Шовкове прядиво святоіванської ночі окутало чаром ліс, що очманів від дневного жару й застиг запаморочений в похміллі від мохнатих пеньків по рясні чуби ясенів, берестів і кленів.

Щось — гей чадом і черемицею дишуть зпросоння купини муравлищ і дикі хабази по дебрах і свіжа живиця, що зледеніла мережками на рожевій корі, — й у п'янім, безшелеснім хороводі ведуть химерні танки, мигають, блимають і гаснуть святоіванські вогники.

Від цього дивного похмілля мабуть і стара Хима дибає навмання лісом, як з празнику, з доброго празнику — м'ясного, не з крижівками і прісним борщем, мов на Чесного Хреста. Оттак стара Хима — кривульками, від корча — до корча, а грабові прутики, влізливі, гей ті репяхи — микають бабу то за димку, то за запаску, та по зів'ялих, як той шкурлат щоках, по носі з бородавкою, по очах бабу цвікають каламутних і сухих, бо слези витекли за дітьми та внуками — еге! — ще коли викапали до одної...

Діти й унуки пішли замолоду глодати сиру землицю, а стару Химу лишив Господь наче за кару на білім світі, мовляв — не жий, бабо, а мучся, капарай свою старість, терпку, як полин і гірку, як гірчиця, обгуркуй чужі пороги за ложкою лехвару, а ні — то їдж коліна. А нічними сутінками, як добрі люди йдуть в стебло, тащи з панського ліса, висолопивши язика, грабове ріща, щоби було чим під триніжками закоптити, але слухай, як трава росте! — аби лиха година не наднесла того лісного з каправими очима!...

Баба Хима хильцем-тихцем і крадькома — чап-чалап! — a ліс, гей заворожений, ані шелевець, лише сонні роси скапують перлинами з дзвіночків на срібнолистий копатень і сухий мох та рум'яшок хрупотять під бабиними п'ятами, що потріскали, посідалися — ріпицю на них можна сіяти.

Стара Хима стає паче вкопана з оберемком ріща на згорбленім хребті — еге! — засапалася баба Хима, а в грудях деркотить і грає, як на органах, бо баба трохи дихавична — егеж: задуху має й у котиках завжди її ломить, на слоту... Місячні стрибунці скачуть з березової кори на поскороджене борознами і спітніле бабине чоло, а там і — гульк! — на лисий череп між незабудьками. А цей, іродовий, ще дужче шкірить клави, таки до баби шкіриться: гі-гі-гі!... гі-гі-гі!... стара Хима так і чує, як по конячому лящить лісом цей регіт — якби хтось пересипав горох з нецьків до нецьків: Гі-гі-гі!... Гі-гі-гі!... Хреститься баба з малькута, бо правою рукою тримає плахту з ріщам, і шамкає беззубим ротом: "Нявча й Шина!... Нявча й Шина і швятого Духа"...

На дні скоцюрбленої бабиної душі ворушиться щось соняшно-тривожне, але далеченьке — як небо від землі... Еге!... Засклепло бабине серце, як обліг пів копи літ непідкладаний, згугнявіло й оглухло, як порохнявий пень.. Слинить баба язиком шорсткі порепані губи — щось запекло в сухих очах — і йде, зігнувшись в три погибелі, крізь сині незабудьки, а непосидющі вогники так витинають коломийки, аж бабі світ в очах троїться! Залізла баба в кропиви, по лидках вогнем пашить, малинник плентається під ногами, а мокрі пелюстки дикої рожі лепнуть бабі до рук і до поморщеного, гей капшук, обличча.

Вийшла баба з лісу на чисте поле, біля рогачки аж захлиснулася від парного подиху чорнозему, а кругом — нивки-нивки сіменатими латками, як маку їх, цих нивок, що три скибі — то борозна. Настовбурчились житні полукіпки по стернях, пшеничка ще на пні, клониться бабі в пояс щебетливе колосся — еге! — не так тої пшенички, що блаватів, мачків, ромену й полетиці зародилося на славу...

Пихицьнула баба плахту на межу й сама звалилася на неї, гей тіло без душі. Задеревіли бабі крижі, дух заступило — ані суди Боже! — кольки під грудьми сперли, химерні вогники поґзилися-затанцювали з роєм зір — аж бабі світ пішов ходором. З усіх боків присіли бабу комарі, загомоніли на радощах, як дяки на параcтaсi, тнуть — без милосердя! — за обшівку лізуть, та бабі це байдуже — навіть не чує, скіра вже задубіла, як підошва.

Паде баба навколішки в траву, роса цілує бабині руки, навколо пахне щерипець, рум'янок і материнка — ото раз!... Де ж таки... Всі стріхи повбирані, а бабина, як не в людей. Віночків не наплела, — де, де! — не ті вже руки до віночків — але хату треба, як Бог приказав... Де ж таки... Простягає Хима пальці по святоіванське зілля: — такий рожевий цвіт, зубаті листочки — запирається колінами в землю, сіпає — що-сили, хоче вирвати — ангі!...

Що за диво?... Це, наче, святоіванське зілля тягне бабу до себе — зубаті листочки так лоскочуть попід бороду, рожевий цвіт приморгує: — Ходи, ходи, старий дербаку!...

...Меркне бабі в очах — темніє, гасне, — ще ці химерні вогники мигають, мов крізь туман, але вже меркнуть зорі, місяць запався, як в безодню, вже сверщка в борозні занімило, не чути, як дише медом лан конюшини...

...Все дужче і дужче хилиться стара Хима під свербовусовий корч... Над межею перейшла північ, розпустивши чорні коси... Десь, в самісінькім серці глухині, між ярами й лисячими долами, де дідько добраніч каже, а проміньчик сонця не прозябне, де вічні сутінки, а вогка гниль точить зеленими зубами столітні виверти — там, в чагарниках чорнобілю й клекічки — діються дивні-дива Купайлової ночі — розвивається цвіт папороти, цвіте жемчугами чар-зілля, цвіте комусь доля, а чиясь надія, незбагнена та невловима, як пташка щастя...

...Над мокляками блудить Блуд — щось загубив, когось гукає вовчими сліпаками.

...Від Великого Воза відломалася нова шприха й покотилася ясною дугою в безмежну далечінь.

....Стара Хима спить, втуливши голову в кущі кровавнику і материнки та тулить до грудей сухими, як цівки, руками святоіванське зілля.

Над нею в безшелеснім хороводі ведуть танки, мигають, блимають і гаснуть святоіванські вогники.

[Рідна земля, 13.06.1944]