О Ізраілю, якби Ти знав,

Чого в серці тім повно!

Якби знав, як люблю я Тебе,

Як люблю невимовно!

 

Ти мій рід, Ти дитина моя,

Ти вся честь моя й слава,

В Тобі дух мій, будуще моє,

І краса і держава.

 

Я-ж весь вік свій, весь труд Тобі дав

У незломнім завзяттю, —

Підеш Ти у мандрівку століть

З мого духа печатю.

 

Але ні, не самого себе

Я у Тобі кохаю;

Все найкраще, найвище, що знав,

Я у Тебе вкладаю.

(Мойсей, X. 5—8).

 

***

 

В третю річницю заходу Сонця України, яке нас, сучасне поколїння, вигріло, викохало, — в третю річницю смерти Народнього Пророка, що любив свій народ невимовно, бачив в ньому всю свою честь і славу, дав йому увесь свій труд життя і витиснув на Українському народі печать свойого геніяльного духа, — в трету річницю смерти Творця сучасної боєвої України звертаються наші думки, наше придавлене лихоліттям серце до його Слова, щоб з нього зачерти бадьорости, бодрости, огню завзяття.

 

Гордо стій і не корися,

Хоч пропадь, але не зрадь!

 

Так кликав наш Тіртей в боєвій пісні предвиджуючи своїм віщим духом нинішню тяжку, переломову хвилю. Бажав Він, щоб ніхто з нас не осквернив Божого образа болотом, щоб кожний з нас придатний був до святого, великого діла, щоб кожний Українець з чистою і загортованою душею увійшов у величній храм Волі, в храм Соборної независимої України, який саме в наших очах мурується з кісток найкращих синів Українського народу, цементується їхньою кровю.

 

До відважних світ належить,

К чорту боязнь навісну!

Кров і труд ось тут здвигне нам

Нову, кращу вітчину! —

 

грімко кличе далі поет до нас.

 

І ті слова хай стануться найвищим приказом для нас, приказом, який маємо сповнити з честю, гідністю і достоїнством великого народа.

 

Будьмо свідомі цього, що вороття до темряви-неволі нема, хоч як духи заглади чорними крилами намагаються заслонити перед нами блескучі проміння Волі.

 

Проміння Волі! Ох з якою тугою вибували їх наші прадіди, діди, батьки, — трасовані, нівечені, давлені. Та не дочекались! Лягли в могилу зі зміями-сумнівами під серцем, з стражданнями і болями зневіри, лишаючи нам в заповіті здобуття того, чого доля не дозволила їм зазнати.

 

За свій останній, масовий взрив до волі перед 150 літами гинули вони при дорогах усієї України на пострах тим, що мріяли про волю.

 

Аж сучасне покоління, що останнє родилося в країні рабів і невільників, приглядалося, як його батьків обдирано з почуваннів людського достоїнства, як при ними свистіли батоги наставників, як їх потом кормилась гурма неробів-марнотравників, аж це покоління мусить лишити в спадщині своїм дітям волю і щастя на рідній землиці.

 

Франкова пісня виспівала ті болі наші на вид катованих батьків і візвала до важкої боротьби за народне достоїнство.

 

І пішли найкращі сини Українського народу до бою з Тіртеєвою піснею на устах:

 

Бо пора се великая єсть:

У завзятій, важкій боротьбі,

Ми поляжем, щоб славу і волю і честь,

Рідний краю здобути Тобі.

 

А їx гаслом: або тепер або ніколи — або здобути або дома не бути.

 

Ця боротьба кипить далі, ведеться в імя найсвятіщих ідеалів добра і правди. Кров героїв значить дорогу, якою звільна ступає новітня цариця світа — Воля. Не має під сонцем сили, яка моглаб її спитати в тріюмфальному поході.

 

Дух, наука, думка, воля

Не уступить пітьмі поля,

Не дасть спутатись тепер.

Розвалилась зла руїна,

Покотилася лявіна, —

І де в світі тая сила,

Щоб в бігу її спинила,

Щоб згасила мов огень

Розвидняющий-ся день?

 

З глибокою вірою в ці пророчі слова клонить Українській народ голову перед віщим Духом свойого Мойсея, що випровадив Його на ясний шлях Волі, що провадив його до нього через 40 літ серед тяжкої боротьби. За те засів він на престолі слави України поруч Тараса Шевченка!

 

Український голос

 

01.06.1919