— Ідіть, добрі люди, від мене. Та, що ви хочете? Я маю болото відгортати? Або мало тої праці в хаті? — сердита Паранька взялася широко за боки та репетувала до двох радних, що прийшли кликати господиню до громадських робіт.
— Ще чого доброго! То може ще будете до моїх горшків глипати, що я дітиськам їсти вар'ю?! Ідіть з мого подвір'я, заки я ще добра!...
— Га, та ми, кумо, так лише з обов'язку й за вас не хотіла забути. Ми самі теж не дуже похочуємо з болотом конопадитися, — оправдували себе радні та нога в ногу відступали перед сварливою свахою. — Адже болото само всохне...
Вони завернули з Паращиного подвір'я на дорогу та наче бузьки на могилі, бродили в розвезеному болоті. Мазюка чвиркала догори, чіпалася, обліплювала штани цих сільських достойників. Коли же кум Гнат хотів обійти в одному місці широку калюжу, він поковзнувся, та наче rолода гримнув у болото.
Голосним сміхом зареготався другий достойник, але не спішився рятувати свого друга з болота. Він широко вирячив очі та бавився, — як кум Гнат замурзаний, сердитий, грабав руками болото; скільки разів він хотів на рівні ноги встати, його чоботиська совгалися якби по льоді й кум-радний Гнат далі бив поклони в болоті.
— Та вже досить, куме, бо вмру зі сміху... — підходив боком радний Юрко та хотів дружньо руку подати свому кумові.
— А бодай вас наглий стрілив! То я бідний, нещасний чоловік, ледве живий гребу ногами та руками в цьому проклятому болоті... А йому лише хі-хі-хі-хі! Ждіть, я вас усім ще покажу, — за що я так тяженько мучуся на цих ваших болотах. Ви ще будете мене згадувати!...
Радний Гнат угору підніс мокрі, брудні з болотом руки та грозив кумові Юркові.
— Інший прийшов би помогти бідній людині, а він, мій кум, аж розходиться, так йому з чужого нещастя весело...
Скорою ходою тікав Гнат поза сади, поза городи; — щоб люди не бачили, а то прозвали б його зателепаним...
— Це, куме, Параска кума так вас на дорогу поблагословила... — насмішливо кричав Юрко в слід за Гнатовою втечею. — Зайди ще, Гнате, до куми на пироги, плавають у салі...
Але Гнат не чув уже цього запрошення. Він зайшов до своєї хати дверми від саду, в коморі скоренько передягнувся, обмив водою замурзане лице, руки, зачесав гладко гребінцем волосся на голові; ще бохоня хліба та шматок сала зав'язав у клуночок, ручник і бритву теж не забув і зайшов до кімнат.
— Мене не буде довший час у хаті, — він сказав до своєї жени та далі збрехав. — Прийшло до мене письмо, треба їхати на курси. Треба вчитися інакше господарити.
— Боже, Боже, що вже на цьому світі не діється... Ще нас жінок будуть закликувати... — втирала дрібні сльози Гнатиха та випроваджувала свого чоловіка за рідні пороги.
— А не забудь, чоловіче, про нас там у місті між панами... — вона просила.
Гнат справді до міста помандрував; ні вертатись вже тепер додому, ані остатися без роботи. Він за замітача вулиць наймився: адже жадна праця не приносить людині ганьби... За те важко жити й ще гірше господарити в селі, де ліниві люди до праці. А вони тому бідні, що ліниві.
Багато доброго Гнат навчився, хоч тільки один місяць він у місті пробув.
— Треба село двигнути на рівні ноги. Треба здобуте досвідом перелляти в голови кумів і сусідів...
— Та хіба й мені піти, — хутко вдягалася Паранька, Гнатова кума, — варто ж почути цих викладів, що їх із міста мудра Гнатова голова привезла... Хіба, що краще в чистоті жити та працювати, аніж у болоті мов безрога валятися...
Вона йшла сухою стежкою до громадського дому та ще скликувала всіх своїх посестер на Гнатові курси:
А кум Юрко був правою рукою кума Гната.
— Як це добре, брате Гнате, що ти тоді так купався в болоті. Не було б того, ми, — бог зна, — як ще довго, жили б дикунчиками.. Серед бруду, нечистоти та іншого нещастя..
Рідна земля