Ф. Скотт Фіцджеральд. По цей бік раю. Переклад з англійської Олекси Негребецького та Олени Ломакіної. – Київ: Знання, 2016. – 302 с.
Критиці властиво помилятися, і ми не знаємо, як складеться життя творів письменника після смерті самого письменника. Є автори, які пишуть для вічності. В Україні їх рясно. У решті світу, схоже, їх не менше. Проблема, однак, у тім, що вічність не читає книжок, їх читають люди. Вони можуть потребувати їх ще сто років потому і навіть тисячу, а можуть уже через кілька забути і про книжку, і про її автора, хоча письменник, можливо, ще живе. У сучасному світі, сенсом якого є технології, це особливо очевидно, масове читво доволі швидко старіє, хоча в багатьох західних письменствах воно напрочуд якісне, яким якісним може бути виріб здібного ремісника. Тим дивніше, адже світ технологій змів ремесло як таке.
Буває й навпаки: письменника відкривають згодом, коли його давно вже немає – сто, двісті і більше років опісля. Зазвичай на нього натрапляють випадково, його архів у жахітливому стані, та й «архів» – радше евфемізм для розрізнених аркушів, що їх доводиться відчитувати мало не від нуля. Творчість таких віднайдених авторів стає наріжних каменем для нового письменства, тож випадковість у цьому, як і в інших ситуаціях, – намистинка з ланцюжка закономірності.
Письменник має цю опцію, нащо пише. Для себе, для вічності, для сучасників, для приятелів. Та зазвичай він над цим не замислюється. Воно сильніше за нього – примус писати: жадання, бажання, неуникність, аж до фізичних недуг і нечуваних розладів, скоро його позбавлено такої можливості. Для літератора писати – то і є модус бути собою і модус бути у світі. Накладаючи на Шевченка заборону писати, Імперія знала, що робить. Однак Тарас Шевченко мав іще малювання, цю віддушину, яка рятувала його і, можливо, врятувала. І, звісно, захалявну книжечку.
Із цього мусу, що, мов іще один двигун – той справжній, який рухає письменником, виходять однаковою мірою і прекрасні книжки, і невдалі. Та навіть невдалі, буває, приваблюють своєю ранимістю, ахілесовою пʼятою, недосконалістю, яку часто-густо сприймають за елемент задуму, якщо ж пощастить – за родзинку.
Френсис Скотт Фітцджеральд, в англомовному світі знаний як F. Scott Fitzgerald, до них не належить. Не до тих, які творили і творять для вічності, яка уявляється мені, якби вона існувала, холодною, тоталітарною панею. Відповідно, цей американець не мав уваги критики, прихильності цього специфічного цеху, що оминав його, не жалкував або й відкидав. Але чи потребує їх автор, якого читають? Менш експериментальний, не такий сміливий, як Фолкнер, зате бездоганний оповідач, Фітцджеральд мав стало високі продажі, його книжки мають їх досі. Коли щось прагнеться почитати, щось надійне і вивірене, щире, добротне, з рівнем і свіже, дарма що йому чимало років, Фітцджеральд – найкраща адреса. Його любили читачі – тисячі, десятки тисяч читачів, його сучасників. Він казав щось таке, що їм цікавилося слухати, промовляло до них, заторкало. Він зовсім не писав це, щоб подобатися публіці, догоджати її смакам, що їх частіше й охочіше називають несмаком. Хіба зовсім трішки.
Фітцджеральд створив не так багато романів, «This Side of Paradise» – один із них. Найчитаніші, звісно, «Великий Ґетсбі» й «Ніч лагідна». «По цей бік раю» – перший і найменш знаний. Для сучасного читача. Для українського читача. Ці додатки важливі, позаяк роман швидко проторував шлях до успіху. Завершений тисяча девʼятсот девʼятнадцятого, надрукований тисяча девʼятсот двадцятого, коли авторові не виповнилося й двадцяти пʼяти. Цей роман – навдивовижу зрілий, наскільки зрілою може бути велика проза молодого автора. Зріле передусім письмо, суверенна композиція. Трішки більше експерименту з формою, бо молодість без експерименту з формою неуявна. Хто не експериментує з формою і зі словом у двадцять і в двадцять пʼять, той – не письменник або ж народився старцем. Експериментування формою – не лише данина юнацькому максималізмові, має воно й суто раціональні, технічні причини: заповнення того, що було би, за браком досвіду, порожнинами. Порожнечею.
Френсис Скотт Фітцджеральд замолоду.
Фітцджеральд впорується з цим блискуче. Може здаватися, наче щось можна скреслити. Наприклад, вбудовані вірші чи вбудовану пʼєсу. Скресливши, ми скреслимо водночас щось від автентики, надщербимо не тільки естетику, а й істину. А на додачу до всього – поезія як відтинок людського віку, певний стан, бо як можна писати про сімнадцяти- й девʼятнадцятирічних і жодного разу не згадати про поезію – бодай якогось одного вірша – Браунінґа, Свінберна чи Рупперта Брука? І хіба дивно, що Елеонор, героїня, надсилає Ейморі, протагоністові, вірш? І що Ейморі надсилає їй вірш у відповідь? І що віршами-цитатами помережана вся ця прозова оповідь, що місцями сама читається, наче вірш? Що може бути природнішого за листування юних у формі віршів? І щось щемливе стоїть у повітрі, в атмосфері – таким воно вже ніколи не буде, не буде того відчуття, такої свіжості емоцій і почуттів, такої свіжості бачення довкілля, навіть якщо (і коли) охоплює смуток, такого, як щойно вправлене скло, бо згодом, з роками на нього накладуться патьоки-палімпсести злив і пилу, і ніщо не відчистить їх, жодний спогад.
Роман «По цей бік раю» – про юність, підлітковий вік, вступання у самостійне життя і перші кроки, Фітцджеральдів «принстонський рахунок» американській освіті і дійсності. Жодний письменник, який вдавався до критики, не писав одночасно з такою любовʼю. Мабуть, читачі і читачки його романів упізнавали себе, свою юність, перші закоханості й ексцеси. В цьому плані близький до цього роману твір іншого американця – «Над прірвою в житі» Джерома Девіда Селінджера, в якому присутня щемкість, та бракує неперевершеного сплаву камерності і панорамності, що вдалася Фітцджеральдові.
«По цей бік раю» – роман виховання, роман становлення. На цьому шляху – чимало перешкод і не всі долають шлях однаково успішно чи й поготів. Дехто з героїв залишається на ньому – дослівно, як друзяка Ейморі, що розбився в аварії, повертаючись із вечірки, чи переносно, як більшість героїв і – значною мірою – сам головний герой. І війна, заанонсована на обкладинці українського видання, тут ні до чого. Майже ні до чого. Про неї згадано епізодично, через умовчання, а фактично її вилучено з тканини твору, як вилучають уламок з тіла пораненого. Бо всі ті поранення й уламки в героїв Фітцджеральда в цьому його романі – образні, фігуральні. «По цей бік раю» скомпоновано доволі інакше, ніж твори, скажімо, Ремарка, де війна та її наслідки постійно перебувають у центрі уваги, є причиною й наслідком, кшталтують причинно-наслідкові звʼязки і сюжетні лінії; далеко не всі.
Все, що можна було би вилучити з цього роману, найкраще не вилучати. Ми чимало довідаємося про настрої тієї доби, яку називають джазовою, а Фітцджеральда – її центральним представником у красному письменстві, про політичні настрої, течії, осередки і середовища, про тих, кого читали у Принстоні і кого читав Фітцджеральд й створений ним герой Ейморі Блейн, який виразніших рис набуде вже в іншій подобі і в іншому романі («Великий Ґетсбі») – одних набуде, інших позбудеться. Ейморі – представник золотої молоді, не так заможний, як інтеліґентний. Такий собі Байрон, що не відбувся. Втім – хто зна, адже ми не довідуємося, що діятиметься далі. Маємо класичний набір ознак роману становлення, включно з духовним наставником, вартою уваги фігурою, хоча й не першоплановою.
Письменник Френсис Скотт Фітцджеральд.
У цьому романі – багато прізвищ, дуже багато прізвищ: письменників, мислителів, письменників-мислителів, теоретиків і практиків терору, переворотів, суспільних змін. Імен, якими захоплювалися, якими легко було захоплюватися, бо все, що вони творили, діялося на відстані, та й більшість того вони ще не натворили. «По цей бік раю» – Фітцджеральдова варіація на тему «Gaudeamus igitur juvenes dum sumus», та це – не безжурна варіація. Згодом письменник побиватиметься, що видавці тиснули на нього писати безжурно про любов, бо мало хто міг це так інтеліґентно, як він, і багатьом його оповіданням ця безжурність справді властива. Назвімо її комерційною. Однак у романах Фітцджеральда цього немає. В жодному. Навіть у цьому першому.
«По цей бік раю» завершується диспутом між молодістю і зрілістю, максималізмом і консерватизмом, революцією і реакцією. Хто не радикал, доки молодий? Дещо ґротескний антураж і дещо ґротескні діалоги. В решті виявляється, що співрозмовник Ейморі – батько загиблого Джессі Ферренбі – того, «хто в університеті здобув корону, якою прагнув заволодіти Ейморі»:
– Треба гадати, що прикладом доброчинного насильства для вас є Росія?
– Цілком можливо, – припустив Ейморі. – Звісно, вони перебирають міру, як це було й за часів Французької революції, проте я ні на мить не сумніваюся, що це прекрасний експеримент, вартий затраченого на нього часу.
– А на поміркованість ви надій не покладаєте?
– А поміркованих ви не чуєте. Та вже й майже пізно. Правда в тому, що народ уже зробив дещо приголомшливе й дивовижне – те, що трапляється з ним раз на сто років. Він ухопився за ідею.
Цим можна було б і завершити. Бо це – майже кінцівка. Та завершу ось цим, воно ще ближче до кінця. До останніх, найостанніших речень. І – до суті. Вона – там, у тому сховку:
Він не мав у серці Бога і розумів це, його думки усе ще були безладні, його огортали болючі спогади й жаль за втраченою юністю – однак води розчарування не затопили в його душі сховок – відповідальність і любов до життя, слабке ворушіння колишніх амбіцій і нездійснених мрій.
Писати про Фітцджеральда – насолода. Ще більша насолода – його читати.