Лебедина пісня Леся Курбаса.

 

Львів, 27 травня.

 

На "жовтневі свята" 1933-го року Лесь Курбас приїхав до Києва. В цьому році святкування "жовтневих свят" було особливо гучне та урочисте. У вікнах крамниць, установ, розташували картини відомих малярів, які позабирали з музеїв. Місто потопало в червоних прапорах, гаслах, зелені і було залите електрикою. На вулицях, в кіосках продавали квіти, цукерки, різні напої і диво для зголоднілих киян — булки з ковбасою. Новий сатрап України — Постишев — стверджував в рік великих страждань українського народу "радостную і солнечную жизнь".

 

До Києва приїхав Курбас разом зі своєю дружиною, талановитою артисткою, Валентиною Чистяковою. Тут вони оглянули виставу "Державного Українського Театрального Музею". Тоді його директором був відомий історик українського театру Петро Рулін — автop монографії про зірку нашого театру М. Заньковецьку і ряду численних розвідок. Вистава була розташована в 24-ому корпусі, так званого, музейного містечка (раніш Києво-Печерська Лавра). На першому поверсі були експонати, які відносилися до історії дореволюційного українського театру, на другому був театр доби революції і тут центральне місце займали експонати "Березіля". Яскраве уявлення про мистецьке життя театру давали макети вистав, які дбайливо приготував для музею головний мистець-маляр "Березіля" В. Мелер, шкіци, афіші, фото, документи і ляльки персонажів п'єс, що їх в свій час виставляв театр. Лесь Курбас уважно, з зацікавленням та задоволенням розглянув виставу.

 

В кинзі відвідувачів він занотував свої вражіння, оцінку і побажання*). Директорові музею П. Рулінові він пообіцяв надіслати матеріяли про нові вистави.

 

Курбас, який ще в 1923 р., висунув думку про створення театрального музею при "Березілі" — на ґрунті цього музею згодом розвинувся "Державний український театральний музей" — продовжував турбуватися про свою дитину.

 

Це був останній приїзд Курбаса до Києва. В цей час в Харкові колектив "Березіля" інтенсивно працював, під його керівництвом, над новою премієрою — це була п'єса Миколи Куліша "Маклена Граса". Підготовча праця над новою виставою захопила Курбаса. Це піднесення, запал, буяння творчих сил почувалися в ньому під час його перебування у Києві. Бадьорий, рухливий, з блиском в очах, якийсь свіжий, немов окроплений росою, оновлений — він поринув в свої задуми і забув про все і вся — таке було вражіння від Курбаса восени 1933-го року.

 

Трохи згодом у Харкові відбулася премієра "Маклени Граси", яка була лебединою піснею Леся Курбаса. Перший, хто почав похід проти цієї вистави був театральний критик Д. Грудина. В харківській "Літературній газеті" він друкує рецензію на виставу, де визначає політичні та мистецькі помилки постановщика. І до цього всі останні вистави Курбаса жорстоко "проробляла" критика, але це вже була остання і фатальна проробка його діяльности. Це була остання крапля отрути, яка роз'їла творче життя Курбаса. Ланцюг переслідувань замкнено, далі все відбувається за звичайним совєтським порядком: арешт, позбавлення звання народного артиста республіки, заслання, вилучення літературно-театральних праць, знищення портретів і фото та "опала" друзів і приятелів.

 

Засідання колегії Народного Комісаріяту Освіти, на якому була вирішена доля Л. Курбаса і "Березіля", тривало всю ніч. В передпокою з хвилюванням і жахом чекали вироку робітники театру. Вже на світанку засідання закінчилося. З кабінету вийшов заступник наркома освіти Хвиля. Він вже зібрався додому і накинув на плечі плащ. Лице було сіре, стомлене з синцями і зморшками, якесь старече. Старий боротьбист, один з помітних діячів цієї партії, робив черговий злочин проти українського народу — підписував смертний присуд духовій творчості одного з найблискучіших майстрів української сцени. Вчинок Хвилі, це лише фрагмент тої великої, хвилюючої драми, що її на авансцені історії розіграла партія боротьбистів. Суб'єктивно, бажаючи волі і щастя українському народові, вони об'єктивно, влившися в комуністичну партію, несли йому поневолення і злидні. І останньою усмішкою для боротьбистів був 1937 р., коли всі вони (Хвиля, Любченко та ін.) потрапили на заслання, а дехто загинув від кулі НКВД.

 

Хвиля зачитав присутнім ухвалу колегії: в гострих і різких виразах засуджувано мистецьку діяльність театру. Войовничий націоналізм, формалізм, ігнорування радянської драматургії, байдужість до соціялістичного будівництва, відсутність творчих зв'язків з театром "братнього російського народу" — ось що інкрімінували керівництву "Березіля". Курбаса усували з посади директора і мистецького керівника театру, яким ставав Маріян Крушельницький. Висунено вимогу зміцнити політичний і партійний провід в театрі з метою усунути визначені збочення. З дня цієї постанови директорська посада в "Березілі" ставала монополією партійців. Директор театру ставав його диктатором.

 

*) В 1934 р. цю виставу визнали за націоналістичну. За наказом Нар. Ком. Освіти її треба було переробити. П. Рулінові, як націоналістові, заборонили спочатку читати лекції в Театральному Інституті, а згодом заарештували і вислали на північ.

 

(Д. б.)

 

[Львівські вісті, 28.05.1944]

 

"Маклена Граса"

 

Львів, 29-гo травня.

 

Перед майбутнім дослідником історії театру "Березіль" стоїть складне, але почесне завдання реставрувати виставу "Маклена Граса" на підставі спогадів, рецензій (дуже обережно використовуючи їх) і інших матеріялів, щоб ця лебедина пісня Леся Курбаса у всій своїй мистецькій цілості залишилася і для нащадків. Це вже почасти зробив своїм виступом на вечері спогадів про Миколу Куліша наш шановний талановитий актор і режисер Йосиф Гірняк. На жаль його змістовна, насичена багатьма цікавими фактами доповідь не була надрукована.

 

"Маклена Граса" створювалася в 1932—33 роках і цілком зрозуміло чому вона така сумна і безрадісна. Але це автор конспірує. Ховаючись від "класово-пильної" большевицької цензури, Куліш взяв тему з життя колишньої Польщі. Героїня п'єси Маклена, з робітничої верстви, кинута автором у вир соціяльних противенств капіталістичного суспільства. Деградуюче господарство польської держави, безробіття, матеріяльні злидні, нелюдські відносини і в тенетах їх б’ється чутлива до людського нещастя і до зганьбленої людської гідности Маклена Граса. І таким безсилим, самітнім якимсь зойком відчаю звучить її постріл у ворожий табір. За моральну висоту особистих і суспільних взаємовідносин проти потвор капіталістичного світу бореться Граса, але боротьба не по її слабим силам, немає у неї керма і вітрил.

 

В "Маклені Грасі" є відгуки драми німецьких експресіоністів: різке неативне відношення до капіталістичної дійсности, міщанської пошлости і позбавлений активного начала гуманізм. Так само, як герої експресіоністичних драм (Кайзера, Толлера, Верфеля) Граса досить наївна і безпорадна в ствердженні своїх невиразних розпливчастих позитивних ідеалів. Мистецьку вартість п'єсі надає прагнення ідейно усвідомити життя, філософськи зрозуміти його.

 

Не можна погодитися з твердженням С. Гординського*), що "Маклена Граса" "в пляні вимаганого соцреалізму". Дійсно зовні все буцімто гаразд: і cуто життєва реальна тематика і клясова боротьба з її ворожими таборами і соціяльними противенствами, з кровожерливими капіталістами і янголоподібними пролетарями. Але це все зовні, за всім цим ховається багатющий, так би мовити, опозиційний підтекст, так було і у "Народному Малахію" і в "Мині Мазайло". З цього законспірованого негативного відношення до соціяльних рецептів большевицького ґатунку випливає песимізм, чорні фарби, безперспективність п'єси і її фінал подібний на глухий кут.

 

Курбас чудово розумів драматургію Куліша, він оволодів мистецтвом розшифровувати кожний його натяк. Філософське спрямування "Маклени Граси", її "другий плян" вимагали згущення, умовности, узагальнення і Л. Курбас, тонко підмітивши це, знайшов відповідні барви для своєї режисерської транскрипції. Прийоми Німецького експресіоністичного театрального мистецтва яскраво виступають в цій його роботі. В цей період він пропагує експресивний реалізм, який "опертий на активне, а не на пасивне світосприйняття і ставлення до життя — цей принцип в основі діяметрально-протилежний тому, що в нас розуміють під "реалізмом" (побутово-натуралістична і психологічна форма**)".

 

Тут якраз ховається джерело його антиреалістичних настанов. Суто умовні сценічні прийоми та різко підкреслена і загострена форма характерна з режисерського боку, для цієї березілевської вистави. Вистава "Маклени Граси" збуджувала і тривожила думку, примушувала розбиратися в натяках драматурга і режисера, які в художній гармонії злилися в одне ціле. Недарма на театральній дискусії 1923 р. Куліш заявив: "я приєднуюсь до його (Курбаса — В. Г.) думок в тому розумінні, що драматургія мусить увесь час тривожити, збуджувати, загострювати, навіть за іншого разу занадто загострювати деякі проблеми". У виставі Курбасові вдалося майстерно сполучити гостру філософську думку з шуканням нових театральних форм в галузі жесту і особливо слова. Талан Леся Курбаса спалахнув в "Маклені Грасі", як полум'я, щоб потім мимоволі погаснути.

 

Розкриваючи і своєрідно трактуючи словесну тканину п’єси, конспіруючи справжню ідею і сенс окремих образів. Курбас всіма засобами, які є в театрі, створював своєю виставою таку емоційну атмосферу, що глядач всією своєю істотою підсвідомо почував, що душно, що так далі не може бути — потрібне свіже повітря — повітря справжньої волі і справжніх відносин.

 

Не за соціялізм, стверджений резолюціями і постановами ЦК ВКП(б), а за соціялізм розкріпаченої людини, гідність якої забезпечена непорушним моральним законом агітували своєю п'єсою і режисерським втіленням Микола Куліш і Лесь Курбас — сміливі борці нового українського театру.

 

*) Передмова до "Патетичної сонати" Укр. Bид., К. — 1943.

**) "Нове мистецтво" 1927 р., ч. 18.

 

[Львівські вісти, 30.05.1944]

 

30.05.1944