шурхоту в зерносховищах»).
Втім, треба розуміти, що локальність непритаманна Калитко, це не її «коник». Поетка відкриває Вінницею новий світ – світ єврооцентричний, виразно «західний» у цивілізаційному сенсі, сповнений впізнаваних знаків та символів: «під ногами хрускають равлики» («неділя»), «Купимо кам’яний будиночок із виноградником, / щоб роки поділити на хороші та неврожайні/ сукню із баскою, білу сорочку парадну і зернистий брусок, щоб гострити ножа» («Купимо кам’яний будиночок із виноградником»).
Окрім рідної Вінниці, другим (але не менш, а, можливо, і більш об’ємним, свідомо оприсутненим) компонентом топосу збірки є Сараєєво – місто як міфологічний концепт, як втілення екзистенційної формули «життя під час і після війни». Поетка повертається до цієї локації знову і знову, змушуючи й читача переживати ці внутрішні рефлексії, обсервувати особливим внутрішнім зором ті факти й обставини дійсності, котрі неминуче вростають у структуру складних, дещо навіть обтяжених нашаруваннями образних систем, текстів:
«Бог тебе прикладає, немов сопілку, до губ,
і вдихає голос, та опіки залишаються»
(«Сараєво»).
Вписуючи себе – і нас, у локальну семантику географічної дійсності, авторка не боїться вразити читача надмірним захопленням чужинними артефактами буття, оскільки її зусилля спрямовані на поетичне осмислення історичного процесу в його тяглості, пошук упізнаваних символів та систем реалізації людської природи, первинної закоріненості в традицію і – як вислід діалектичної закономірності – постійне долання цієї традиції, прагнення до вияву нових сенсів:
«Тепер німота довкруж,
але зветься вона інакше. І пам’яті білий вуж
заглядає в очі, та віри тобі не йме»
(«Ти вмивався й не чув, як виходили речі з назв…»)
Ритуали і символи творять внутрішній текст збірки, розширюють межі структурного сприйняття, відкривають можливості для нових і нових прочитань. Начебто, відчувши дух і колорит, починаємо поринати в загальну атмосферу, вживатись у тло, досягаємо дна колодязя. І саме в цей момент несподівано читаємо: «сонми суккубів, що сплять край нього, на плечі» («Будь же готовою побачити що завгодно»), і раптом бачимо, як відкривається іще один пласт у щільному ґрунті збірки, її геологічній породі, а дна колодязя не існує, бо насправді це – кратер старезного вулкану, готовий вивергнути чергову порцію гарячої лави.
Українська поетеса Катерина Калитко, авторка збірки «Бунар»
Найповніше тебе я запам’ятаю голим
Калитко дійсно несподівана у цій книжці – відверто еротична, пристрасна, навіть беззахисно-наївна подеколи. Усе це дає змогу досягнути саме такої ноти, що й виокремлює збірку «Бунар» «з-поміж» і робить її «над». Відзначимо, що, на наш погляд, книжка не є цілком рівною за звучанням, окремі її фрагменти виглядають дещо випадковими, є тексти, котрі начебто зовсім випадають із цієї історії. Проте назагал – це взірець майстерної сучасної поезії, ліричної, інтимної, забарвленої гостросоціальними акцентами.
Еротика, висловлена, – і, найбільше – невисловлена авторкою, зачіпає, дивує, бентежить: «Кохатись, як навісні, / щоб у мертвому просторі стало тисячептахо» («на снігу»). Ця поезія – це ті слова, що містять в собі зародок усього – музики, світу, життя, кохання. І, разом із тим, це болісні, гіркі слова, бо в них вкорінене знання, що примножує скорботу:
«але ось це тіло, болісна ртуть, це шорстке стебло
розсуваючи листя стегон, в’ється в річку, шукає дельти
ані мокрий рушник, покладений на чоло
ні рецепти мудрості, позичені у людей
не вгамують гарячки
плач над смертною плоттю
і над ніжністю, більшою за життя, за вічне ніде»
(«а куди цю любов, цю пташину, цей чорторий»).
Жіночна залюбленість у тілесність, у фізичне єство обранця, певна залежність від окреслення чуттєвих прикмет і відтворення циклічного міфу «пошуку, зустрічі й розлуки» є тією основою, на якій збудований розділ IV «Сіль соколина». Від солодкавості й певної млявості оповіді, сповзання у мелодраматичність і «попсовість» стримує ці тексти лише персональна відповідальність авторки перед собою і читачем, її високий поріг внутрішньої цензури:
«Холодною пряжкою дзенькав твій небезпековий ремінь,
змією втікала панчоха у недосвіт ранковий»
(«Могла би скластися книжка про все оте, що ми разом»).
Разом із тим, еротизм Калитко поєднується з постійним екзистенційним пошуком, самозаглибленням, дослідженням природи людських взаємин у їх найбільшій – до самозречення – повноті. Поетка має багато запитань, і деякі з них не потребують відповідей, а деякі, натомість, ніколи цих відповідей не матимуть:
«Лежимо: два білі оголені камені на бистрині ріки,
птахи, що об скло розбилися, дельфіни, що викинулися на берег.
Такими нас бачить Бог, коли поглядає згори?»
(«Я могла би жити тут…»)
Хай живуть над водою, хай вірять у що завгодно
Любов у книжці «Бунар» нерозривно пов’язана з іншою темою, іншим поетичним міфом, який дбайливо творить авторка на сторінках своєї книги. Це міф війни, як сутності, жорстокої і нещадної, проте такої, що надається до кохання і якогось хтонічного захвату:
«Обплітаючи в темряві твої ноги своїми,
відчуваю, як напружені сухожилля
ніби ти не кохаєшся, а уже маршируєш»
(«Щоразу перед війною хтось починає співати»).
Тема війни у книжці виринає з тканини слів і постає перед читачем якось нагально, ґвалтовно. Розділ ІІІ «Камінь тяжелець» – це війна, персональна і знеособлена, містифікована і повністю реалістична. Засобами поетичного мовлення авторка виразно передає певну розгубленість пересічного індивіда, що змушений зіткнутися віч-на-віч із лихом, про яке, здебільшого, знав із підручників історії чи художніх фільмів:
«…коли за спиною в кожного бачу тінь його розстрілу,
коли за столом із живими – ви патрані й розчленовані?
Де їх збирати, у чий загортати прапор?»
(«Не вірю ані одному, хто вголос тепер говорить»).
І ще:
«А тепер над землею дощі ідуть земляні,
хижі оси залізні вгніздилися у чорноземі.
Хтось лежить у саду, під собою не чує ніг,
хтось бере на руки біду свою – і виносить»
(«поминальна субота»).
В окремих текстах, що висвітлюють проблему війни і її сприйняття сучасною людиною, віднаходимо певну «нарочитість», гіпертрофовану напругу, надсадність. Ймовірно, це пов’язано з гостротою самої тематики, важливістю її для авторки. хоча іноді хочеться менше крику, більше тихих і вдумливих голосів: «Кілька скупих сльозин поповзуть на продимлену балаклаву і застигнуть, бо холодно» («Єремія не плаче»).
Втім, у певні моменти Калитко відкидає мілітарний настрій і звертається до пацифістських меседжів, заперечуючи суть війни як концепції. Адже «жоден із прапорів, з якими стоять над / не згодиться на крижмо» («Все, що ми прагли знати про пасіонарних вас»). Проте чи вдасться авторці так само легко заперечити війну як факт? Певна річ, ні – і вона й не намагається цього досягти, натомість фіксуючи ці факти, цю дійсність, ці «довгі безсоння»:
«Зранку чути, що бій за рікою, за тим горбочком.
Напилися дерева крові, за ніч зробилися вищими.
Нашорошена шкура великого попелища.
Ти устиг повернутися. Інші не вийшли з ночі»
(«довгі безсоння»).
«Бунар» – показова книжка в тому сенсі, що на її сторінках знаходимо спроби оприсутнити війну у поетичному мовленні, назвати її правильним іменем, сформулювати її природу. Адже будь-яке явище вимагає собі назви і прикмет, відповідно до внутрішнього наповнення і зовнішніх виявів:
«Це утікає надувна планета
від хлопчика зі збитими колінками
і тане, напоровшись на прикметник:
яка війна,
яка війна велика».
(«прикметники»).
Складно узагальнювати, аналізуючи таку об’ємну, багатопластову – і, водночас, щільну, – книгу як «Бунар». Авторка позірно не залишає читачеві місця для узагальнень – її поезія іншого штибу, тут стільки простору прописано й регламентовано, що вдаватись до пошуку якихось додаткових, невидимих територій та сенсів уже, здавалося б, не має особливої потреби.
Проте ці території, приховані за умовною лінією ойкумени, існують. Щоб їх віднайти, потрібна, певною мірою, сміливість середньовічних мореплавців та холодна логіка розуму інженерів-ядерників. Вважаймо, що там, за обрієм, можуть жити якісь зовсім невідомі науці істоти, тубільці з тілами бронзових ящірок і власним набором спогадів, задавнених комплексів, страхів і сподівань. І хтозна, чи не їхні внутрішні діалоги так добре передають остаточну рецепцію – і заключний меседж – збірки:
«І тремтять на тім березі в людських вікнах вогні,
голуби попід стріхами ворушаться і не сплять.
Відчуваєш, каже любов, як потепліла земля?
Ляж, нехай трава покладе на очі бинти.
Чуєш серце? воно продовжує йти
і йти»
(«І приводить любов тебе на край світу із торбою камінців»).