Роме,
Я вдячна Тобі, що Ти намовив мене на експрес: від цього ледви помітного, одноманітного колихання, наче віднаходять себе мої думки. Думаю: заки заїду до дому, лист цей буде вже в дорозі до Тебе.
Колись тремтіла я за найперше вражіння, яке зробить на Тебе лист, моїм письмом. Тепер не хочу думати про це. Хіба не все одно, Роме?
Хочу говорити. Хочу витрясти зі свого серця все, до останньої порошинки, щоб нічого нічогісенько не перевезти з собою звідти-сюди.
Десять літ. Я не нарошне вибрала цей рік, як зі шкільного табльо 1922-1932. Припадок (вони нераз збиточні бувають оці «сліпі» припадки) хотів, що щойно в цьому році вдалося мені ошукати «орґани публичної безпеки» і під фальшивим прізвищем дістати перепустку через границю на 24 години.
Тепер, коли я знову по цей бік кордону, думаю, що це було не тільки легкодушною очайдушністю, але й безсовістністю цією своєю ескападою класти на карту посаду батька, тимсамим і становище Всієї нашої рідні. Наша родина далі ще на »чорній листі« Але я так страшенне хотіла Тебе бачити. Нічого, тільки побачити, діткнутись рукою Твого обличчя і пережити ту свідомість що це дійсно Ти. В перших роках у моїй новій батьківщині здавалось мені, що в Тобі зосередилась вся туга за рідним Краєм і молодістю і звідси ця нестримна жага. Але згодом, згодом, Роме, я переконалась, що нікого, ані нічого хе хочу бачити крім Тебе. Коли я висіла на двірці у Чернівцях, я була така зворушена тим, що за десять літ там нічого не змінилось, що аж пристанути мусіла, щоб захопити віддих. Ніякої зміни за десять літ. Чиж не могла я думати що час зупинився й я застану все таким, яким покинула?? Була ледви 6 вранці. Перед собою мала я цілий день і стрічу з Тобою. Навмисне не брала я візника, щоб не визначувати вулиці, щоб не потребувати «кудись» їхати. Ішла просто перед себе. На ринку зупинилася я: на схід і захід, північ і полуднє маю приятелів і знайомих у цьому місті. Та я не хотіла стрінути нікого заки не стрінуся з Тобою.
Коли на ратушевім годиннику вибила восьма, я подумала: якщо Ти вже встав й вийшов до міста, я можу стрінути Тебе ось-ось на вулиці, на розі будьякого дому.
І я пішла вулицями міста шукати Тебе, Роме. Сама свідомість, що Ти живеш у цьому місті, що можливе вже внедовзі стріну тебе, сповнила мене такою радісною, безіменною вдячністю до світа, до того прегарного ранку, що я насилу стримувала сльози. Зполудня, коли все ще не зустріла Тебе (з моїх 24 годин залишилося вже тільки 16) рішила я, — чуєш Роме? — зайти до дому Твоїх батьків і там щось довідатись про Тебе. Я мусіла хоч би за ціну останньої крихітки гордости довідатись, де Ти й що з Тобою, бо з моїх 24 годин оставало щораз менше й менше.
Маму Твою застала я на терасі дому, проти сонця. Вона ледви помітно постарілася, ця тверда жінка.
Вона буцімто навіть не здивувалась, що мене побачила на порозі свого дому, — куди, я ніколи не мала вільного Вступу. Мене відразу заболіла та ввічливість, з якою Твоя мама привітала мене. Як мало мушу вже я значити для її сина, коли вона може аж так ввічливо витати мене! За яку «нешкідливу» вважає вже вона мене у своїм домі — подумала я собі.
І ось тепер починається гра. Мама Твоя аж надто добре передбачила, чого я прийшла, але вдає наче б нічого не помітила. Тільки Твоя наймолодша сестра дивиться на мене безнастанно своїми блискучими від цікавости очима. Вона, ще дитина перед десятьома роками, тепер щось догадується, трохи пригадує собі з минулого й цікаво знати, як і що. Але я почуваю, що вона допоможе мені. Вона одна.
З Твоєю мамою розбалакуюсь я так весело і свобідно, якби ніколи й тіни непорозумінь між нами не було. Я зважуюсь на зухвальство і хвалю Тебе. Тут Твоя мама забирає своє слово: хоче показати мені, як далеко Ти переріс себе і як далеко відбіг від тих, що колись знали Тебе й жили з Тобою. Я ніби не помітила виміреного удару. Це для мене ніяка несподіванка цей Твій успіх: — кажу — я давно передбачувала і сподівалась цього по Тобі. Цього вже не може дарувати мені Твоя мама.
Останній тріюмф все ж таки припадає мені: мама прощає мене холодно і не зважаючи на своє тепле привітання не запрошує мене вдруге до свого дому.
І я знову почуваюсь у цьому домі, як Твоя суджена. Хоч небажана і нелюблена в цьому домі, але Твоя суджена, Роме!
Сестра Твоя відпроваджує мене кусник дороги. За порогом питає мене: — Ви не бачились ще з Романом? Може напишете до нього кілька слів? Я передам. Він утішиться, як побачить вас...
Ця остання фраза, це звичайна чемність добре вихованої панночки, але я... дуже вдячна Твоїй сестрі, за цю чемність.
Ти був точний. Точно в 6-ій був уже в цукорні. Точність і словність завсіди були головними рисами Твого характеру. Колись я навіть хотіла, щоб у Тебе було менше тієї словности.
Коли Ти став передімною там у цукорні — дуже високий, дуже елєґантний і... дуже чужий, я не мала відваги порівняти Тебе з своєю візією зперед десяти літ. Як змінили Тебе літа, Роме!
Ти спитав щось у «неособовій» формі, а я відразу відчула, що Ти не знаєш, як заговорити до мене, на «ти», чи «ви»... Мені прийшла трівожна думка до голови: може... може... Ти забув, як мені на імя? І я скоро зі страху перед цією болючою несподіванкою заговорила скоро до Тебе перша на «ти».
Потім Ти щось говорив, Роме... Щось, що мене зовсім, таки зовсім нічого не обходило, щось, що не було у ніякому звязку з Твоєю особою. Чи дивуєшся мені, що не памятаю з того ані одної думки?
Непорозуміння, непорозуміння, непорозуміння... товклося мені у мізґу. Неправда, десять разів неправда, що час зупинився... Він гнав із шаленою спорістю вперед і віддалив нас так далеко, одне від одного, що ми можемо пізнати ледви обриси своїх постатей.
Врешті — Ти спитав про мету мого приїзду. Ти, діловий, статочний шукав за причиною такої візити. У мені щось аж кричало: хіба ти не бачиш, що я приїхала сюди тільки на те, щоб Тебе... Тебе... Тебе... бачити?
Я подивилась на Тебе уважно: лице Твоє не виявляло, що Ти бодай догадуєшся, який намір мого приїзду...
Тоді я збрехала: ферії... приїхала до Чернівців трохи розважитись... Зрештою, я сиджу тут вже більше, як два тижні...
Ти стягнув брови: хіба Львів не більше місто від Чернівців? Хіба там не можна краще розважитись?
Але зараз-же нова думка у Тебе: певне я при цій нагоді хотіла і знайомих відвідати?
Так. Саме задля цього приїхала. Завтра рано вже виїзджаю і.. «пригадала» собі, що з Тобою ще не була..
Ти всміхнувся (так багато змінилося в Тобі, тільки усміх залишився той сам, що колись! «Знайомі, гм, знайомі... чи я знаю, що багато наших знайомих розбрилось по світу не знати куди?» І Ти починаєш згадувати: чи памятаю я Дмитра? Оксану? І Олександра? Я все памятаю. Причаїлась у собі й жду, аж думка Твоя набреде на таку хвилину у минулім, де будеш тільки Ти й я. Жду аж віднайдеш наш спомин.
Але думка Твоя завертає з половини дороги знову до «тепер». Чому так, Роме? Чи Ти направду нічого собі не пригадував, чи... свідомо не хотів пригадати?.. Роме!
Чи була я в барі «Пажуря Няґри»? Ні? І це називається, що я приїхала до Ч. забавитись?
Ти смієшся, але вже не тим своїм гарним, «давнім», але якимсь чужим, визивним сміхом, що бентежить й вражає мене до тієї міри немило, що перестаю говорити.
Ти прохаєш у мене вибачення. Защо, Роме? Чи це Твоя вина, що між Тебе й мене лягло тих десять літ?
У 9 год. стрічаємося знову: я у вечірній суконці, Ти у чорному вбранні. Ідемо «забавитись». Ти так хочеш. Я йду з Тобою, як по свою смерть до якогось нічного льокалю. Люди, люди, люди,.. і вульгарна, безсоромна музика. Ти сидиш зі мною при одному столі й я бачу, що Ти навіть не запримічуєш мене біля себе... Проте час до часу ділишся зі мною своїми увагами... Па зорі покидаємо бар. О, Роме мій, як радо була б я того ранку перейшлася з Тобою пішки до дому... Я ж заїхала була до дому, де стільки літ була «на станції» і куди Ти стільки разів відводив мене такими самими ранками, зі студенських «пік-ніків»... руч-об-руч, лице при лиці. Але Ти, видно, не звик тепер з забави вертатися пішки домів. Вправним рухом, майже силоміць впихаєш мене до якоїсь таксівки. Треба ще переспатись дещо: до виїзду маю ще три й пів години часу! Але, чи Ти не розумієш, що я не хочу, не можу, не смію стратити ніодної хвилини, коли можу ще бути з Тобою?!
Ти здивований, майже невдоволений, моєю просьбою відправити шофера. Пощо? Ти вернешся домів до себе, передягнешся, переспишся годину й приїдеш по мене на двірець... Чи не розсудніше так? Ні, ні, ні... ніщо не є розсудне ані потрібне, що вимагає розстання з Тобою хочби на пів години. Нарешті залишаємось самі посередині сонної вулиці: ось-ось і сонце зійде. Дивлюсь на Тебе і... наче розпізнаю Тебе.
Роме! Це Ти! Беру Твоє лице у свої долоні: воно холодне і втомлене від безсонної ночі, але воно Твоє! Роме, це... направду ТИ...
— Роскажи мені щось про себе... Скажи мені щось про себе... на памятку, Роме... — прошу. Ти в клопоті. Я бачу, що Ти хочеш дати мені щось на памятку, але від чого почати? Кілько подій, дат, імен, вражінь і переживань сплелось з собою за тих десять літ! Якжє-ж вибрати щось одне з цього клубка?
Ти розповідаєш про якусь свою пригоду на прогульні: я вслухуюся в інтонацію Твого голосу і починаю пригадувати собі цей голос, якби вчора чула його... Говори, говори, Роме...
Але часу вже саме стільки, щоб переодягнутись мені й їхати на двірець. Мої 24 години добігають до кінця. Ти їдеш зі мною на двірець.
По дорозі питаєш мене: — Вдоволена з забави? На мою думку це найелегантніший льокаль у Ч. і я думаю, що Ти не будеш нарікати на цей вечір проведений у ньому».. Це були Твої слова, правда, Роме? Були вони щирі, чи для форми... для мене однаково болючі. До мого звичайного поїзду ще 17 хвилин. Ще останніх 17 хвилин з Тобою, Роме!
Але Ти практична і розсудлива людина: чи не краще мені експресом поїхати? Вигідно, без пересідки просто на місце. Роме! З цілих моїх 24 годин залишилось іще цих 17 хвилин! Не відбирай мені їх! Та Ти вже при касі. З вікна вагону чую ще Твої слова: — Напиши, як заїхала. Взагалі напиши колись... Добре? Поздоровлення батькам, братам... «і останнє «до побачення». До побачення, Роме, бо ми вже ніколи не побачимося... Це було чисте божевілля з моєї сторони: хотіти час на десять літ завернути взад. Тому лишу цей лист: хочу, заки ще поїзд зупиниться у С., витрясти зі свого серця до останньої порошинки, щоб нічого з цього божевілля не перевезти з собою звідти-сюди. Була б забула: Ти просив мене написати, як їхалось мені. Добре.
Ще одна стація і я дома. Треба кінчити.
Будь здоров, Роме!
Дара.
[Назустріч, 1934, ч. 11 (1.VI), с. 3-4]