Щиро скажу, до відчайдушного заклику голови нашого міста Андрія Садового я не стежив за подіями біля міської ради Львова. У всіх університетах травень – божевільний місяць, і мої професійні обов’язки не залишали мені часу ні на що інше.

 

 

А дії так званих протестувальників були справді гидкими. У нашому місті справді множиться число груп, для яких насильство над безборонними стає насолодою. А безкарність стає заохотою до повторення насильницьких дій. І мені дуже прикро, що голові міста Андрію Садовому, його заступнику Андрієві Москаленку й загалом усій їхній команді довелося пережити цей стрес, а Євгенові Бойку – взагалі зазнати тілесних пошкоджень.

 

Якщо протестувальники вважають дії міської ради та голови міста хибними, то станьте в мирний пікет, скликайте мітинги, але не дебоширте і не калічте людей. Бо з протестувальників ви перетворюєтесь на злочинців.

 

Проте найголовніші запитання – до правоохоронців. Чи міська рада не є для поліції у списку першочергових об’єктів, за якими має вестися нагляд? Чи ми й у Львові, як колись у Донецьку чи Луганську, маємо дочекатися довкола мерії «протестних» барикад, які починають із гасел соціальної справедливості, а закінчують захопленням влади?

 

Бездіяльність поліції також може бути засобом політичного тиску. Пригадую собі один характерний момент із недавньої президентської кампанії: вистачило одного грізного окрику з дипломатичних кіл Європи, щоб праворадикальних «протестувальників», які паралізовували передвиборчі мітинги Петра Порошенка у Києві та Черкасах, відразу взяли під контроль.

 

Андрій Іванович вважає, що за нинішніми нападами на мерію стоїть Петро Олексійович. Я не поділяю цієї переконаності, хоч при цьому і визнаю, що стою надто далеко від політики, щоб простежувати, кому з «сильних світу цього» належать ті чи ті радикальні угруповання. Адже не виключено, що комусь заманеться й реалізувати львівську частину сценарію «Слуги народу». Але й без цього охочих мати свою «армію» в Україні багато. І їм байдуже, що, захищаючи свої оборудки, вони руйнують основи української державності.

 

Багато незрозумілого і довкола самих праворадикальних груп, які послуговуються націоналістичною риторикою. Пробую уявити собі на їхньому місці визначного діяча націоналістичного руху і мого табірного побратима Зеновія Красівського – і не можу. Бо він був борцем, а не хуліганом. Тому й не можу зрозуміти, чому з боку переконаних націоналістів не було спроби (або принаймні я про це не чув) відмежуватися від такої дискредитації національної ідеї. 

 

І нарешті про характер нашої політичної боротьби. Львів’яни добре пам’ятають сміттєву блокаду Львова. Як на мене, намір Президента Петра Порошенка «віддячитися» Андрієві Садовому за його політичну позицію був очевидний. І львів’яни тоді відчули це й не піднялися на повстання, до якого їх підштовхували з Києва. Проте вже тоді я сказав Андрієві Івановичу особисто, що не можна брати місто в заручники своєї політичної діяльності.

 

У час президентської кампанії усі, хто опонував Петрові Порошенку, цілили в «соціалку та аморалку»: мовляв, Президент – «бандит», «прокрався», «збагатився, коли народ зубожів», «гнати його» тощо. Стиль кампанії виключав будь-яке визнання того доброго, що було зроблено командою Порошенка за 5 років його президентства. Як не прикро, все це було властиво й для риторики голови партії «Самопоміч».

 

А якщо цей стиль, на жаль, був такий успішний, то можна бути певним, що й опоненти Андрія Садового від нього не відмовляться. І справді, біля міської ради чути ту саму риторику: «бандит», «прокрався», «збагатився, коли народ зубожів», «гнати його». І знову – жодного визнання того доброго, що було зроблено Андрієм Івановичем і його командою за 13 років його головування. Цілять у голову «Самопомочі», але рикошетить у мерію. Хоч місце мера й саме по собі привабливе.

 

Я не знаю, чи мене почують ті шаленці, що стояли на вістрі атаки. Вони справно виконували дану їм команду, так і не втямивши, яку чинять шкоду. Але хай почують мене правоохоронці, що такі атаки триватимуть і надалі, якщо будуть безкарні. Тому ви маєте виконати свої службові обов’язки.

 

Окремо звертаюся до всіх опонентів Андрія Садового як голови партії, так і голови міста: припиніть використовувати радикальні групи й тітушок для своєї конкурентної боротьби! Не прямуйте в широко прочинені ворота насильства, бо те, що нібито дає такий сподіваний ефект, обернеться колись проти вас.

 

І нарешті, хай стане ця історія уроком для всієї політично активної громади Львова. Боротьба всіх проти всіх, у якій б’ють нижче пояса і не вміють спинитися, закінчується трагічно. А критикувати когось за його помилки мають моральне право лише ті, що вміють визнати його здобутки.

 

Тож я бажаю Андрієві Івановичу спокійно дослужити свою каденцію на посту голови міста, а львів’янам – прицільно озирнутися на здобутки Львова за більш ніж десятиліття і вдячно визнати в них значний внесок Андрія Садового.  

 

 

 

01.06.2019