Назар Федорак, кандидат філології, літературний редактор, батько 7-класника

Що ж, панове, час для практичного аналізу плюсів і мінусів напрацювань Правописної комісії, коли ще була змога щось підказати, підправити, змінити, вичерпано. Моя найбільша подяка шановним «правописникам» – за те, що спустилися з небес на землю і не назвали своє творіння «Новим правописом». «Нова редакція» (остаточну версію опублікували, до речі, щойно сьогодні) – це ближче до істини, хоча насправді найбільше скидається на те, що гора народила мишу, тобто лише низку змін до «Правопису» редакції 1992-94 років.

Не заглиблюючись у деталі, зазначу, що напрямок цих змін – на мою думку – обрано правильний, але, сказавши в окремих місцях «а», комісіонери-правописники хіба що стиха прошепотіли «б». У будь-якому разі, ні правописний продукт-2019, ані сам правописний процес аж ніяк не виглядають завершеними.

Отже,

Що з цим робити?

Насамперед – виконувати. «Правопис» – це, хай там як патетично воно звучить, – орфографічна (тепер – і ортографічна!) конституція нації. Усі ми поволі дозріваємо до того, що, критикуючи закони, мусимо все-таки їх дотримуватись і виконувати. Оте саркастичне dura lex sed lex – усе-таки один із наріжних каменів тієї мрії, яку ми називаємо европейським (даруйте: ще «європейським»!) вибором. За часи Незалежности у нас народилось і зросло вже не одне покоління видавництв, засобів масмедія (адже так тепер правильно?) та літературних редакторів, які трішки по-своєму і трішки у свій бік видозмінювали норми чинного правопису. Отам ближче до графічного, отам – навпаки, до фонетичного принципу; отам – до традиції «скрипниківки», а там – до оновленої діяспорської (тут іще залишили чому «діа», так?); отам – «геть від винятків», отам – «маємо кілька власних винятків»; отам – «звучить», отут – «не звучить». У більшості видавництв і масмедій, де я свого часу працював і з якими співпрацював, були свої правописні скрижалі, які зазвичай стояли (та і стоять сьогодні) на двох опорах: мовної доречности (на думку філологічно «просунутих» редакторів) і бунту.

Скажу ще раз: мене особисто багато не влаштовувало у правописній редакції початку 1990-их. Багато чого не влаштовує і у щойно узаконеній. Але вважаю, що, тільки спільно виконавши всі вимоги цієї нової редакції, науково-видавничо-філологічно-журналістська спільнота зможе далі рухатись у бік мрії – досконалого «Правопису»: вмотивованого, українського і довговічного. Инакше: два українці – три гетьмани; три видавництва – п’ять варіа(я)нтів, роздратування і знеохочення читацької публіки.

Як із цим жити?

Якщо утопічно припустити, що наш національний характер дозволить кожному філологічно посвяченому чи причетному наступити на горло власній ортографічній пісні заради майбутнього спільного правописного блага, то все одно залишаються практичні проблеми.

Найбільше питань у перехідний період, тобто до початку і завершення активного впровадження нової редакції у шкільну програму з її вінцем у вигляді тестів ЗНО, буде виникати у незрілих головах тих дітей, котрі ще не відвикли від читання книжок. Адже їм у хаотичному порядку потраплятимуть на очі видання, наприклад, «старого» 2018 року і «нового» – вже 2019-го. Звичайно, дітки не вивчатимуть парадигми правописних змін – їх тупо ступоритиме від того, що в усе ще чинному шкільному підручнику «пів» пишеться то разом, то через дефіс і знання цих нюансів вимагають учителі, а в найновішій гарнюній книжечці умовного видавництва «Стара галамага» оте «пів» уже всюди відокремлено.

Звісно, це труднощі перехідного періоду, але хіба не можна було почати впровадження нової правописної редакції саме зі шкільної програми, а вже потому – делікатно – пропонувати (чи й наказувати!) всім виконувати новий ортографічний закон?

Тепер це питання вже суто риторичне, тож залишається єдина рекомендація: дорослі та діти, будьте уважні! За умовні пів року проєкт має витіснити ексредакцію не лише на катедрах і в етерах, але і в усіх инших сферах нашої життєдіяльности, домівкою яких є писемна мова.