Якийсь час тому, якщо мені не зраджує пам’ять, то якраз перед Помаранчевою революцією і якихось три роки після неї, українські інтелектуали активно обговорювали геополітику, під різним кутом і соусом наголошуючи на європейській долі України. Юрій Андрухович, знаний любитель мап і карт, увів тоді в обіг геніальне слово «геопоетика», яке влучно й метафорично окреслювало суб’єктивний підхід до трактування географії, політики й іншої поезії.

 

 

Геопоетика – штука цікава і непередбачувана, абсолютно суперечлива, малореалістична, непрактична, тобто ідеальна. Лише вона дозволяє уявити глобус саме так, як хочеться конкретно тобі. Дозволяє помріяти, словом. І – як і кожна божевільна мрія – дарує певну деміургічну насолоду. Можна собі намріяти, наприклад, щоб Україна не Росію мала під боком, а Чилі чи Австралію. Пили б ми тоді чилійське вино й дивилися на Анди, якими радісно стрибають кенгуру. Не життя було б, а суцільна казка!

 

Утім, насправді не все так ідеально в нашому світі: на карті, як казав один, на жаль, наш президент – маємо те, що маємо. Можна, звісно, побавитися в утопії й припустити, що за якихось сто років з’явиться якийсь прилад, що зможе перенести родючий український чорнозем разом з нами, гречкосіями, в Анди, але від такої мрії все одно нічого не зміниться. Натомість, що вдасться витиснути з реальності, крім як висновку, що ми як країна знаходимося в Європі, а як народ – належимо до слов’ян?

 

Як відомо, існують три гілки слов’янських народів: східна, західна та південна. У кожного слов’янського народу своє бачення й ставлення до спільного знаменника, яким є слов’янство: дехто цим пишається і всіляко підкреслює, а є й народи, для яких згадка про якісь спільні слов’янські корені – гірка образа. Є й такі, слід визнати, яким від слов’янства ні холодно, ні спекотно. Затиснуті у період національного відродження між двома імперськими потугами – Австро-Угорщиною й Росією – слов’яни гарячково шукали своє місце в світі, пристаючи хто куди: чи то до російської версії панславізму, чи то до ідеї об’єднання на засадах рівноправності з Габсбурґами, званою австрославізмом. Мені в суперечці цих двох ідеологій завжди муляли дві речі: Росія і Австрія. От якби слов’яни могли об’єднатися без них! Із таких роздумів мене ненароком вибив приятель, який збирався до Сербії й, знаючи моє захоплення Балканами, спитав чи не треба мені часом чогось привезти. «Привези книжок і ракії, - відповів я. – Сливової ракії, сливовиці».

 

Отож, моя власна геопоетична мрія, чи радше візія – це ода біології й картам, південному сонцю й слов’янським мовам, рюмкам, келішкам і фраклічам, пісні, яка нас єднає, й Дунаєві, який усім нам сниться. Отож, я мрію, щоб  у якийсь прийнятний і приємний для всіх спосіб постало щось на кшталт федерації, товариства чи просто братнього кола слов’ян, які женуть сливовицю. На гербі була б слива, над нею сонце, під нею – лев, за нею – гори, море й Дунай. Як і кожен ідеальний сон, моя візія має під собою ще й реальне підґрунтя.

 

Та й не тільки реальне, а навіть корисне, бо завдяки критерієві поширення слив і слив’янки слов’янський світ ділиться на дві великі, навіть рівновеликі частини: слив’яни і росіяни. А хто б не хотів жити у світі, де Росія опиняється за бортом? Правильно, нема таких.

 

Ми, брати-слив’яни, не ділили б себе на три різні гілки, бо єдиною гілкою, на якій ми всі сидимо, є гілка сливи. У нашій Біблії Єва надкусила б саме сливу, а не якесь там несмачне яблуко. І лилася б рікою пісня, а теплий вітер розносив би навколо дзвінкий дитячий сміх. І паморочливий запах сливовиці. 

 

18.06.2013