Років десять тому, одного травневого вечора, я блукав вулицями Харкова.

Мені не подобались центральні шумливі вулиці. Я завертав у тихі, глухі завулки і віддаючись власним думкам, відчуваючи себе що більш самотним, йшов навмання без цілі, бажаючи лише вбити якось час.

Був один з тих вечорів, які бувають лише в Харкові наприкінці травня, коли вже відцвітають акації й починає квітнути липа, якої дуже багато в цьому місті.

Оп’яняючі запахи сповнюють повітря й ущерть втягаєш ти його, п’єш цілющий нектар і сильніше б'ється у грудях серце, а душа жадає безконечного простору.

Я йшов тихим завулком і думав про те, як мало потрібно для того, щоб людина була щасливою. Раптом до мене долетіли звуки чудової музики. Вражений цим я зупинився і прислухався. Чиїсь вмілі руки грали на роялі прекрасну знайому мені мелодію патетичної сонати Бетховена. Було тихо цього вечора в цьому закутку міста і гучні акорди линули, мов могутній шквал, заповняли повітря, злітали вгору у обзорене небо й завмирали десь у голубій височині.

Я довго стояв біля двох у білім цвіту акацій, вражений музикою і мені здавалось — я був тоді щасливий. Я був закоханий тих днів молодости й мене кохали, принаймні так мені здавалось, а цього досить людині, щоб почувати себе щасливою. Я любив музику й міг годинами слухати її, забуваючи все на світі. І на цей раз я годен був усю ніч стояти під вікнами будинку й слухати майстерну гру на роялі. Гра продовжувалась довго. Але ось звуки обірвались й завмерли, почулись молоді голоси й гучний ляск у долоні!

— Браво, чудово! Ще, Валю, ще трошки!

— Ні, досить, не буду вже більше.

— Чому?

— Спати час! І я почув зітхання, потому шелестіння. Я зробив крок вперед і погляд мій зустрівся з поглядом прегарної дівчини, що стояла в кімнаті біля вікна. Кімната була в партері і мені було добре видко середину її, куток, де стояв рояль і двох-трьох дівчат, очевидно подруг тієї, що стояла біля вікна і зітхаючи замріяними очима, дивилася на обзорене небо місячної травневої ночі.

Я пройшов, не зупиняючись, повз вікна будинку.

Ох і вечір чудовий — почув я її зітхання, гучні кроки по підлозі, звук зачиненої кришки роялю.

— Спати, спати зараз дівчата! — сказав голос і потому все стихло.

Я довго стояв віддалік від цього будинку, сподіваючись почути ще раз чудову сонату Бетховена. Але панувала тиша. І я невдоволений, пішов додому. Незабаром мені вдалося познайомитися з професором К. та його родиною. Виявилося, що він то й був господарем того будинку у тихому завулку, де я того травневого вечора слухав чарівну патетичну сонату. А Валя, яка так чудово грала, була донька професора К.

Я частенько бував у них, як свій, почуваючи себе у родині професора, як вдома. Я був щасливий, принаймні так мені здавалось. Валя, весела блондинка, завжди життєрадісна, бадьора була, мов та дика кізочка і буквально перевертала все верх дном, коли вона бувала вдома. Вона була комсомолкою, стригла волосся, носила спрощене вбрання і щиро вірила в комуністичний рай, у який я вже давно втратив віру. Ми часто сперечалися з нею. Професор К. був типовою радянською людиною. Він займався виключно своєю любимою наукою, передплачував на двомісячний заробіток державі позики, бував на усіх зборах наукового інституту, де він працював, покірно підіймав руку підчас голосування і страшенно боявся слова "політика".

Одного разу професор не повернувся з інституту. Його там же разом з колегами заарештувало НКВД і він мов у воду канув. Валя залишилася з матір’ю. Про долю батька жадної вістки. Валя всюди бувала, але скрізь чула відповідь:

— Не знаємо, такого у нас нема!

За радянської влади люди, часто чесні працівники, нічим не заплямовані, стоявші віддалік від політики, раптом зникали без вісти і про них говорити можна було тільки пошепки.

Валя плакала за батьком і вже більш не стригла волосся, не носила на грудях "кімовського" значка і не обожнювала Сталіна.

— І смерти на його немає! — казала вона. — Скільки безвинних людей страждає. Ось хоча би мій батько. Він же не визнавав ніякої політики, знав лише одну науку... І забрали його... За що?

Я мовчав. Час був тривожний. Про долю професора К. так нічого і не чути було. Валя з матір’ю примушені були покинути свій будинок, їх вигнали з нього, як родину репресованого "ворога народу". А згодом і мені довелося покинути місто. І я забув Валю, блакитні очі, білокуре волосся і невимовно щасливі дні.

Я згадав її сьогодні, йдучи тим самим тихим завулком, де я блукав того незабутнього травневого вечора. Чи жива Валя, її матір, батько? Я проходжу поміж руїнами. Куди поділась краса цього чудового закутка великого шумливого Харкова. Тихий завулок. Ось і білі акації. Але що сталося з будинком? Яка бомба, чиєю рукою кинута, зірвала залізну покрівлю з будинку, відірвала бік стіни, скільки загинуло тут безвинних людей. Чи жива Валя, її мати, її батько? Адже мені було відомо, що минулого року, вже при німцях, Валі з її матір’ю, повернули її будинок і вони мешкали в ньому. Чи живі вони? Я хвилювався. Втрачене щастя минулих днів пригадалось мені і так само, як колись, тоді, в дні молодости, забилось серце. Чи побачу її?

І раптом мов у відповідь на це, назустріч мені линули звуки роялю, вони неслись з руїн будинку через уламки і купи каміння, вириваючись на волю, неслись далі у безмежну блакить. Я зупинився. З руїн будинку линула на мене знайома мелодія Бетховенського Генія, що попри усе і страшний час війни і людські нещастя, владав цим кутком зруйнованого міста. Я слухав зачарований і не міг ніяк рушити з місця. Без сумніву, грала Валя. Я пізнаю її руки. Це лише вони можуть викликати такі звуки, тільки вони і тільки вони можуть зробити живою усю мертву річ — рояль, лише її пальці здатні продовжувати такі чудові звуки. Я назвав її ім'я. Але ніхто не відповів і не вибігла враз Валя мені назустріч як було колись і не чути її дзвінкого голосу. Я обминув велику яму — наслідок бомби і постукав у двері. Жадної відповіди. Штовхнув від себе двері і зайшов до кімнати. О, Боже! Хто це, певне Валя?

— Валю. Добридень! Це я! — крикнув і кинувся до неї, схопив її руки у свої, стиснув їх і хотів був підняти з стільця і кружлятись з нею, як було колись тих давніх днів.

— Обережніше! — сказала тихо Валя і відвела мої руки. Я поглянув на неї і жах охопив мене. Замість ніг вона тепер мала якісь обрубки, а поруч неї лежали милиці.

— Це узимку — поспішила вона — маму убило... а я, як бачите.

Ми якусь хвилину сиділи мовчки. Я дивився на бліде, мов воскове, лице і душа моя сповнялась смутком. І тоскно десь у далині бриніли чарівні звуки Бетховенської сонати.

[Львівські вісті, 08.06.1944]