[Богдана Матіяш Пісня Пісень. Львів: ВСЛ. ― 141 с.]

 

дивний ти Господи величний і дивний і світ твій мені перед

очима тремтить як вогонь

Богдана Матіяш

Остання на тепер книжка поезій Богдани Матіяш засвідчила, що в український поезії є такі струмені, які можна без надмірного пафосу назвати стабільними. Саме це слово може охарактеризувати збірку поетеси. Тут ви не знайдете сторчголові експерименти, рвучкі пошуки форми та інші ознаки ще не встояного таланту. Спокій і впевненість голосу цієї книжки звістує нам те, що Богдана Матіяш цілковито усталилася як поетеса, котра має свої виразні стильові прикмети та певний набір тем, що в них вона напрацьовує уміння прикладати слово до життя. Можна сказати також, що ця поезія у своїй пошуковій методі тематично є доволі закритою. Наріжним каменем, тим, що формує стіни дому цієї книжки, ― є християнська віра. І цей сильний імпульс любові закладений як у формотворчий, так і в ідейний простори Богданиної поезії.

Книжка «Пісня Пісень» складається із чотирьох розділів, які обʼєднані темою присутності божистого первня у житті ліричної героїні. Вона дуже виразно відчуває його, тому розмови з Богом постають тут як абсолютно звичаєвий чин людини, яка безпосередньо звертається до вищої сили з проханням та подякою за пережитий день, за подаровану радість та смуток.

Тут читач не знайде клерикальної теми, натомість розмови з Богом ламають дистанцію, до якої ми звикли на гуртових літургіях. Це дуже приватні звертання, у яких кожноденний світ постає як результат дії Бога. Слід віддати належне поетесі за те, що вона не намагається, як це заведено у наш час, говорити на «біле» ― «чорне», не напосідається на патримоніальність церкви, вчиняючи істерики, які насправді йдуть не від розуму, а від тіла. Натомість лірична героїня Богдани Матіяш відчуває повноту світу в усій його ієрархічній складності, коли всемогутній Бог постає Батьком твого світу. Тоді думка стає красивою, з прямими мʼякими лініями, в якій частини улягають одна одній, як це відповідно і структуровано у нашому світі, який іноді розчахується, коли бʼють по його стовпах, та від такої поезії він стає сильнішим, в цих словах він наче в рідних стінах.

Богдана Матіяш ― авторка книжок «Розмови з Богом», «Твої улюблені пси та інші звірі» , «Пісня Пісень». 

Авторка розглядає свою збірку як певну завершальну книжку, що замикає трилогію її поетичних проб ― «Розмови з Богом», «Твої улюблені пси та інші звірі» та власне ― «Пісня Пісень». Композиція останньої сформована так, що перший корпус присвячено «Костеві». Не важко здогадатися, що «Кость» ― це Костянтин Москалець, чоловік Богдани Матіяш. Цей розділ  можна назвати робочою назвою ― «Як з любові можна зробити поезію». Одразу означу, що подібна любовна лірика не лежить у колі моїх естетичних вподобань. Занадто мало тут драматургії, контраверсій, спітнілих спин, всього того, що робить любов сильним почуттям. Але існують також інші форми взаємин, спокійні, наче тихе плесо, яке омовлюється словами вдячності та тихої радості. І ці стиглі почуття в уяві героїні перетворюють звичайний світ на світлий:

лежимо на березі тієї ріки що одна на двох

і над нами це прекрасне серпневе небо пахне

свободою і дощем десь далеко горять вогні

а зовсім поруч візьми й доторкнись

світ міниться світ стає сліпучо-білим від світла

 

Ця рівномірна фіксація почуттів, крізь які героїня вчувається у світ, стає певною моделлю її творів. Не хотілося би вживати щодо поезії слово «схема», але у тих, хто розуміє типологічність явища, це слово не викликає відрази. Модель поезії тут є голосом закоханої героїні, яка намагається омовити свої почуття через опис її внутрішніх порухів, через світ, що довкола. Власне він набирає рельєфності та тіней у відповідності до стану оповідачки, це перетворення реальності через розмірено пульсуючу любов:

ти так близько що я можу бачити як у твоїх очах

відбивається небо як у них на якусь найкоротшу

мить з’являються тіні перелітних птахів розкішні

крони дерев тремтіння листя аж так ти близько

Є тут також одна риса, яку важливо не проґавити. Річ у тім, що три наступних розділи поетеса спілкується з Богом, її мова така, що можна уявити ці слова, сказані кимось біля бічного іконостасу, не під час Служби. Це дуже приватна розмова, дуже втаємничена, у якій відсутня догматизація. Відповідно, виникає враження, що чоловік, до якого линуть її потоки слів, мало чим відрізняється, якщо простежити це за формами мови, від того обʼєкта (Бога), до якого говорить поетеса в наступних розділах. І це доволі цікавий момент обожнення реальності.

У наступних розділах  книжки поезії виконані з усвідомленням Божої присутності, від якої походить все і в якій усе й закінчується:

тоді чомусь думаю скільки ще Боже лишилося кроків отих

по землі й по снігу скільки їх іще вділено скільки ще в них любові

і світла й ніжності заки зірвеш кожного з нас як квітку і так стає

щемко десь біля самого серця і так стає тихо і щемко кажу озирнися

як просто ростуть троянди як непомітно і швидко минає Твій сад

Тут і мотиви плинності життя, і мотиви невідворотності його фіналу, важливості миті як того, що наповнює світ людини густою екзистенцією. Та разом з тим потрібно сказати, що ця книжка світиться внутрішнім світлом. Богдана Матіяш у природний спосіб обходить дражливі теми, усувається від парадоксів, що так чи так супроводжують людське життя. Це книга подяки, покорення та визнання:

дякую що світ буває такий красивий а любов

така безмежна і коштовна дякую що ти створив

музику від якої радіє обличчя і серце дякую

що є так багато речей якими можемо цілими

собою радіти дякую за зірки на небі ті що бачимо

і ті яких не сягає наш зір дякую що ти створив

траву м’якшу від оксамиту м’якенький мох

і зозулині черевички дякую за всі кольори

якими твій світ міниться і розквітає дякую за те

що коли говорити до тебе увесь світ змовкає

усе відходить стає незримим і тільки ти є

видимим і близьким дякую що коли говорити

до тебе світ прозорішає тіло легшає серце добрішає

Можна стверджувати також, що це така своєрідна поетична екзегеза, яка потребує не лише вкоріненості у Віру, а й відповідну форму. Про неї можна зробити окрему студію. Але якщо говорити коротко, то тут є такі верліброві форми, що нагадують цікаве плетіння слів, коли один рядок, закінчений у смисловому плані, перестрибує на інший рядок, наче як захльостом бʼє нагайка, огинаючи тіло. У такий спосіб рядок має своєрідну префіксальну частину, яка смислом чужа, але структурно тримає його біля попереднього. Це інтересний спосіб, у якому можна бачити гібрид білого вірша й верлібру. І разом з тим, така своєрідність створює відчуття плину життя, де відсутній граматичний обовʼязок. Богдана Матіяш робить свою мову чистою. Ми ж здогадуємося, що правила та закони пунктуації, ця тюрма для поезії, припленталися згодом, коли поезія уже виявила свою могутню виражальність.

Є тут також твори, що тужавіють життям. Це поезія наповненості відчуттями. Подібні пасажі в сучасній літературі ― рідкість. Тут можна згадати  поезію Оксани Луцишиної, ці приватні звертання до Бога їй також вдається увести в сильну поетичну форму. Ось вибране з «Пісні Пісень»:

слухаю як ти говориш до мене Боже спокою

Боже радості чую тебе в безмежній тиші коли

нічого нема а ти є чую тебе в миті страху

коли ти говориш що не треба боятися

кажеш подивись на траву зелену й зранку

повну роси на дзвіночки у лісі на маки в полі

що не бояться радіти й рости і квітнути

послухай спів птаха глянь на лагідність звіра

милосердя й любов найменших з найменших

і не лякайся бо хоч де би тобі спіткнутися

покваплюсь до тебе хоч як тобі впасти

підведу хоч як зранитись обійму і підтримаю

Четверта частина збірки має назву «Пісні пустелі». Асоціативно назва працює у той спосіб, що нагадує про описані в літературі особливості життя пустельників. У пустелі не так важить зір як слух. Тільки так можна обійти брехню міражів. І в тому виявляється також певна ідея Віри ― вірити можна в почуте, вірити можна в одкровення пророків, вірити можна в те, чого ти ніколи не бачив, бо вірити в побачене ― це не вірити. Ось, що дає пустеля, ― Віру. І ці пісні ― пісні Віри. Героїня не просить Господа явитися їй перед очі, вона просить його говорити до неї:

говори до мене мій Господи говори до мене не залишай мене

донось до мене свій голос як золотий пісок із пустелі або як

світло зірок з висоти або як вітер холодний із півночі й гарячий

із півдня говори до мене мій Боже повний сили і світла перед

яким тремтять глибини землі якому кланяються дерева і перед

яким річки розступаються і якому моря являють свої глибини

 

Ці розмисли над книжкою «Пісня Пісень» ― тільки одна з перших спроб зайти до простору поезії Богдани Матіяш. Про її творчість слід говорити більше, позаяк ми втрачаємо здатність омовлювати важливі лінії нашого невидимого життя, яке майже повністю сховалося за спиною сучасного «розчаклованого світу». Цей раціональний сліпий велетень (сучасний світ) розчавлює те, що є вкрай важливим для людини як людини. І Богдана Матіяш, у притаманній їй поетичній формі, пробує повернути цей невидимий світ у наше актуальне життя.