Тернопіль, 1. червня 1919 р.
Нині, коли Наддніпрянське Правительство примушено перебувати по-за межами Украіни, коли боротьба з большевизмом затягується, а що найголовнійше — ускладнюється, необхідно перевірити старі позіціі й об'єктивно іх прослідити.
Скажемо так: держави у нас не було, а лише державний хаос.
Верховна влада (Директорія) не мала точно окреслених публичноправних функцій. Вона й затверджувала закони, й керувала; опреділювала курс міжнародньоі політики, й давала всякі роспорядження — включно до звільненя того чи иншого вагона; була всім і все могла... Іі функціі переходили часто-густо в сферу функцій Правительства і іі компетенція — заступала компетенцію Правительства. Жила на підставі звичайного права, яке в процесі свойого істновання й витворювала. Це звертало не раз увагу парляментарноі демократіі, що домагалася юридичного оформлення компетенціі Директоріі й іі взаємовідносин з Правительством. Тільки тоді було би зроблено перший крок в напрямку підпорядкування державного хаосу. Нині більш, ніж коли б небудь раніш, відчувається потреба в такому правному акті, й його необхідно зробити.
В попередніх статтях ми зазначали, що урядова політика без керми не може привести до перемоги, що потрібна ясність в міжнародньому курсі в зазначенні основних прінціпів цеі політики, бо без цього не можна привести державний хаос до будлі-якого порядку. Вона провадилась надто по хатьному, надто примитивно, щоб піднести авторитет украінськоі державности на належну височінь.
Але й внутрішня політика потрібує грунтовних змін. І раніш від усього в військовій сфері. Не для кого не є секретом, що на чолі військовоі справи стоять люде, далекі від неі. Командний склад арміі в своій значній частині не відповідає свойому призначенню. Ми знаємо багацько прикладів, коли старі полковники є козаками; але дуже мало фактів, щоб справжні полковники командували полками. Прапорщики командують дівізіями, навіть корпусами, навіть фронтами...
Все постачання арміі, найголовнійший іі нерв, був в руках тих же прапорщиків і писарів. Досить одного факта, що федфебель австрійської арміі був Головним Начальником постачання. На чолі військового Міністерства стоіть підпоручник, як до нього був поручник. На чолі штабів стоять здебільшого також старшини військового часу.
Всі ці люде не могли керувати армією, узгляднювати всі стратегичні пляни, підноситися вище півсотенного i шабльону. Одкидаючи навіть злу волю, зловживання, безпрінціпність, малий культурний рівень, — становлячи все лише в одну військову площу, мусимо признати, що наш командний склад потрібує рішучоі фільтраціі, й то під зглядом чисто техничним: генералу Гутору не можна протиставити прапорщика Петренка. Досвіду й знанню — дилєтанство.
Необхідно мати не тільки плян оборони, але й роспоряджати тим апаратом, що його може виконати. Не кількість арміі вирішує справу, але її opганізація. З арміі необхідно усунути всіх людей, які не можуть нею порядкувати й які противно можуть бути користні за иншою справою. Прінціпи загальної мобілізаціі, особливо командного складу, то є старий шабльон, що за наші обставини ні в який спосіб не допомагає зміцненню арміі. В колах парляментарноі демократіі не раз порушувалося питання про необхідність закликання на службу закордонних старшин, — і Правительство повинно звернути на це свою увагу. Це внеслоб не тільки систему, порядок і організацію в армію, але й зміцнило б iі морально, позбавивши від того елемента, який від всяких мобілізацій правительствами украінським, большевицьким, гетьманським, котрі становили цілком протилежні цілі, — загубив і зненавидив свій фах, своє рємество, що стало для нього прокляттям.
Система мусить заступити хаос у всіх сферах державного управління; финанси, комунікація, промисловість і т. д. Тільки в цьому залог успіху, тільки це дасть змогу виграти час, що являється також значним фактором перемоги.
Ми не хочемо вносити пристрасти там, де річ ходить о оборону. Але на нашому обовязкові лежить піднесення голоса в цій справі тих політичних кол, які не є у влади, які усунені від державного будівництва, але в арміі й усяких установах роблять своє державне діло й зазначення тих положень, що мусять бути покладені в основу методів державного управління.
Однак, внесення певноі системи в державний хаос вимагає ще й того щоб внутрішня політика правительства будувалася на певних етичних прінціпах. Ненависть не може керувати політикою. Жорстокість не може бути іі засадою. Тільки чуючи голос громадської опініі, знаючи потреби тих чи инших політичних верств, маючи певний грунт для порозуміння — правительство в стані упорядкувати хаос і перевести в життя систему. Тільки в цьому разі воно може викликати довірря иньших політичних кол. Тільки тоді утвориться авторитет влади, що в стані здійснити все, не потрібуючи надсильства.
Обидва моменти — материяльний й етичний, рішучість акціі й ясність провідноі ідеі — видограють однаково важну ролю в справі оборони державности витворюючи єдину волю, єдине бажання. Инакже правительство ризикує тим, що центр державного будівництва пересунеться в бік иньших сил, які вже народжуються на Украіні й йдуть активно в оборону іі правопорядка.
Українські вісти