Я йому "дякую", а він мені "спасібо"

Навряд чи в Україні є такі два схожі між собою міста, як Львів і Одеса.

 

Після захоплення монголо-татарами Києва Львів упродовж майже шестисот років тримав першість в Україні за кількістю населення, а в XVI і XVII століттях населення галицької столиці більш ніж удвічі переважало населення Києва. І ось нарешті у 1830-х роках інше українське місто перегнало Львів за кількістю населення, і це була Одеса.

 

Львівський символ моря Нептун

 

Львів і Одеса – два найбільші торгівельні велетні за всю історію України, і якщо хтось сумнівається в тому, що Львів – це морський порт, нехай почитає гданського купця-мандрівника Мартина Ґруневеґа, який на початку XVII століття писав: «У цьому місті, як і у Венеції, на Ринку зустрінеш людей з усіх країн світу в своєму вбранні: козаків у великих кучмах, росіян у білих шапках, турків у білих чалмах, німців, італійців, іспанців у короткому одязі. Кожен, якою б мовою не говорив, знайде тут і свою мову. Місто віддалене на багато миль від моря, але коли бачиш, як на Ринку при бочках малмазії вирує натовп критян, турків, греків, італійців, зодягнених ще по-корабельному, видається, неначе порт тут відразу за брамами міста».

 

Брама кнайпи на Валовій. Львів. 2019 рік

 

Майже те саме через два століття після Ґруневеґа писав про Одесу найбільший російський поет Александр Пушкін:

Там все Европой дышит, веет…
Разнообразностью живой.
Язык Италии златой
Звучит по улице веселой,
Где ходит гордый славянин,
Француз, испанец, армянин,
И грек, и молдаван тяжелый,
И сын египетской земли…

 

Оця одвічна карма торгівельного міста однаковою мірою притаманна і Львову, і Одесі.

 

Дуже схожі історії львівських і одеських євреїв, які до середини XX століття становили третину населення цих міст і яких зараз в обох містах залишилося зовсім мало, фактично в межах одного-двох відсотків.

 

Бенціон Менделевич (Беня) Крик (на прізвисько «Король»). Головний герой легендарних "Одеських оповідань" Ісаака Бабеля. А прототип  цілком реальна персона одеського життя в перших роках ХХ століття  нальотчик Мішка Япончик

 

Ну і зовсім схожою, неначе під копірку списаною, здається нам кримінально-романтична субкультура Адесы-мамы і батярського Львова, звісно ж, субкультура імперського штибу. Наприклад, в Одесі – «Как на Дерибасовской – угол Ришельевской», а у Львові – «Tam na rogu na Janowskij i ulicy Kliparowskij»; в Одесі – «Там были девочки Маруся, Роза, Рая», у Львові – «Tam przychodzi panna Mania, panna Rózia, panna Frania»; в Одесі – «Держась за тухес, как за ручку от трамвая, он говорил: - Ах, моя Роза дорогая!», у Львові – «Antyk zaś bajury chlipi i pu łydkach Mańki szczypi»; і далі пішло: в Одесі – «Он подошел к нему походкой пеликана, он вынул ножик из жилетного кармана», у Львові – «Patrzy si w rzyźnika brzuch i cyzoryk puszcza w ruch»; потім, звичайно ж, виникає кримінальна бійка – «Тут началася катавасия такая, передралася вся компания блатная», і як наслідок – «Poczytajcie sy «Wiek Nowy»:  dwoch zabitych, trzech bez głowy, zabrał ich wóz ratunkowy – tak Kliparów bawi si».

 

Львівські батяри на "Діані"

 

Одеські і львівські вуличні герої теж напрочуд подібні, в Одесі – «Но и Молдаванка, и Пересыпь обожали Костю-моряка», у Львові – і Ґрудек, і Янівське поважали Юзя Мариновського.

 

Дуже схожі також львівський «балак» – суміш польської з українською – з одеським жаргоном – сумішшю російсько-українською. Зараз в Одесі доволі поширена реклама, писана таким жаргоном, російськими словами впереміж з українськими, наприклад: «Делай, шо ти хочешь» або «Ви, таки да, в Одесі».

 

 

Зовсім несподівано-неочікувано побувавши в Одесі десять днів, трохи познайомився з цим містом зблизька. Приїхав сюди саме в той час, коли ще не відцвіла акація, але вже почала цвісти липа: ці два невимовно запаморочливі аромати – один зрілий, а може, й перезрілий, з явними нотками якогось радянського дешевого, утім дуже ностальгійного одеколону, а інший – молодий, ніжний і зворушливий, наповнювали гаряче повітря чимось таким, що можна понюхати лише в Одесі. Загалом Одеса зеленіша від Львова, але це якщо брати до уваги не паркові зони, а власне вулиці, а точніше, хідники. Одеські вулиці набагато ширші від львівських, а хідники взагалі неозорі, а на цих хідниках – ряди старезних, високих і розлогих акацій, лип, платанів. Тому на цих тінистих вулицях легко сховатися від спеки впродовж цілого дня.

 

Пушкінська одна з центральних вулиць Одеси

 

Одеська архітектура дещо перетинається з львівською. Вона починається з класицизму, але його обмаль, а історизм, як і львівський, поділяється на чиншовий (тут він називається прибутковим) і палацовий елітарний. Загалом, і один, і другий трохи важкуватий, занадто монументальний, імперський, наш трохи людяніший, вишуканіший, настільки, наскільки Австро-Угорська імперія була людянішою і вишуканішою від Російської. В Одесі є буквально декілька будівель в стилі історизму ну геть чисто львівських, як і в стилі модерн (по-нашому сецесія), і це дає реальну підставу порівняти їх наочно з російським варіантом і зробити висновок, звичайно ж, на користь наших. Нові будівлі останніх десяти років, стилізовані під історизм чи модерн, гідні похвали, бо деколи потрібно декілька секунд, аби усвідомити, що це не оригінал, а гарна підробка. Також можна відзначити той позитив, що в Одесі, порівняно з минулими роками, поменшало рудер-розвалюх у стилі історизму. 

 

Одеський оперний театр

     

Щодалі від центру Одеси в бік Старокінного ринку і Молдаванки, то більше вулиці нагадують наші Замарстинівську чи Богдана Хмельницького. Сталінський ампір і хрущовсько-брежнєвський конструктивізм в Одесі солідніші, аніж у Львові, а нові житлові будинки і квартали буквально декількох останніх років добряче переважають львівські величиною, розмахом і пихою. Все ж Одеса місто, багатше від Львова.  

 

 

Не знаю щодо інших українських міст півдня і сходу, бо ніколи не затримувався там більше одного дня, але щодо Одеси можу сказати, що у цьому майже на сто відсотків російськомовному місті невловимо відчувається український дух, бо як з півдня Одеса оточена Чорним морем, так з півночі морем етнічним українським. Майже всі торгівці на Привозі і Новому ринку, коли до них звертаєшся українською, або навіть і не звертаєшся, говорять до тебе гарною милозвучною українською говіркою, мені навіть здалося, з дуже мінімальною домішкою суржику.

 

Деколи одеситів з якогось дива пробиває на українську. В маршрутці дама, явно російськомовна до нутра кісток, раптом вибухає: «Ви чого зачинили вікно? На вулиці плюс тридцять два градуси!» Пасажир спереду озирається і коментує: «Ой… меня аж передёрнуло, я думал, это говорит Юлия Тимошенко». Загалом у маршрутках одесити культурніші і ввічливіші від львів’ян (на кожному слові – извините, пожалуйста, разрешите, прошу вас і т. п.), але молодь чомусь поступається місцем літнім людям явно менше, аніж у Львові.

 

Одеське "парадноє", але чим вам не львівська брама?!

 

Нові гарні фірмові таблички з назвами вулиць усі українською, трохи старші є двома мовами, трапляються окремі адреси російською. Назви установ, офісів, контор, крамниць навпіл російські, навпіл українські. Бачив вивіску нотаріальної контори з величезним тризубом і написом «Нотариус», а також вивіску «Нотаріус» без тризуба. Назви державних установ і організацій, звичайно ж, українською, хоча дуже здивувала нова гарна кована таблиця з тризубом і написом: «Министерство образования Украины. Гимназия № 2. Специализированная школа I ступени с углубленным изучением английского языка». В день шкільної випускної лінійки бачив багато випускників з широкою стрічкою через плече з написом «Випускник-2019», хоча одного разу побачив і «Выпускник-2019». Цього дня в одеських випускників традиція йти на пляж, і особливим шиком вважають купання в морі в усьому одязі.

 

Приблизно пару годин на день у фоновому режимі слухав одеське «Просто Радіо». Квоти мовлення загалом дотримуються, є цілком, як для Одеси, пристойні україномовні діджеї та інформаційники. Реклама майже на сто відсотків російськомовна, хоча ще від дев’яностих років закон про рекламу однозначно говорить, що вся реклама має бути винятково українською мовою. Доволі чудернацько звучить реклама: «Летние цены на билеты в кинотеатрах «Родина» и «Москва». І ось ці «Родина» і «Москва» задовбують по декілька разів на день так, що губишся у здогадках, у якому ти це перебуваєш інформаційному і ментальному просторі. Зате щодо музики – повний ажур, за десять днів почув заледве одну-дві пісні російською мовою, все решта – пісні українською і англійською приблизно навпіл.

 

 

Зовні одесити загалом аполітичні, на вулиці чи в маршрутці зрідка почуєш щось про політику, навіть про улюбленого тут Зеленського. Лише одного разу краєчком вуха вловив щось про «фашистів» і репліку одного літнього дядечка, який купував якусь «чкаловскую» черешню і радів, що цю черешню «ещё не успели переименовать в честь какого-то нового героя майдана». Зате у написах на стінах і меморіальних місцях протистояння між українською і російською ідеями виявляється доволі різко. На вулиці Канатній під написом на стіні «Слава Україні!» написано «Кизлы!», а на пам’ятному камені Памяти Комсомольцев Одесщины біля морського університету намальований знак Ідея Нації.

 

Доволі зрідка на будинках (окрім державних) красуються українські прапори, а на одноповерховому будинку на вулиці Розкидайлівській майорить потріпаний бойовий український прапор з автографами побратимів. Бачив один український прапорець у водія маршрутки. Ну і це вже класика в Одесі – в найлюднішому й найгамірнішому місці Дерибасівської на стіні балкона чийогось помешкання на третьому поверсі впродовж останніх чи не десяти років красується великий гарний напис «Слава Україні!» з орнаментом червоної калини і соняшника уздовж усієї стіни.

 

Двічі бачив в Одесі хлопців у фірмових майках «Національного корпусу». У парку біля пам’ятника Шевченкові вони зі свого намету роздавали газети. Я узяв, сказав: «Дякую», а хлопець мені: «Спасибо». Бачив декілька наліпок «Національного корпусу» з гаслом: «Повернемо Одесу одеситам». Чесно кажучи, не второпав, хто ці одесити, від кого треба відібрати і кому повертати Одесу.

 

 

На розі Дерибасівської і Преображенської на місці вбивства 2 травня 2014 року двох перших українських героїв Ігоря Іванова і Андрія Бірюкова меморіальна таблиця, їхні портрети, великі вазони з живими квітами, натомість біля Будинку профспілок на Куликовому полі квіти штучні і гасло в радянському стилі: «Убийц 2 мая 2014 и их прислужников – к ответу!!!» За логікою мало би бути «убийц и их покровителей» чи «их хозяев», але менше з тим. Також тут висить ціле дадзибао віршів сумнівної поетичної вартості на кшталт: «И встанет мой город с фашистами в победный бой, а кто его не любит – пусть улетает в Европу счастья искать, выносить горшки и заметать»; «У Одессы горе, и радуется вся бандеровская мразь». Не повірив своїм очам – не «бЕндеровская», а «бАндеровская», це вже величезний прогрес! І цілковито загадковим видався віршик, нібито адресований українцям, бо написаний, на думку його авторів, українською, подаю його з повним збереженням орфографії: «Защо так не любиш русских україна, ми же с ними сестри і брати. Ми один народ, перед нами бог, і йому низенько поклоніться». Цілковито зрозуміло, що це не якась цілеспрямована інформаційна атака з Кремля, бо рівень не той, а, вочевидь, лише щирий відчай малокультурних людей, які дуже полюбляють ходити з георгіївськими стрічками.

 

Знаменитий паб "Гамбрінус" в Одесі

 

Побувавши у знаменитій одеській кнайпі «Гамбринус» на Дерибасівській, мені захотілося перечитати це геніальне оповідання Олександра Купріна. Там ідеться про єврейські погроми в Одесі 1905 року:

«Какие-то разнузданные люди в маньчжурских папахах, с георгиевскими лентами в петлицах курток, ходили по ресторанам и с настойчивой развязностью требовали исполнения народного гимна («Боже, царя храни» – І. Л.) и следили за тем, чтобы все вставали. Они вламывались также в частные квартиры, шарили в кроватях, в комодах, требовали водки, денег, гимна и наполняли воздух пьяной отрыжкой: «Братцы, доколе мы будем терпеть надругания жидов над престолом и святой церквью?»

 

А потім вони вбили чотириста одеських євреїв. Цікаво, що коли дискутували про заборону в Україні георгіївської стрічки, ніхто ніде, на жодних ток-шоу чи в інтернеті, не посилався на Купріна, та й я сам вважав, що ця колорадська стрічка, як символ російських людоїдських шабашів, з’явилася набагато пізніше. Так що, Одесса, помни про своих убийц.

 

Приємно було відчути присутність в Одесі Львова. Єдиним закладом, розташованим впритул до самісінького пам’ятника Катерині II, виявилася Книгарня Старого Лева, можна собі уявити, скільки тут коштує оренда, а Майстерня шоколаду і Наливки зі Львова розмістилися біля знаменитого Пасажу на Дерибасівській.

 

Бронзовий кіт на Великій Арнаутській. Його прототипом став реальний котик Рижик, який приходить під місцеві фіси, як на роботу від 9 ранку до 6 вечора.

 

В Одесі на кожному кроці відчутний культ котів, це насправді котяче місто. Купи котів на усіх подвір’ях, величезні мурали з котами на стінах будівель, навіть декілька бронзових скульптур котів. Насправді в Одесі так багато котів, що здається, собак тут обмаль.

 

Одеський гумор пробивається і в інформаційний табличці жебрака, яка починається зі слів: «Ах, Одесса-Мама…», і в оголошеннях на стінах будинків: «В дверь не ломиться, не стучать ручками-ножками, у двери электронный замок».

 

Бронзова гармата на тлі будівлі одеської мерії, зведеної в стилі класицизму на Приморському бульварі

 

Щогодини куранти на будівлі одеської міськради грають місцеву патріотичну пісеньку з оперети Дунаєвського «Біла акація» – насправді геніальний твір, який житиме стільки, скільки існуватиме сама Одеса. Дивина, як в тоталітарній совдепії 1955 року могла бути створена ця махрово-патріотична оперета, де немає жодного слова ані про партію, ані про Леніна, ані про братній російський народ, а лише присутня навіжена любов до рідного міста. Нічого подібного Львів не має, а шкода.                                           

22.06.2019