Грузія розпочинається зі спротиву. Він непомітний, бо на кінчику язика. Навіть у слові «Тбілісі» – спротив заховався у двох спресованих приголосних «Тб». А скільки їх в інших словах грузинської мови, але хіба запам’ятаєш? Грузія захищена горами і мовою. Мова, схована в абетці, що подібна до завитків виноградної лози. Але в наші часи ні мова, ні гори не захищають ні від громадянської війни, ні від зовнішнього нападу. Новітня історія Грузії випробувала і те, і друге.
У приміщенні тбіліського летовища тебе вичисляють спритні таксисти. Кажу, що за мною вже виїхали: чекаю з хвилини на хвилину.
«А ти звідки?»
«З України, – кажу, щоби не спровокувати на розпитування про Нью-Йорк. Ну, й ціну можуть загнути удвічі більшу.
«А я теж громадянин України, – довірливо зізнається таксист. – Мешкав п’ять років на Оболоні, в Києві»
«А чого тут?
«Ну, так склалося»
За тиждень, познайомившись з вуличками навколо готелю, переконуєшся, що місто справді старе. Воно старе і горбате. В дільниці, де ми мешкаємо, поруч із колишніми багатими дореволюційними кварталами вірменських купців, існують бідніші – в яких мешкали грузинські ремісники. Навпроти готелю – римо-католицький костел, звідки під час літургії лине заспокійлива органна музика. Першого ж дня на вулиці перестріває власник крамниці, в якій торгує вином і чачею. У вікні – рекламна пропозиція про постачання великих партій для Росії та України. Запрошує відвідати і щось придбати. Вина в Тбілісі справді багато. Привозять з Кахетії. Смаковий букет настільки різноманітний, назви такі дивовижні, що все залежить від сорту винограду, місця, на якому він виріс, сонця, яке було того року, коли дозрівав врожай, і технології приготування. А якщо вас зупинить на вечірній вулиці багатоголосся – десять чоловіків, що заливатимуть голосами навколишні бічні вулички, як весняні дощі, то неодмінно зупиніться, щоби пережити цю симфонічну зливу й незвичне дрижання голосових зв’язок, і знайте, що в їхніх шлунках вже бовтається не менше з пів літра, – і це ще не вечір.
Третього дня, точніше, ночі, пішов дощ. Гриміло і блискало. Дві ночі поспіль крізь відчинені балконні двері готельної кімнати нас заколисував спів грузинських птахів. Але дощ заглушив їхні співи, примусив замовкнути в широких віттях платанів. Зранку дощова вода стікала ринвами і заіржавленими трубами, а тоді зблисло сонце і почало парувати. У внутрішньому дворику нашого готелю, який утворювався з причіпленими до наших стін старих будівель з коричневої цегли, проглядалися добудови немислимих конфігурацій. Як кажуть, Ле Корбюзьє відпочиває!
Поночі Тбілісі схожий на феєрверк. Підсвічені церкви, потоки авт і пішоходів, відчинені до опівночі крамниці, обмінні пункти, винарні, забігайлівки й туристи, що сновигають туди-сюди.
Місто завжди стає поезією. Просто воно не може не притягати до себе слова. В районі, що називається Мейдан, протікає глиняна Кура, нависають зі скель будинки на оголених фундаментах, вгорі сновигають кабінки канатної дороги, і також затесані олівці церков і куполи міської лазні. Може, краще сказати «мені Тифліс горбатий сниться», тобто почати з цього мандельштамівського рядка про поезію в Тбілісі. Поезія – прикраса урбаністики. Її точна деталь. Не важливо, що труби нависають над вашою головою, якщо йти крученими вуличками, або що кіт сидить на порозі дому, в якому двері не змінювалися з 1913 року, а поштова скринька з написом французькою Lettre, чи господарські прибудови, що не зовсім зручні для пішоходів й зовсім незручні для авто. Таксисти, як правило, очікують пасажирів на сусідніх, ширших – куди можна заїхати і що важливіше – виїхати. Ну, гаразд, покінчимо з поезією, тим паче в будинку письменника, її було досить. Тривав фестиваль. Поети щоночі читали для публіки, що сиділа під столітніми платанами, п’ючи вино.
Цікаво: а де розташований дім Параджанова? Мабуть, десь серед тих вірменських кварталів? Там, десь серед горбистих брукованих лабиринтів. Там, де він одного разу підскочив й завмер на тій фотографії у вічному польоті, здіймаючи рукави піджака, наче крила. Ага, про кінематограф? В крамниці гончарних виробів розмовляю зі своїм, вірогідно, ровесником. Його крамниця не на центральних вуличках, тому відвідувачів тут менше. Пригощає домашнім вином, сповненим пишного аромату й виноградного запаху. Поки я роздивляюся вироби, з’ясовується, що він колишній кінорежисер, а тепер ось гончарить і торгує. «Знаєш, – зізнається, – в 90-ті кіна вже не було потрібно нікому. Все розвалилося. Потім війна. Літературний фестиваль? Поезія? Ну, може це ще комусь потрібно, не знаю». Насамкінець розмови називає два фільми, які він знімав, але які саме, я не запам’ятав.
Заходжу вглиб тбіліського двору. Півквадратний будинок, обплетений балкончиками, що тягнуться вздовж. Посередині двору – крислата шовковиця. Біля неї – латунна рурка з краником. У дворі гуляють коти. На шворках розвішено попрану білизну. Притулившись до балконного стояка, нерухомо стоїть жінка в чорному. На вулицях трапляються старі жінки в чорному, але чи це вдови, одягнуті в жалобний одяг, чи така мода – мені невідомо. Родина, яка мешкає в цьому домі, кудись вибирається. Спочатку виходить дівчинка років дванадцяти. Вона підходить до шовковиці. Зриває достиглі чорні плоди – і їсть. Потім вибігає її молодший брат – також підходить до шовковиці – досягнути не може. Сестра допомагає малому, нагинаючи гілля. Потім виходять мама, дідо і бабця цих дітей – вони підходять до дерева і також зривають та їдять. І якщо вам розходиться про літературу, кіно, метафору і життя в Тбілісі, то ось вони навколо цієї шовковиці в дворі.
Якогось дня на мене знову натрапляє власник крамниці з вином. Він щойно повернувся з Кахетії, куди їздив замовляти нові партії. Дізнавшись, що я прилетів до Тбілісі на літературний фестиваль, закидує голову, наче дрізд, й починає напам’ять читати Ахмадуліну, щось з її «Снів про Грузію». Він читає так, щоби чули перехожі, що проминають нас, щоби чула продавчиня сусідньої крамниці з сувенірами, щоби чув Тбілісі і чула Грузія.
А коли за твоєю спиною під час читання на екрані з’являються схожі на ангельські крила грузинські слова твоїх віршів, ти летиш над Тбілісі так само, як Параджанов.
