Фемінізм наражається на ризик розбеститися, якщо обере фанатичну і нетерпиму лінію, проявів якої, на жаль, останнім часом є багато, що підміняє прагнення справедливості образою і фрустрацією.
Одночасно з відкриттям в Ґвадалахарі (Мексика) третього Бієнале і врученням літературної премії, що носить моє ім’я, 27 травня 2019 року Іспанією і Латинською Америкою поширився маніфест, підписаний понад сотнею письменників, в якому нас звинуватили у «мачизмі» через обмежену кількість письменниць, запрошених взяти участь у художньому конкурсі.
У цьому тексті деякі цифри були неправдивими. У ньому говорилося, що в конкурсі брали участь тринадцять чоловіків і лише три жінки. Насправді учасниць було сім, а їхній рівень – чудовий, якщо судити з оплесків, якими їх нагородили дев’ятсот студентів з усієї Мексики, запрошених взяти участь у Бієнале Книжкової виставки Ґвадалахари (якій я, користуючись нагодою, дякую за добру організацію події). З іншого боку, цей маніфест замовчував той факт, що вісім письменниць, котрі були запрошені, з різних причин ухилилися від участі. Їхня присутність, без сумніву, зробила би присутність жінок на Бієнале пропорційнішою. І що найдивніше: три із запрошених, які не змогли взяти участі, підписали маніфест, який звинувачував, що ми «дискримінуємо» жінок і «робимо їх невидимими» (sic).
Мені б хотілося оспорити дух цього документа, бо гадаю, що замість того, аби підтримати дуже виправдану оборону жінки супроти обмежень, жертвами яких вона є, і супроти гендерного насильства (це справи, з якими я абсолютно солідарний), він шкодить цій необхідній битві нашого часу, вносячи у неї сектантський і жорстокий фанатизм, який дає результат, протилежний тим цілям, яких хочуть досягти.
Не йдеться про війну між чоловіками і жінками, в якій жінки борються за своє виживання; йдеться про те, аби виправити вікову несправедливість і покласти край недооцінкам і свавіллю, жертвою яких була і продовжує бути половина людства з вини релігії, забобонів і стародавніх поганих звичаїв. Це не битва жінок проти чоловіків, це битва усіх свідомих і відповідальних чоловіків і жінок проти меншості (а іноді – більшості), яка цьому опирається. Аби насправді встановити рівність, яку не лише визнає закон (як це є в західному світі), але яка відображається в щоденному житті і в роботі, де досі існує нестерпна дискримінація і рідко поважають принцип «за однакову роботу – однакову платню» серед чоловіків і жінок.
Ймовірно, саме в інтелектуальній царині є найбільша мобілізація на користь цієї битви проти нерівності: і немає сумніву, що література зробила вирішальний внесок у викриття цієї несправедливості і в те, аби надихнути на дії для її подолання. Саме тому маніфест, як той, про який я говорю, є нікчемним, облудним і абсурдним зі своєю пропозицією паритетної і арифметичної рівності, що має на меті відновити в царині письма права жінки. Якщо вірити їм, достатньо тотожного чисельного представництва чоловіків і жінок на всіх літературних конференціях, аби було досягнуто рівності.
Що за бздура. Єдиним прийнятним критерієм у цій царині є якість, а не кількість. Ніщо не було б настільки образливим і дискримінуючим для жінок, як бути запрошеними на конференції у якості тюків або чисел, з метою заповнити арифметичні квоти, які буцімто поважали би рівність, та радше робили би з неї карикатуру, тобто стерли би її на прах.
В цікавому коментарі щодо маніфесту, про який ми говоримо, Альберто Ольмос (в «Ель Конфіденсіаль») спростовує мниму дискримінацію жінок у видавничій сфері, показуючи, що значна частина головних редакторів найкращих іспанських видавництв – не чоловіки, а жінки. І наскільки я можу судити з того, що стосується мене, головний редактор мого видавництва («Альфагвара») Пілар Реєс робить свою справу якнайкраще. Навряд чи хтось міг би мене переконати, що вона, в своїй роботі, дискримінує письменниць. Ймовірно, те саме можна сказати про всіх її колег. А щодо решти, то варто переглянути списки книжок, які найкраще продаються, аби дізнатися, що жінки зазвичай продають набагато більше книжок, аніж їхні колеги-чоловіки.
Це не той шлях, якщо йдеться про боротьбу проти дискримінації жінки і гендерного насильства. Щодня ми дізнаємося про вбивства жінок їхніми партнерами, про групові зґвалтування дівчат-підлітків зграями виродків, задурманених алкоголем чи наркотиками, про те, що безробіття і низькі зарплати б’ють по них більше, ніж по чоловіках, і про ще тисячу проявів основоположної несправедливості, що мусить бути виправлено. Ніщо з цього не зміниться шляхом запровадження паритетних квот в літературних чи мистецьких конкурсах, а натомість їх вихолостить, знищивши найважливіше (єдине, що є важливим), що надає сенсу їхньому існуванню: інтелектуальну й естетичну конкуренцію.
У своїй останній статті в «Нью-Йорк Таймс» Мартін Капаррос запитує себе стосовно цієї теми: чи вчорашні жертви, бува, не перетворюються на нинішніх гонителів. І розповідає нещодавній випадок з одним письменником, який на літературній зустрічі у Коста-Риці змушений був утікати, не прочитавши запрограмованої лекції, бо жіноча бойова група пригрозила йому публічним протестом. Його звинуватили в «подружньому насильстві», не давши можливості пояснити чи захиститися. Текст Мартіна Капарроса закінчується у спосіб, вартий згадки: «Це радість і полегшення для (майже) усіх, і може допомогти змінити багато речей, які треба змінити; зокрема лишити позаду логіку ватаги. Шукати пост MeToo, аби рішення, які мають бути обмірковані і узгоджені багатьма, не були привілеєм кількох; аби означити переступи і злочини і вирішити, якого покарання вони заслуговують; аби дозволити їхнім конкретним і потенційним жертвам благородство, якого попередня ситуація їм не дозволяла. Аби відновити закон справедливості, справедливість закону, толерантність. Аби не стягати око за око, укус за укус: щоб серйозно змінити певні речі».
Фемінізм наражається на ризик розбеститися, якщо обере фанатичну і нетерпиму лінію, проявів якої, на жаль, останнім часом є багато: наприклад, зробити ревізію культурної і літературної традиції, виправляючи її так, аби вона адаптувалася до нового канону, тобто піддаючи її цензурі. І підміняючи прагнення справедливості образою і фрустрацією.
Що стосується мене, то можу запевнити, що поки існуватимуть бієнале і премія, що носять моє ім’я, арифметичних квот чоловіків і жінок не буде, і що єдиним критерієм, за яким і далі запрошуватимуть учасників, буде літературне достоїнство.
Mario Vargas Llosa
Nuevas inquisiciones (II)
El País, 16.06.2019
Зреферувала Галина Грабовська