Гумореска
Микола Васильович Страхопуд, відомий науковий працівник одної з ділянок на "гео", — вже детально не пригадаю собі: чи то геології, чи географії, чи геофізики, чи може й чогось іншого, — який тепер, після втечі большевиків працював в одному з відділів Міської Управи, ввесь час систематично й уважно слідкував за пресою.
Але найбільше його привабливали рубрики "зведення Верховного Командування", "ситуаційне звідомлення з фронтів", всілякі інформації міжнародно-політичної ситуації та відгуки невтральної преси.
На ці болючі теми Микола Васильович завжди тільки й розмовляв. Розмовляв у своїй установі, розмовляв серед знайомих і незнайомих, розмовляв в Управській їдальні, на вулиці, на базарі... Всюди, де тільки йшла якась розмова з приводу військових подій, чи міжнародної ситуації — Микола Васильович неодмінно був у числі нaйактивніших співрозмовників... Енергійно жестикулюючи він креслив на папері, на столі, на землі, чи просто в повітрі географічну карту. І, недбало називаючи найдрібніші пункти, деталізував лінію фронту, вияснював ситуації, та авторитетним тоном, що не допускав жадних сумнівів, чи заперечень, ставив стратегічні прогнози...
До таких розмов він встрявав навіть з незнайомими на вулиці, навіть з політичними оглядачами місцевої преси — і відразу знищував їх своїми переконливими, глибокими міркуваннями...
Завдяки цьому, незабаром слава і авторитет Миколи Васильовича Страхопуда твердо закріпились в рідному місті, перевищивши навіть популярність самого міського голови... Його ширококрисий капелюх неозначеного кольору, масивна фігура, широкі жести стали відомі кожному мешканцеві міста і навіть усім міським вуличним хлопчикам, які по-своєму охрестили Миколу Васильовича, викинувши зі слова "стратеґ", закріпленого за ним вдячними міщанами, одну літеру... Але родичі та знайомі, хоч і собі іноді дозволяли іронізувати з його назвиськ "стратеґ" та "стовп мудрости", широко відомими в місті, проте завжди шанобливо й запобігливо звертались до Миколи Васильовича за всякими новинами, за інформаціями військово-політичного характеру, а особливо за всілякими коментарями до чуток, новин, зі всякими спірками і сумнівами в офіційних матеріялах...
Проте впевнений, недбало презирливий тон Миколи Васильовича і сальва невідомих нікому географічних назв з його уст — відразу заспокоювали кожного страхополоха, збентеженого недобрими вістка ми з базарних джерел.
Микола Васильович, як шляхетний виняток з усіх відомих на світі такого роду "стратегів", твердо і непохитно вірив у незламність німецько-европейської зброї. Його жорстокі невблаганні спростовування брехень і чуток зробили з нього бич для базарних перекупок та всіх інших пліткобрехів... В місті незабаром зовсім припинилось поширення панічних чуток і запанував спокій...
...Аж ось одного дня раптом знову поширилась звідкілясь несподівана звістка, що червоні вже за 20 км — і місто будуть евакуувати... Стривожені співробітники Управи метнулись в першу чергу до свого визнаного "стовпа мудрости". Але його не було.
— Де Микола Васильович?
— Не бачили Миколи Васильовича?
— Куди дівся Микола Васильович? — питали схвильовано один одного.
Спершу сподівались, що він сьогодні запізнився на працю. Але коли пройшла обідня перерва, а Микола Васильович не з'явився, — серед найспокійніших співробітників виникла паніка.
Хтось уже голосно говорив, що люди бачили, як Микола Васильович ще зтемна їхав з речами на двірець.
— Не даремна це чутка!! — розпачливо хитаючи головами, гомоніли вони тихенько поміж собою.
— Напевне вже зовсім зле, коли Микола Васильович втік? Раз наш "стратеґ" втік — значить дійсно біда прийшла!..
І, немов, змовившись, по обіді всі кинулись додому збирати речі... Минуло два дні.
Миколи Васильовича ніхто ніде не бачив.
Містом вже поповзли розмови про те, що він ще вчасно втік, бо червоні вже оточили місто — так, що тепер уже й втікати нікуди!... Місто хвилювалось не на жарт. Поширилась навіть незабаром вперта вістка, що й Миколу Васильовича в час втечі, недалеко від міста "розбомбили"... Інші поправляли, що не розбомбили, а партизани підстрелили.
Що ж до інших пліток та "інформацій з певних джерел", — то вони, як повідь в час довгої суші — повзли і повзли, — і не могли всіх наситити...
Не зважаючи на те, що в місті було ще спокійно, люди на працю вже майже не виходили. Всі чекали чогось страшного, що може кожної хвилини вибухнути серед цього тривожного, загрозливого спокою...
Дехто потихеньку, вночі, закопував цінніші речі в городі чи в льоху, під підлогою, або на подвір’ї... Дехто вже готував собі самому безпечне сховище... І кожен ще більш тривожно тлумачив базарні чутки, яким вільно було тепер блукати містом, бо нікому вже було їх стримувати своїм авторитетом... і всі згадували Миколу Васильовича...
...А коли на ранок третього дня нечисленні працівники Управи "навідались" на працю — то вони з несподіванки ледве не дістали параліжу на місці: на своїм звичайнім кріслі, за широким столом, в кутку кімнати, сякаючись в хусточку, спокійно сидів... Микола Васильович — і посміхався...
Прийшовши до пам'яти, співробітники схвильовано кинулись до нього:
— Це ви, чи ні?..
— Що з вами трапилось було?..
— Звідки це ви повернулись, дорогий Миколо Васильовичу?..
Стоїчно перечекавши цю зливу запитань, Микола Васильович, тримаючи хусточку біля носа, задоволено прогугнявів:
— Такий оце був жахливий нежить схопив, що довелось два дні в хаті безвихідно просидіти...
Львівські вісті