Викреслювати і викреслювати

Було б чудово, якби потяг до подорожей був результатом бажання бачити і пізнавати. Але натовп обсервує через свої мобільники, фотографує і готово.   

 

 

Якийсь час тому влада (на чолі з мерами) вирішила, що міста будуть вже не для їхніх мешканців – і до цього все йде на повній швидкості. Їх перетворили на бізнес, на декорацію, на дискотеку, на тематичний парк, на стадіони для «розваг» незначної і ненаситної частини населення, на місцину, яку винаймає жадібний готельний сектор, який невпинно загарбує тротуари і позбавляє простору городян. До того ж викидають жильців з їхніх помешкань, сприяючи чумі туристичного житла. Надто багато не дуже передбачливих домовласників воліють рейвах змінних проспиртованих груп, яким не в голові збереження, аніж постійних і надійних мешканців, які дбають про квартири як про свої власні, бо саме в них вони живуть. Я кажу «не дуже передбачливих», бо не думаю, що це нашестя орд триватиме безконечно. Бо якщо я помиляюся, наші міста сплюндрують і знищать.

 

До того ж не можу пояснити собі цього явища. Мадрид (а це не Венеція і не Флоренція, не Рим і не Прага, не Париж, Барселона чи Лісабон нині) переповнений людськими масами у всі пори року. Я бачу в середмісті незліченні групи з двадцяти, сорока чи вісімдесяти туристів у січні, лютому, жовтні чи листопаді, не кажучи вже про традиційні місяці відпусток. Це німці, італійці, французи, японці, китайці, росіяни, американці різного віку (не тільки пенсіонери і не тільки студенти). Я запитую себе: може, вони не працюють – бо звідки у стількох із них стільки вільних днів о будь-якій порі? Бо можна припускати, що якщо така вулична хода є постійною в Мадриді, то тим більше вона такою буде в згаданих столицях. А якщо ви поїдете в інші, менш знамениті, то побачите таку саму панораму – нема вільного й безпечного кутка. Також запитуєш себе: якщо середній клас убожіє (згідно з усіма економічними звітами), то чому ці невпинно пересуваються? Перельоти не коштують нічого, це так – але до них треба додати обіди, вечері і перекуски (тераси і бари переповнені), житло, транспорт і купівлю жахливих сувенірів, крамнички з якими множаться на шкоду корисним, життєво необхідним для мешканців магазинам. Звідки беруться час і гроші? І перш за все: звідки береться цей шалений потяг пересуватися туди-сюди?

 

Було б чудово, якби він був результатом бажання людей бачити, пізнавати і «набиратися культури», наскільки би зле не звучав цей вираз. Та я вже довго спостерігаю за цими термітами – і, здається, це не той випадок. Майже жоден не дивиться на щось прямо і власними чистими очима, вони обсервують все кілька секунд («обсервують» – це перебільшення) через свої мобільники, фотографують – і готово. Якось я вже коментував, як тяжко дивитися на сліпу рать перед «Джокондою», яка фотографує, навіть не зволивши полюбуватися полотном. Те саме відбувається з «Фрейлінами» чи іншою більш-менш відомою картиною. Можна сказати, що єдине, чого бажає цей набрід, – це викреслювати. Викреслювати зі своїх дивних списків, які їх переконали скласти: «Мадрид – вже був; Париж – бачив; Балі – купався; Прага – сфотографував міст і вивісив у себе в інстаграмі; Венеція – трохи походив і насмітив своїми недоїдками…» Якщо усе це викреслено, що нам лишається витоптати? Манія хизуватися перед знайомими, вивішуючи свої фото в кретинських мережах «дивіться, де я», – одна з найабсурдніших, які знав світ, бо там, де є будь-хто, була чи буде завтра половина людства. Ні в чому нема переваги, ніщо вже не може викликати заздрість, ніщо не є дивним чи незвичайним, все заїжджене. Подорожі втратили свою ауру – це найбанальніше, що нині можна робити. І ніщо не може уникнути цього. В часописах, у їхніх цифрових версіях, аж роїться від дурниць на кшталт: «Десять містечок Іспанії, які ви не можете пропустити». Десять ресторанів чи забігайлівок, десять книжок, десять церков, десять пив, десять пляжів, десять мостів, десять водоспадів – і так до безконечності. І є стада (великої рогатої худоби), які з релігійним трепетом беруть на замітку всі ці  відсебеньки, а потім викреслюють їх, наче одержимі. «Гаразд, ми вже потопталися в Пончиках з Пекарні, їдемо в наступне містечко, Проповідь з Яєшні, що знаходиться всього за 200 км, нам залишаться лише Жаби, Свинарник і Закрут, які, здається, є казковими». Пончики перетворилися на жахливе місце, як Жаби і Бордель, так само як Пляж євнухів. Люди юрмляться на краю безодні, «яку не можна пропустити», роблять селфі, штовхаючи одне одного ліктями, і дехто з туристів зривається униз. Мабуть, я дуже погана людина, бо коли це стається, мені коштує труду їх пожаліти. Чого ви хочете: останнє, чого я бажаю – це руйнування міст, містечок і пейзажів, пляжів, пам’ятників, парків і картин. Якби це принаймні відбувалося через те, що ними любуються і насолоджуються… Ба ні, це робить мало хто, зверніть увагу. Більшість лише викреслює в умі: мінус один пункт в моєму безконечному списку «повинностей». І ще один, і ще один.

 


Javier Marías
Tachar y tachar
El País, 19.05.2019
Зреферувала Галина Грабовська

 

31.05.2019