Zbruč продовжує публікацію циклу розмов із активними літературними критиками про їхню роботу у минуле десятиліття п’ятим інтерв’ю із Михайлом Бринихом.
— Яку роль виконує літкритик у процесі?
— За великим рахунком, літературний критик виконує роль посередника між автором, його книжкою і читачем. Хоча термін цей формально означає лише наукову критику, яка у нас досі побутує у часописах, та у Інституті літератури, і є самодостатньою розвагою для серйозних науковців.
Десь до 2010 року, те чим я переймався, було власне не літературна критика, а книжкова. Це дещо абстрактніший термін, але він точніше передає суть того, що я робив. Коли в центрі літературної критики текст, то для книжкової об’єктом може бути не тільки текст, а й якісь позатекстові штуки, починаючи від обкладинки, дизайну, ілюстрацій. Книжкова критика не обов’язково апелює лише до тексту, хоча у художній літературі він є об’єктом номер один, і для критика, і для оглядача.
Із 16 років намагався писати статті переважно на теми культури, а серед моїх пріоритетів була насамперед література, а тоді кіно та музика. Мабуть, випадково так сталося, що подальші мої тексти були присвячені книжкам. Співпрацював із десятками видань. Редактором, який вплинув на мій стиль та почасти на світогляд, був (це десь 1993 рік, журнал «Україна») Олександр Климчук. Мене він попри юний вік взяв редактором відділу. Інтерв’ю із письменниками на той час були актуальніші за рецензії, тому, що їх було мало, і чи не кожна книжка, яку видавали, була подією. Саме тому, постать письменника для автора була принадливішою, ніж його книжки, бо якщо вони виходили, то їх тяжко було купити, і існували вони у віртуальному світі.
— У нульових при виданнях часто утворювалися середовища «своїх» авторів та критиків.
— Так. І багато письменників часто сприймали цю дійсність у дещо дивний спосіб, наче це кумівщина чи клановість. Але це нормальне явище. Костянтин Родик запросив мене на роботу тому, що його зацікавили мої матеріали. Спершу я був редактором відділу рецензій, а потім у оновленому журналі — заступником головного редактора. Із Костянтином Родиком нас пов’язує довша історія, що стосується справи його життя, а саме рейтингу «Книжка Року». Тривалий час я був там у складі експертів, також як режисер ставив три церемонії нагородження. Тішуся із того, що цього року відбулося вже 20-те вручення премій. Це означає, що рейтинг виконує свою місію.
У паперовому світі було щільніше навкололітературне середовище, можливо ентропія цифрового світу забирає трохи сенсів із нього. Нульові цікаві тим, що ще лишався авторитет друкованих видань, була актуальна традиційна літературна критика ( Рябчук, Павличко, Гундорова, Зборовська…) І у цей же час вже з’явилася доволі жвава критика поточна, рецензійна, місцями скандальна. Як наприклад ІБТ чи Олесь Бузина, які кожен у свій спосіб скандалізували простір української літератури. Хоча іноді для скандалу було достатньо доволі зваженої рефлексії, як це сталося із Джорджем Грабовичем, наприклад.
Призначення критики протягом останніх двадцяти років змінилося. По-перше, вона втратила свою інформаційну цінність, бо у нульових вона її ще мала. Той же «Книжник Рев’ю» був важливим саме з точки зору подачі інформації, яку читачу більше ніде було знайти. Якщо тираж книжки в Україні тоді був 1000-2000 примірників, а загальнонаціонального видання відповідно 100 000 або й більше, то редактори цих часописів не дуже хотіли розміщувати матеріали про книжки, бо їхня аудиторія не була великою. Тому так тяжко книжкову тематику було «пропихати» у доінтернетний час.
Сьогодні критик вже не є новинарем, він оперує сенсами, намагається гратися із літературою, в літературу. У форматі рецензії мені завжди подобалося те, що це нагода для якоїсь рефлексії. Книжкова критика завжди суб’єктивна, оціночна, може зміщувати акценти на якісь малоістотні. Науковець у літературній критиці не може собі такого дозволити. Як для оглядача, книжка ж є нагодою висловитися.
Аналітичної літературної критики, думаю, читач не потребує. Це жанр для фахівців, і у площині соцмереж вона не має сенсу. На вибір книжки впливає експертна думка, а те у якому форматі вона висловлена — вже другорядне. Соцмережі активно руйнують дві професії: журналіста та літературного оглядача, бо написати може кожен.
Наприкінці 90-х побутувала думка, що не кожен розумний читач буде писати листи, чи дзвонити на радіо. Втім, то була ціла епідемія, читачі масово писали у редакцію. Пригадую, як в «Україні Молодій», де я очолював відділ культури, відділ листів був фактично завалений. У «Книжнику» були активні коментатори, які писали про свої враження від матеріалів, і ці листи часом публікувалися.
— Розкажіть про створення «Книжки року»?
— Якраз нещодавно вийшла книжка «Сізіф ХХ: книжка vs. політика», де про це детально йдеться. Ідея Костянтина Родика була на свій час дуже ризикованою, бо він збирався на той час (як багато хто вважав) рейтингувати порожнечу. Книжок на позір було мало, ринок належав російській продукції. Побутування українських книжок було жалюгідне. Навіть коли з’являлися новинки від топових авторів, це була ціла історія ті книги знайти.
І Родик наважився рейтингувати не так, аби оцінити, а більше щоб зібрати інформацію із різних регіонів. У Києві ніхто не знав нічого про інші міста. Люди варилися на своєму регіональному рівні. «Книжка року» Родика стала медіумом між німим книжковим ринком, та читачем. На той момент йшлося про сотні книжок. Він взявся це систематизувати, застосувавши науковий підхід. Упродовж року близько ста осіб-експертів бррали участь у процесі.
Сьогодні, для того, аби продати книжку, достатньо платної реклами у соцмережах. На початку 2000-х був бум на такі саморобні піар-кампанії видавництв, які любили зловживати словами «культовий автор», «бестселлер», аби створити імідж, це наприклад історія про Любка Дереша. Тепер прямої реклами достатньо.
Поняття «книжки» теж мігрує від культурної події до товару, тому відповідно тут вже працюють простіші технології. Автор має бути помітним, якщо ж він є схимником, як от Леонід Кононович який пише чудові твори, та не з’являється на людях, то його тяжко продавати.
Найкраще із того, що я бачив, коли автор працює сам із собою, це Андрій Кокотюха, який позиціонується як популярний автор. Видавець же має формувати свою торгову мережу, а якщо не може налагодити нормальних контактів для продажів і продає свої книжки двічі на рік, на Форумі та Арсеналі, то йому важко увійти у вищу лігу. Критик же — людина найменш заангажована щодо долі нових книжок, які виходять. Переконаний, що справжнього книголюба піаром розвести важко. Хоча бували й винятки. Колись так видавництво Фоліо розкручувало посередніх авторів та продавало їхні книжки. Тепер є моментальний фідбек, і тому складніше надурити.
— Репутація — це капітал для критика?
— Так. Для справжньої джинси книжковий ринок надто задрипаний, аби за це платити. Втім, завжди існувала “недоджинса”, коли кум, сват, і брат пише рецензію про книжку в дружньому виданні.
Ідеальний літературний критик має бути молодим, нахабним та незнайомим особисто із усіма авторами.
Бо одна із причин через які я припинив писати полягає у тому, що через певний час перезнайомився із усіма письменниками, зав’язалися людські стосунки, кумівські стосунки... А відтак це унеможливлює літературно-критичні висловлювання. І тоді немає сенсу бути у цій професії, бо вона безкомпромісна, і маєш бути злий і нещадний.
Сьогодні читач від рецензії очікує не меншої розваги ніж від самодостатніх текстів. Та майданчиків для цього мало. Колись у кожному числі «Книжника» були дискусійні матеріали, я започаткував обговорення PRO і CONTRA.
Свобода слова унеможливлює критику, але критика не обмежує свободи. У найчорніші часи української літератури були критики, які не боялися говорити.
Розмовляла Анастасія Чупринська