В польських часописах появилася вістка, що еп. Хомишин заявився прoти злуки зах.-укр. земель з наддніпрянською Україною а за злукою з Польщею, побоюючись о долю уніятської церкви в Соборній Україні. Ми не маємо спромоги провірити правдивість цієї звістки, але з гори можемо сказати, що коли надії Поляків на добровільну злуку галицьких Українців з Польщею опираються на таких людях, як еп. Хомишин, то вони зовсім неоправдані, бо відай нема в українському громадянстві другої так непопулярної людини на вищому становищі, як еп. Хомишин, котрий навіть серед підвладного йому духовенства не має, поза дрібною горсткою прислужників, ніяких прихильників.
На тім моглиби ми закінчити і перейти до порядку над тою вісткою, та з огляду на мнимий мотив польонофільства станиславівського владики, не завадить приглянутися його стійности. Найкраще це зробило, коли пригадаємо історію уніяцької церкви під польським володінням. Опремося тут головно на голосах польських католицьких учених, а передовсім на творі латинського епископа Ліковського про берестейську унію (Ks. Е. Likowski: Unia Вrzeskа), і Яблоновського про Могилянську академію (Al. Jablonowski: Akademia Kijowsko-mohilanska).
Годі днесь сказати, як великі наслідки могло мати заключения унії, колиби вона була обняла увесь наш нарід і стала нашою загальною церквою народньою, та одно певне, що в такій формі, як її заключено, вона тої ролі відограти не могла. Переведена кількома православними владиками, без участи світських представників нашої церкви, вона остала до кінця єствовання Польщі ділом вищого духовенства без ґрунту в народі. Сама Річпосполита польська бачила в ній тільки оруддя проти православя, уважала унію мостом, що вів до лятинізації і польонізації, і піддержувала її дуже непевно, відповідно до політичних потреб хвилі.
Вже митрополит Рутський, котрий мріяв про з'єдинення усіх Українців в уніяцькому патріярхаті, мусів жалуватися Римові на перетягання української шляхти уніятської на латиньство Єзуїтами, котрих попирало польське правительство, бо після відповіди, яку воно дало Римові, "інтерес держави вимагає, щоби уніятам не робити перешкод в переході на латинство". (Ліковський ст. 76). Польському урядові йшло о розбиття народних домаганнів українських при помочі унії, тому не мало воно інтересу в будованню національної церкви української, якою могла при його помочі а бодай невтральности стати уніяцька церков.
Як польське духовенство відносилося до унії, — це бачимо хотяйби з постанови варшавського синоду в 1643 р., де польські епископи рішили заборонити уніяцьким уживати таких самих титулів і епископських відзнак, яких уживали вони самі. "Такого ярма, як уніяцькі священики не зазнали навіть жидівські рабіни і магомедане в Польщі, бо нікому не потребували оплачуватися за богослужения, коли тимчасом польські парохи жадали десятин від духовних і свіцьких уніятів, а шляхта примушувала парохів уніяцьких до панщини на рівні з хлопами (Ліковський ст. 262). В р. 1764 видано постанову, по якій сини уніяцких священиків, о скільки не були шляхтичами або священиками, ставали підданими місцевих коляторів на рівні з кріпаками." "Шляхту і міщан земськими і духовними благами, а хлопа буком переводила пани і колятори на латинство" — жалується р. 1753. уніяцький митрополит в Римі (Ліковський ст. 78). Маємо в тім також причинок до пояснення, відки у нас взялося тільки селянів-латинників!
Наших митрополитів мимо усяких постанов не допускано до сенату аж до передодня останнього розбору Польщі. Навіть такий щирий демократ, як Косцюшко, запропонував Річипосполитій примусове введення польської мови в церковнім богослуженню, надіючись, що через те з часом увійде в нас польський дух. (Korzon: Koscіuszko ст. 196).
Коли в 1789 р. серед волинської шляхти настала трівога перед мнимим бунтом хлопським, то через три місяці стинано, четвертовано і катовано хлопів і уніяцьких священиків.
Таке було пращання з уніятами.
Яке було відношення до унії за "австрійських" часів, про це не потрібуємо говорити, бо нам свіжо в памяти мученича доля українських священиків, Березовського, Декальського і других, котрих обжаловано за мниме русофільство. Сотки таких самих ревних Українців священиків арештовано в р. 1914 на приказ галицьких адміністраційних властей і серед знущань ворожої товпи завезено їх до вязниць і ріжних Талєргофів. А поведения тих самих властей супроти мученика за католицьку, уніяцьку церков, митр. Шептицького як також супроти бл. п. епископа Чеховича також багато говорить.
[Український голос, 08.06.1919]