[Шиян Гаська За спиною. Роман. — Харків : Вид-во «Ранок»: Фабула, 2019. — 352 с.]

 

 

Цьогоріч Україна вперше брала участь у змаганні за Літературну премію Євросоюзу. Українська конкурсна комісія представила для розгляду твори трьох авторів: «Дім для дому» Вікторії Амеліної, «Чормет» Маркіяна Камиша та «За спиною» Галини Шиян.

 

Перемогу здобула Галина Шиян із своїм романом «За спиною», про який, окрім спорадичних коротких відгуків в соцмережах та кількох згадок у «рецензіях» на кшталт «Топ 5», «Топ 10» книжок для читання, ― практично не сказано, не проговорено теми, які підняла авторка на сторінках свого твору. А теми ці доволі цікаві, і було би дуже нечесно залишити їх замовчуваними.

 

«За спиною» є соціально-психологічним романом, у якому широкофрагментно присутня публіцистика. Про цей сектор твору говоритиму згодом окремо.

 

Отож авторка повістує нам про відносно молоду, матеріально добре забезпечену жінку, яка працює ув айтішній сфері. У романі представлена також ґенеза її становлення: важкі голодні 90-ті; життя з байдужим до заробітків батьком, який кожноденно продавлює спинодиван, ворушачи в голові мрії; складні стосунки з матірʼю, яка виїхала працювати доглядальницею старих італійських тіл. І ось із цього всього постає дівчина, що йде проти соціальних обставин, багато працює та досягає певних здобутків, що роблять її незалежною, дають можливості емансипації, якою вона прагне ущерть упиватися. Її хлопець працює помічником судді, він не може видертися з кола малої зарплатні, обридливої роботи та всього, що з цим повʼязано. І ця його нереалізованість поруч з успішною жінкою стає причиною піти на війну.

 

Львівська письменниця  Галина Шиян, авторка роману «За спиною»

 

Цей короткий розгін сюжету кидає героїв у вир роману, у якому долі цих двох персонажів розходяться, кожен починає жити своїм життям. І якщо про життя чоловіка (Макса) нам мало що відомо, то життя жінки (її звуть Марта) розкривається на сторінках роману цілковито ― зі всіма позірно закритими темами, комплексами, сексуальним життям та іншими речами, які в нашій літературі так навихляп, просто і відверто проговорюються украй рідко. І це дуже важлива сторона роману ― представлення жіночого тілесного світу з багатьма деталями, які може знати тільки жінка. Опис тіла та сексуальності в такій реалістичній подачі, яка дає тут новий подих реалізму, іноді виразно заходить на територію натуралізму. Слід сказати також, що ліжкові сцени в романі становлять собою один з найбільш вдалих художніх вирішень тексту. Зокрема йдеться і про лесбійські еротичні колізії, що додають роману напруги та представляють магічний та чарівний світ красивих жіночих тіл.

 

Отож Марта, яка може запросто відкупити свого хлопця від військкомату, натомість проводжає його до призовного пункту та залишає там разом з іншими призовниками. І тут читач натрапляє на першу упередженість:

«Мені чомусь одразу подумалося, що у тебе їх [білі бездротові навушники ― Б.П.] відберуть ці загартовані селяни, які у такий час звикли порати худобу, тому не були ані блідими, ані наляканими. Курили і спльовували. Хукали червоними обличчями на червоні руки».

Внутрішній монолог Марти промовляє про те, що призовники ― виключно селяни, які до того ще й природжені гоп-стопники, котрі, якщо не порають худобу, то смикають у таких ніжних хлопців їхні приватні речі. Це виразно упереджена картина щодо призовників, які йдуть на війну! І подібних викривлених візій реальності доволі розкидано по сторінках роману, що говорить про незнання життя, ― серед призову, що відправляється на війну «дідівщина» відсутня.

 

Це роман про наш час, про те, що відбувається зараз, поруч із нами, тому так чи інак читач буде схильний сприймати реальність із налаштованістю, яку йому задає текст. Задля справедливості слід сказати, що авторка увиразнює гострі соціальні питання. Зокрема ― корупцію у військкоматах. І ця злободенна тема на часі. Але чим завинили призовники з сіл, яких у романі зображено негативно?

 

Перелік викривлень можна продовжувати. Ось образ волонтерок, який формує уява Марти:

«Ось якась юна патріоточка, громадська активістка, волонтерка, яка привезе сигарет, запростяк закрутить там тобі голову своєю пасіонарністю, бо матиме те, чого бракує мені. І потім писатимуть до дня Валентина оті нудотні романтичні статті про вас у районних газетах».

Це про волонтерів, які практично в умовах війни зробили армію з нічого. Навіть не уявляю, як можна повʼязати цей образ, наприклад, з реальною волонтеркою Марусею Звіробій?

 

У цьому романі є якась дуже специфічна логічна лінія. Марта, яка свідома своєї сили та наполегливості, поводить себе часто як зіпсований підліток, який бачить світ крізь призму власного «Я», котрий не знає що робити з дикими гормональними викидами, розбалансовується власними сексуальними потягами. Тоді картина світу прозирає виключно крізь призму сексуальності, тоді навіть з Богом героїня може говорити лише через чоловічий статевий орган:

«Я повільно ковзаю ротом вгору-вниз і ляскаю себе по губах і щоках цим підсмикнутим вгору, усміхненим носом Піноккіо, цим мікрофоном для розмов з Богом. Лижу і заковтую тверді, як ледь стиглий фрукт, кульки, сховані у порослих волоссям торбинках».

Таке враження, ніби світ роману постає через проекцію жагучо-нестримної, всепоглинаючої вульви. Вона не хоче пояснень, вона не вміє пояснювати дорослі речі про те, що війна ― це не насолода, що війна ― це горе; але війна також ― це утримування від ще більшого горя, яке приходить тоді, коли відключена голова і коли тіло стає єдиним способом рецепції світу.

 

 Марта, якщо хочете ― це прямий антагоніст жінок-лучниць з «Фламандських легенд» Шарля де Костера, які показують високий дух самоорганізації та відповідно витримують атаки ворогів. Розніжена, в міру нерозумна жінка, яка мислить трендами; вони ж і стають кліткою в її голові, за межі якої та просто не здатна вийти.

 

Усі інші люди, які не розуміють чи не підпадають під соціальний рівень Марти, здебільшого є просто поторочами. Вона часто не здатна побачити людське в людині, що заховане за її оболонкою. Марта постійно підкреслює свій соціальний статус, високу зарплатню, жонглює цінами бутіків та ін. Тут мені хочеться згадати улюбленого Оскара Вайлда: «Заможні люди не говорять про гроші».

 

Із бідної сімʼї, обділена любовʼю матері, якої просто не було поруч, героїня прагне утвердитися через приниження, бодай «про себе», інших жінок, що не сповідують її цінності, що не гидують присутністю малих дітей, що не бояться народжувати та виховувати, що не бридяться жити та відповідати за своє життя та життя своїх дітей, зрештою ― вірять у те, що десь на небі іноді на всіх нас дивиться Бог. Усі ці природні речі викликають у Марти неконтрольовані фобії.

 

Загалом цинізм героїні щодо малих дітей просто зашкалює. Як казав відомий вчений, психоаналітик Дж. Пітерсон: «Якщо ти дивишся на малу дитину і не посміхаєшся до неї, значить з тобою не все гаразд». А ось цитата з роману:

«Правду кажучи, опинитися у такій ситуації — одна з чи не найбільших моїх фобій: уявляючи себе з візочком, яким треба намотувати кола на стадіоні перед школою, до якої це немовля піде через шість років, мені хочеться застосувати одразу усі можливі засоби контрацепції, хоч зараз для мене це і неактуально».

Це виразно інфантильна свідомість, яка боїться відповідальності, і звідси висновується, що вона боїться життя. І якщо дивитися на загальний антураж роману, на його дух, то виразно відчувається понурий та темний світ декадансу. Цим настроєм живиться героїня, він є основним рушієм сюжетного механізму. Вона шукає вихід з нього ― як жити далі, але все далі і далі падає в обійми власного хворого світу. Марта шукає розради в сексі, випивці, наркотиках, що саме по собі не є чимось винятковим, але жоден з цих напрямків порятунку не дає, не приносить того відчуття спасіння ― вже тут і зараз ― як діти, віра та боротьба за це життя.

 

Авторські ескапади іронії та сарказму щодо матері як такої, відіслали мене до згадок про споглядання стели памʼяті про Голодомор на київських пагорбах. Там крила лелек затиснені в мури. Це ті птахи, які не видеруться з немовлятами до людських осель. Ці клітки і ці мури не віддадуть дітей вже ніколи. І винна тут ідеологія, як винна вона і у випадку з мисленням самої Марти, котра носить в голові клітку з власних і не дуже ідей. Водночас у героїні відсутня мужність вийти за її межі, стати перед обличчям життя, яке не завжди мʼяке та лагідне. Вона краще забудеться приємним болем власного анального отвору, коли віддаватиметься черговому партнеру, який заглушить жаскі голоси світу, що так лякають її, наче змії, що шиплять перед її обличчям. Як ви зрозуміли вже, що ставити питання відданості Марти своєму молодому призовнику ― не доводиться, бо цей роман не про такі поняття.

 

У цьому романі присутня також публіцистична складова, про яку мені хотілося би сказати окремо, бо це те, що виходить за межі художності, те, що стає рупором ідей роману. Тут є кілька негативних згадок про «Правий Сектор» ― організацію, яка дала великий поштовх для утворення добровольчих батальйонів. Люди з «Правого Сектору» віддавали життя, щоби такі як Марта могли з розумним виглядом роздумувати про те, що

«у кожної людини є право не воювати. Що, аніж іти у тому напрямку, де вороги виявляються у тілах звичайних людей, які треба перетворити на м’ясо з очима, краще стежити, як під спідницю дівчинці на прогулянці залітає оса».

Авторка вдається до схематичних, наче статистика, описів вояків, що ґвалтують своїх жінок, коли приходять додому. Тут потрібно сказати також, що за умовами конкурсу цей роман перекладатимуть європейськими мовами. Його читатиме європейський читач (даруйте за таке збірне поняття), і цьому читачеві набридло слухати про українсько-російську війну ще більше, ніж вона набридла героїні роману. І ось він читатиме про приналежних до «Правого Сектору» та греко-католицьких священників, які сіють страх та покору на відвойованих територіях; про те, що українські військовики є відмороженими на всю голову садистами, що ґвалтують власних жінок.

 

Можна навести безліч подібних прикладів в романі, які все ставлять догори дриґом. Даруйте, але в суті це ― наратив російської пропаганди. Причому ще дошкульнішої, бо ці речі проговорюються в українському творі українською героїнею. Коли, наприклад, Марта настільки перейнята своїм внутрішнім життям, що військовиків (не залежно на якому боці вони воюють) вона бачить лиш так:

 «Краще триматися осторонь людей зі зброєю незалежно, на чиїй вони стороні, вони асоціюються мені із самозахватами помешкань і пограбуваннями банків».

Уявіть собі, що солдати 53-ї бригади, 93-ї бригади, добровольці «Правого Сектору» в Пісках ― це люди, які чинять «самозахвати помешкань і пограбування банків»?! Аплодисменти з боку російських пропагандистів цьому роману забезпечені, твір дає чудовий прокламовий артефакт стомленому російсько-українською війною Заходу.

 

Львівська письменниця  Галина Шиян, авторка роману «За спиною»

 

Однією із провальних сторін цього роману є та, що він засадничо монологічний. Роман як такий має принаймні прагнути представити поліфонічність, багатомовність цього світу, його засадничий діалогізм, багатозначність, ненастанну альтернативність ідей. Натомість читач поринає у темне замкнене одномовне коло, яке не дає жодної альтернативи, як і саме життя Марти. І я не знаю, чи така романна позиція продиктована невмінням авторки відтворювати багатоголосся, чи це свідомий акт ― показати вузький світ Марти, чи це данина новітній ідеології.

 

Про що я? Якось у розмові з одним чоловіком, батько якого був поетом, і якого вбили, він розповів мені, що мати брала його малого за руку та приводила на цвинтар, вона водила його між могил поетів, що помирали насильницькою смертю, помирали молодими. Та мати ніколи не казала йому ― роби як вони, або ― не роби як вони. Вона завжди залишала вибір. Роздуми Марти вибору не лишають:

«Будь-яка національна ідея принесла на індивідуальному рівні більше шкоди, ніж добра і лише збільшила на кладовищах кількість пам’ятників з висіченими на граніті портретами воїнів у повний зріст».

Коли країна здобуває незалежність, захлинається власною кровʼю, коли в села та міста ледь не кожного дня приходять труни з військовими, героїня говорить про шкоду національної ідеї?! Це настільки примітивне розуміння історичних процесів, боротьби за території, самопожертви, які відбуваються у кожному активному русі історії, що тут просто розводиш руками і ставиш сам собі питання: чи потрібно було взагалі вести тут цей діалог з цим примітивним персонажем, який мислить низом тіла та не може піднятися бодай вище шлунку?

 

Також викривлено тут звучать трендові тепер теми про «розкріпачення та лібералізм». Подібного типу вислови з’являються тоді, коли вони існують не на рівні глибокого людського розуміння, а на рівні шаблона-формули. Тема лібералізму зараз в тренді, але для Марти скажу: ліберал не буде бавитися в пацифізм, коли частину його країни загарбали. Він буде робити все можливе, аби передати дітям чи тій громаді, в якій він живе, землю, як мінімум, в тих масштабах, у яких він її отримав. Тому, якщо говорити про лібералізм у контексті війни, то це також повне його нерозуміння, адже насправді ― це і приреченість на працю та пожертву, на самообмеження, а не тільки право на «розкріпачення».

 

У 2011 році вийшов вражаючий фільм «Сором» з Майклом Фассбендером. Це стрічка про чоловіка, який не міг дати ради зі своїми сексуальними потягами, які просто руйнували його. Роман «За спиною» можна було би читати саме в такому аспекті: як представлення проблем жінки в сучасному світі; жінки, яка не може віднайти свою сутність, яка загублена в житті, боїться його. Її доторки до життя є вкрай болючими, і вона намагається заглушити цей біль сексуальними пригодами. У такому аспекті це був би хороший жіночий роман, який би описував ті досвіди, які не вписані в українську літературу повною мірою, він розширював би обрії жіночого письма. Але цей роман несе разом з тим стільки антиукраїнської пропаганди, що не зовсім зрозуміло, яка лінія тут первинна ― показати складну жіночу душу, чи зганьбити всі потуги людей, що намагаються утримати цю країну живою?

20.06.2019