Культовий режисер сучасної європейської оперної сцени Кшиштоф Варліковський. Фото: Wilfried Hösl.
Вистави польського режисера Кшиштофа Варліковського сміливо можна називати культовими. Якщо у перспективах найпрестижніших оперних театрів, на прес-конференціях, титрах, афішах викарбовується ім’я Warlikowski, аншлаг забезпечений. Публіка реагує не стільки на ім’я композитора, скільки на ім’я режисера, наче це магічний знак, який неодмінно закодує початкові авторські задуми й протягне Аріаднину нитку крізь болючі лабіринти нашої свідомості.
2019 року опера Леоша Яначeка «Z mrtvého domu» («З мертвого дому»), що її поставив Варліковський на сцені Лондонської Королівської опери, нагороджена престижною премією The International Opera Awards – «оперним Оскаром» у номінації «Нова постановка» року.
Кшиштоф Варликовський був також номінованим The International Opera Awards у категоріях «кращий режисер» року. Одним з номінантів у категорії «нове відкриття» року стала постановка опери «Манру» Іґнація Яна Падеревського, що її здійснив режисер Марек Вайс як копродукцію Польської національної опери Варшави і Великого театру Познані. Опера «Манру» отримала відродження і на сцені Львівської національної опери у грудні 2018 року за участі польсько-української фундації імені Яна Падеревського.
Зв’язки польського режисера з українськими мистцями поки що поодинокі та спорадичні. Але при зустрічі Варліковський згадує, як, будучи ще молодим режисером, на запрошення дирекції відвідав у 2000-му році Львівський національний театр опери і балету імені Соломії Крушельницької. Разом із львів’янами Варліковський святкував 100-річний ювілей Львівської опери, отже плекаємо надію, що такі зв’язки отримають «нове дихання». Тим більше, що імена українських диригентів і співаків вже стали поруч з іменем культового режисера. Відновленою постановкою «Євгенія Онегіна» Кшиштофа Варліковського/Кента Нагано диригував у Мюнхені український диригент Андрій Юркевич. Період роботи Варліковського над новою версією опери Ріхарда Штрауса «Жінка без тіні», приуроченої до 50-річчя історичного відкриття будівлі Баварської опери після Другої світової війни, разом з тим і блискучий мюнхенський дебют Кирила Петренка асистувала українська диригентка Оксана Линів. Виконавцем головної партії Альвіано Сальваго у мюнхенській постановці «Мічених» Франца Шрекера виступив знаменитий британо-український тенор (напів-львів’янин) Джон Дашак.
Афіша вистави «Саломея» у режисурі Кшиштофа Варліковського.Фото: Wilfried Hösl.
Кшиштоф Варліковський як один з найвагоміших провідників європейського тренду «режисерської опери» ‑ частий гість Національної Опери Парижа (Opéra national de Paris), театру La Monnaie Брюсселя (Théâtre La Monnaie), Королівського театру Мадрида (Teatro Real), Королівської опери Лондона (Royal Opera House). Проте режисер надає пріоритет все-таки Мюнхену. Зараз режисер працює над новою інтерпретацією «Саломеї» Ріхарда Штрауса, яка буде представлена на літньому оперному фестивалі 2019 року. Прем’єра відбудеться 26.6.2019. Квитки на виставу розпродані за шість місяців до початку співпраці режисера і диригента-постановника, адже у цій продукції зійшлися відразу три культові постаті Баварської Staatsoper – Ріхард Штраус, Кирило Петренко і Кшиштоф Варліковський. До цього зіркого сузір’я долучаються найкращі виконавці світової оперної сцени – Марліс Петерсен (Саломея), Вольфґанґ Кох (Іоканаан) та інші.
Постановки Варліковського не забуваються, бентежать, залишають після себе тривалий шлейф рефлексій. Режисер наче непомітно торкається болючих тем сьогодення – природи і її знищення, трагедії стосунків і людського буття, психіки індивідууму, придушеного богами, ідолами, демонами, диктаторами. Характер кожного з протагоністів режисер вивчає з позицій фахівця-психолога.
Досліджуючи дію пригнічених комплексів людини, Варліковський інтеґрує нові смислові контрапункти «у кров і плоть» композиторового опусу. Саме тим він здобув славу режисера-психолога, психоаналітика і філософа театру.
Філософ, філолог, історик театру Давньої Греції і режисер сучасних постановок оперних вистав Кшиштоф Варліковський. Фото: Wilfried Hösl.
Режисерський стиль Варліковського сформувався під впливом багатьох факторів, серед яких вирішальним стала його базова освіта. До того, як творчі шляхи Варліковського перетнулися з колегою, а пізніше дружиною і спів-авторкою всіх його проектів (Малґожата Щесняк – професійна художниця і дипломований психолог), режисер вивчав у Кракові історію, філософію і філологію, а в École Pratique Des Hautes Études Сорбонни – історію грецького театру.
Будучи молодим режисером, Варліковський дебютував у різних театрах Варшави з постановками трагедій Еврипіда, Софокла, Шекспіра, Кафки (90-ті роки). Відтоді мистець уміє неповторно передати таємничу силу архаїки, пропущену крізь дзеркало сучасності. Тлумачення давньогрецьких символів – долі, жертви, смерті Варліковський пов’язує із епохальними й індивідуальними катастрофами людської історії. Переживши періоди нерозуміння, несприйняття, злісної критики, театр Варліковського отримав не просто визнання, а справжній бум, ставши для глядачів джерелом антропологічного дослідження або самопізнання.
На даному етапі театральні пошуки Варліковського/Щесняк розвивають власну авторську символіку, створюють сугестивну атмосферу з фрагментів підсвідомої комунікації людей і тварин, синтез сценографії і фільмографії, ефемерний світло-дизайн, неповторні експерименти субтильної хореографії жестів, кольорів, костюмів, оголеної натури.
У «театрі розмаїтості» мистців, що сформувалися у період «польської трансформації» можливо усе, але завжди залишається тісний контакт архаїки й історії, міфу й сучасності. Варшавський «Театр розмаїтості» (TR Warszawa) став першим кроком режисера до винайдення власного унікального стилю. Феномен театру Варліковського інтеґрував на грані провокації і ритуалу театральні традиції експресіонізму, абсурду, постмодернізму і доповнив їх дослідницьким хистом вивчення первісних джерел людської натури. Варліковського можна назвати археологом людської психіки.
У звуковому океані опери режисер знайшов свій «світ-острів» – герметичний, візуальний, атмосферний, утопічний. «Ми самі – це наша власна утопія», якось зауважила Малгожата Щесняк. Натомість сам Варліковський багато не розповідає про власні ідеї. Критики «вільновідпущені» по-своєму трактувати безліч його сценічних символів, натяків, метафор. Режисер не нав’язує своїх театральних стратегій і глядачам. Після вистави «Французи» за мотивами циклу зі семи романів Марселя Пруста його охрестили «заклиначем занепаду».
Режисерка театру «Арабески» Світлана Олешко так описала перше враження однієї з учасниць проекту TR Warszawa «Архіпелаг поколінь» з групи «Сучасний театр для людей 50+» Ельжбети Кіселевської. Після прем’єри «Вакханок» у постановці Варліковського за Евріпідом вона відгукнулася:
«…вийшла з театру розбита. Я, випускниця першого в Польщі курсу театрознавства видатного професора Едварда Цата, багаторічна керівничка літературної частини театру, була абсолютно здезорієнтована. Нагромадження агресивних, «надвиразних» образів, різкого світла і дратівливої музики всупереч мінімальній кількості «нормально» поданого тексту спричинилося до того, що мій мозок отримав тотальний струс. Він отримав глибоку травму — естетичну, ментальну, всіляку. Я була пригнічена, психічно прибита»
(С. Олешко. Педагогіка театру.).
Так, його театр не є легким для сприйняття. Психологічний катастрофізм його протагоністів вражає, зворушує, жахає, відштовхує, болить. Стежити за тим, як Варліковський розкручує імпліцитну взаємодію підсвідомості, ілюзії, божевілля, потребує граничного нервового напруження. Дія його вистав подібна до шокової терапії. Після постановки опери Ганса Вернера Генце «Бассаріди» на Зальцбурзькому фестивалі 2018 року критики авторитетно заявили: «Ніхто не здатний глибу архаїки і страхи сьогодення замісити і впорснути під шкіру так, як це вміє зробити Варліковський» (цитата з провідної німецької газети «Час»/Die Zeit:). Вистави Варліковського неодмінно потребують підготовки і конкретної установки на сприйняття.
Філософ-аналітик людської психіки з чітко поставленою метою гуманізації суспільства визнає свою місію як заклинача не занепаду, а його подолання засобами відкриття бар’єрів театру і досягнення «міжпоколіннєвого естетичного шоку», з чим успішно практикує вже 20 років поспіль у своїх виставах.
Оперний режисер Кшиштоф Варліковський. Фото: Wilfried Hösl.
Крізь призму архаїчних уявлень про суть ненависті, помсти, ворожнечі, війни, смерті Варліковський пропонує своїм героям і глядачам-сучасникам колективно переживати душевні травми, щоб вийти на метафізичний рівень людяності. Це і є ключовою ідеєю в інтерпретації міфів, світової літератури, оперної спадщини. Огляд його робіт не виявить жодної комедії, мелодрами або Liebestod (любові-смерті). Улюблені теми режисера – вирій смертельних конфліктів, космогонічних зіткнень богів і людей, світової скорботи, родинних травм тощо.
Якщо Варліковський береться за опери Вольфґанґа Амадея Моцарта, то обирає «Дон Жуана». Серед опер Луїджі Керубіні зупиняється на «Медеї». З реформаторських опер Крістофа Віллібальда Ґлюка надає перевагу лише «Іфіґенії в Тавриді». З опусів Джузеппе Верді звертається до «Дона Карлоса» і «Макбета», а Ріхарду Вагнеру присвятив час саме для інтерпретації його останнього Bühnenweihspiel (з нім. – сценічної містерії) «Парсіфаль». На пропозиції ж поставити твори експресіоністів і авангардистів Варліковський завжди погоджується. Для опер Альбана Берга, Дмитра Шостаковича, Бели Бартока, Леоша Яначека, Франсіса Пуленка, Ріхарда Штрауса режисер завжди знайде місце і час у своєму щільному графіку роботи. Що ж до субтильного символізму «Пеллеаса і Мелізанди» Дебюссі, або ліричних сцен «Євгенія Онєгіна» Чайковського, Варліковський зважився нещадно зруйнувати будь-які вияви романтики.
Паралелізм фабульної послідовності з пост- та мета-рівнем осмислення подій, що відбуваються, має в оперних постановках патос пророцтва і притчі. Розвиток ідей Варліковського не можна спрогнозувати. Він завжди піднесе глядачеві якийсь сюрприз у фіналі. Режисерські рішення часом нарочито візуальні, стильні, естетизовані, наче огорнуті флером витонченої декадентстської насолоди. Тому вони так несподівано вражають, запалюють, діють як провокація чи медитація.
Оплески після вистави «Іфіґенія в Тавриді» у режисурі Кшиштофа Варліковського. Фото А. Єфіменко.
Амбівалентна естетика краси і потворності для Варліковського росте з одного зерна – синкретизму давньогрецької трагедії. Ув останній опері Крістофа Віллібальда Ґлюка «Іфіґенія в Тавриді» увагу режисера привернув важливий для людської історії факт переходу ритуальної комунікації богів і людей від архаїчного до цивілізаційного дискурсу. Через втручання богині Діани в хід подій трагедії Еврипіда відбувається заміна людської жертви на символічну – тваринну. Але фінал «Іфіґенії в Тавриді» у новій постановці Варліковського з самого початку не передбачає lieto fine (щасливого кінця). На перший погляд «Іфіґенія» Варліковського трактується як повсякденна драма старості. Його героїня проводить останні роки життя у будинку пристарілих, аналізуючи через спогади травматичний досвід свого життя, втрату членів родини, втрату самої себе. Всі постановки прем’єрної серії «Іфіґенії в Тавриді» в Опері Штутґарта від 28.4.2019 мали грандіозний успіх.
Про режисерську інтерпретацію цього раритетного артефакту періоду класициської оперної реформи, про наслідки втручання тіньових інстинктів у таємний резервуар травматичної пам’яті, про образи «людського, надто людського» у світі жорстокості і моральної амбівалентності соціуму читайте у наступній рецензії, присвяченій опері Крістофа Віллібальда Ґлюка «Іфіґенія в Тавриді» у режисурі Кшиштофа Варліковського.
Фото: Wilfried Hösl, Баварська опера, Аделіна Єфіменко.