Гуляючи старим Амстердамом одного літа середини 2000-х років, я і моя добра знайома, хорватська письменниця Дубравка Уґрешич, яка під ту пору вже понад десять років жила в Нідерландах на еміґрації, розмовляли на різні теми і, звісно ж, зазирали у вікна до місцевих городян. Усі знають про цей звичай – не затуляти фіранки в кімнатах, які виходять на вулицю. І всім відомо, що звичай цей залишився в якості традиції, а його репресивна суть розчинилася в історії. Іспанські окупанти у XVI столітті нібито якимось окремим законом зобов'язували голландських городян залишати ці кімнати для загального огляду, щоб їхні наглядачі завжди могли контролювати, а за потреби й карати будь-які спроби бунту, фронди чи непокори.
Отак безцеремонно зазираючи, а чи просто нахабно дивлячись то в одне, то в інше вікно, ми уявляли себе іспанськими окупантами-наглядачами і про себе зауважували: "Все спокійно. Ні бунту, ні фронди, ні непокори". Хтось вряди-годи заходив до цих суворих, зазвичай чорно-білих кімнат, де чорними були меблі, а білими – стіни, і або робив щось побутове, або натрапляв на когось із членів сім'ї і щось йому казав, або поправляв тюльпани у вазі, або діставав книжку з полиці. Одне слово, не робив нічого такого, що би могло якимось чином відкрити для чужого ока щось зайве, щось занадто приватне. Така собі мила гра у традицію і плата за перебування в історичному центрі: музей так музей, хочете дивитися – дивіться, я нічого особливого не покажу, на тому чорному дивані я тільки іноді сиджу – там ніхто ніколи навіть не цілується, вже не кажучи про секс, ту книжку я дістаю з полиці автоматично, в цій вазі тюльпани стоять уже кілька століть.
І десь на другому десятку одноманітних прочинених вікон із чорно-білими кімнатами всередині Дубравка зупинилась і мовила: "Навіть якби вони показали всі свої кімнати, ми б усе одно не побачили нічого цікавого".
Так видатна письменниця не лише викрила декоративність старої-доброї голландської традиції, а й зруйнувала романтичний письменницький апломб, що нібито давав змогу постійно підглядати за світом людей, їхніми словами, рухами, діями, апломб, що нібито дозволяв снувати якісь сюжети з підслуханих діалогів, змінених виразів облич і розмаїтого антропологічного колориту. І річ не в тому, що всього цього письменник на озброєнні не має, а в тому, що все вищезгадане, весь цей зовнішній, рутинний бік реальності більше не задовольняє потреб літератури – він вичерпний і повторюваний навіть у своїх найекзотичніших чи найрадикальніших проявах.
Людина більше не продукує нічого такого, що колись уже не підслухали чи не підгледіли перед нами. Мільйони разів перед нами переходили від конкретного до загального, мільйони разів перед нами типового героя зображали в типових і нетипових обставинах, мільйони разів намагалися зазирнути під підкладку цієї реальності, метафоризували, гіперболізували її, знаходили свої відповіді на все нові й нові поведінкові мотивації чи психічні імпульси, мільйони разів розвивали мандрівні сюжети, винаходили все новіші стилі, жанри, напучували, викривали і всіляко підморгували і розважали, щоби сьогодні – після цілого століття експериментів – опинитись у хворобливому стані: література більше не цікавиться сучасною людиною, бо не бачить у ній нічого нового та привабливого.
З одного боку, це, певна річ, вирок. Література сьогодні – по суті, амбулаторний пацієнт, у якого віртуальний світ краде актуальність, серіали – епічність, малі наклади внаслідок появи нових медій – впливовість. З другого боку, сучасній людині все більше не потрібна література, десь так само, як літературі все менше потрібна сучасна людина. "Хвороба – то наслідок відсутності інтересу до свого часу", – сказав головний персонаж "Холоднечі" Томаса Бернгарда. Слідом за ним це можуть повторити десятки сучасних українських письменників, які тікають від цієї сучасної людини, яку ні окреслити, ні вхопити, ні описати неможливо, в історичну пам'ять, жанровість, фантазійність, притчевість та інші види літературного ескапізму, включаючи поетичний герметизм і повну чи часткову нечитабельність. Натомість мало не всі спроби описати цю сучасну людину оголошуються кумедними й карикатурними. Література – а надто її сучасна українська іпостась – не має до сучасної людини "ключа". Тому, мовляв, та сучасна людина відповідає цій літературі взаємністю – і цілковито нею нехтує.
І можна було б умити руки, оголосивши про кризу художньої літератури і кризу сучасної людини, якби не одне "але": це вже також бувало. Остання подібна криза породила модернізм у літературі та комунізм із нацизмом у політиці. Що робити сьогодні, не знає ніхто, навіть завзяті народники-реалісти чи народники-романтики, які завжди знаходили порятунок в ідеї просвіти і поверненні до джерельно чистих моральних вартостей та ідей минулого, ними ж колись і вигаданих.
Тому, наважуся припустити, сучасній літературі не залишається нічого, крім двох шляхів. Перший з них провадить до повної втечі у формальні пошуки та експерименти і до радикального розриву з чимось таким, як "актуальність", "людина", "народ", "мораль" і "потреба". Другий намагатиметься і далі шукати "ключі", набивати ґулі в нелегкій справі щось зрозуміти й описати у світі, де "реальність цікавіша за літературу", а рухомі картинки з Ютубу привабливіші за текст, для якого треба докладати зусилля, більші за введення пароля чи "капчі", покликаної відрізнити нас від машини. Існує також і третій шлях. І він, як завжди, найскладніший. Він просто наразі невимовний, цей шлях.
