СВІТОГЛЯДНА АВТОРЕВІЗІЯ ТА ЕВОЛЮЦІЯ

Усупереч усталеному і, зрештою, небезпідставному уявленню про Івана Франка як ідеологічного й естетичного опонента Пантелеймона Куліша, у світоглядному і творчому розвитку зрілий Франко, переживаючи вікову ревізію своїх ранніх соціально-радикальних поривів, прикметним чином зближувався з Кулішем, особливо пізнім. Ці не так генетичні, як типологічні зближення Франка зі своїм попередником, а почасти й сучасником полягали:

• в обстоюванні права на особистісну еволюцію, перегляд і зміну поглядів;

• у русі від лівоцентризму до правоцентризму;

• у переході до примату національної ідеї над соціальною;

• у драстичній національній самокритиці й водночас акцентах на націєтворенні й державотворенні;

• у поступовій переорієнтації з ідеї соціально-революційного розвитку суспільства на еволюційний поступ, на поміркованість у «засобах і способах діяти й говорити» (Франко);

• у застереженнях проти захоплення комуністичною ілюзією, проти охлократії та в настанові на провідну роль національно свідомої української інтелігенції у визвольних змаганнях і національно-революційному зриві.

Віковий критицизм, авторевізія і здатність до світоглядної еволюції

Під час світоглядної еволюції від 1896 р. до кінця 1907 р. Франко поступово переглядав свої попередні погляди під впливом суспільного розвитку, нових філософських та художніх віянь і дискусій з «молодими» радикалами. Після молодечого захоплення (іноді аж до фанатизму) на позір привабливими філософськими та літературними течіями у нього під сорок років природно почав розвиватися віковий критицизм. Вікова авторевізія – закономірне явище: до певного віку людина набирається знань, часто в захваті, некритично, потому їх ревізує, унаслідок чого частину відкидає. Якщо в Куліша ідеологічна авторевізія відбувалася приблизно від 53–55-річного віку (в 1872–1874 рр.)¹, то у Франка вона почалася раніше, але в обох припала на переламну епоху в українському суспільстві: у Куліша – на перехід од запізнілого романтизму до позитивізму (у 1870–1890-х роках, у річищі позитивістських віянь, – він переважно ревізіоніст власних поглядів, свого попереднього доробку і спадщини українського романтизму 1820–1860-х років), а у Франка – на перехід од позитивізму до модернізму.

Осмислюючи світ на основі свого суспільного досвіду, враховуючи реалії тогочасного цивілізаційного розвитку, зрілий (сказати би, постдрагоманівський) Франко переконувався, що книжні знання й теоретичні побудови далеко не завжди й не в усьому підтверджуються дійсним життям. Перевіряючи ідеологічні доктрини на можливість їх реалізації, допитливий мислитель доходив власних висновків. Прикметно, що в статті 1896 р. «Реалісти чи карієристи?» Франко зазначив:

«Бо що таке ми привикли називати словом “засади”, “принципи”? Се певні основні погляди на відносини людські, погляди, вироблені в нас досвідом життя, читанням книжок, власною думкою і уґрунтовані на нашім етичнім почуттю»².

Показово, що на першому місці тут стоїть «досвід життя», а за ним, на другому, – «читання книжок», яке – і це також вельми промовисто – верифікується «власною думкою». З набуттям зрілості у Франка вироблялася власна думка про художні, естетичні, філософські, суспільно-політичні й історичні речі та явища. Він і далі освоював нову літературу, але тепер вона спонукувала його не приймати якусь модну чужу ідеологію, а критично переглядати раніше засвоєні погляди.

Передмову «Рекомендаційний лист» до нарису Андрія Камінського «З подорожі по Европі: I. Швайцарія», опублікованого в «Літературно-Науковому Вістнику» (ЛНВ. 1901. Т. 13. Кн. 2, підп.: Андрій К-ський) Франко завершив афористичною думкою, вельми характеристичною для свого тодішнього світоглядного усамостійнення та (авто)ревізіоністського мислення: «Тільки ті не зміняють своїх поглядів, хто або ніколи не мав ніяких, або привик повторяти чужі, мов папуга» [т. 33, с. 66]. Цією сентенцією Франко, по суті, обґрунтовував право на свою тодішню світоглядну еволюцію.

Таке самоусвідомлення і самовиправдання різкої зміни власних ідеологічних поглядів та переконань є певним психологічним алгоритмом, характерним також для інших письменників та суспільних діячів, яким судилося пройти складну світоглядну еволюцію, наприклад, для апостола Павла (до навернення – Савл), для Пушкіна, Куліша, Бісмарка. Апостол Павло у Першому посланні до коринтян зізнався:

«Коли я був дитиною, говорив як дитина, думав як дитина, міркував як дитина. Коли ж я став мужем, покинув те, що дитяче» [І Ко. 13: 11]³.

Павло Анненков переповів такі слова Пушкіна: «Кажется, за год до кончины своей он говорил одному из друзей своих:

“Меня упрекают в изменчивости мнений. Может быть: ведь одни глупцы не переменяются”»⁴.

Правомірність і закономірність своєї еволюції Куліш умотивовував у листі до Олександра Барвінського від 22 березня 1876 р. віковими змінами та набутими знаннями й досвідом, покликуючись при цьому на подібні самовідчуття Пушкіна й апостола Павла:

«<…> вже багато де в чім розійшовсь я з самим собою, як звичайно вік із віком розходиться. Пушкін мовляв, що тілько дурень не міняє своих убеждений. Вийшовши з школи на світ, багато дечого не знав я, що тепер знаю і з науки, і з досвіду. <…> Що я попечатав за свого життя, того нічого не цураюсь, тільки кажу сам собі з апостолом: Як був я хлопцем, дак по-хлоп’ячи думав і по-хлоп’ячи мудрував, а ставши дорослим, усе хлоп’яче занехаяв і почав так мудрувати, як личить дорослому»⁵.

У вірші «“Прежній”» (друга половина 1880-х років), одкидаючи докори співвітчизників-опонентів, які звинувачували його у зраді собі колишньому, Куліш обґрунтовував свою ідеологічну (треба сказати, надмірно різку) переміну – несподіваний перехід до історично назрілої, але в його здійсненні невиправдано нещадної критики романтичного козакофільства – розумовою зрілістю і знову покликувався на зізнання апостола Павла:

«Я  п р е ж н і й  вам догоджував словами, / Порожніми <...>. / Апостола, мабуть, ви не читали, / Що, ставши мужем, занедбав хлоп’яче <...>»⁶.

Шукаючи серед видатних осіб прикладів подібної, як у нього, еволюційної зміни власних поглядів, Куліш законспектував у своєму записнику 80-х років таке зізнання німецького райхсканцлера Отто Бісмарка:

«Бисмарк: Если мне кто-нибудь скажет: “Двадцать лет назад Вы имели одинаковое со мною мнение; я и теперь с ним остаюсь, а Вы пишете противоположное”, то я ему отвечу на это: “Да, так умён, как Вы теперь, был и я двадцать лет назад, а теперь я умник: я кое-чему научился в двадцать лет”… Для меня существовал всегда один компас, одна полярная звезда, по которой я направляю корабль: salus publica [суспільне благо (лат.). – Є. Н.]»⁷.

Ба більше, 50-річний Куліш став на шлях постійного, безкінечного оновлення своїх поглядів відповідно до поступу науки. 1877 року він зауважив:

«Пушкин справедливо говаривал, что только глупец не переменяет никогда своїх убеждений. Мысль эту надобно дополнить замечанием, что при перемене убеждений, неизбежно чувствуется сперва некоторое раздражение против того, что мы признавали не подлежащим сомнению; но по мере того, как мы делаем больше и больше шагов на новой, обыкновенно трудной, дороге, мы оглядываемся с участием на пионеров, проложивших временно полезный для самих нас, но потом оставленный нами путь. В этом участии таится сознание, что и прокладываемая нами дорога для национальной идеи, со временем, окажется неудовлетворительною, а потом и совсем ненужною. В этом участии таится и другое сознание: что, исправляя ошибки других, мы неизбежно делаем новые ошибки, которые могут быть, покамест, незаметны, но рано или поздно будут обнаружены»⁸.

Цікаво, що через кілька років після появи друком цього Кулішевого розмислу ранній, тоді ще соціально-радикальний, Франко закладав свою відкритість і здатність до світоглядної ревізії та еволюції прикметними рефлексіями героя повісті «На дні» (Львів, 1880) студента філософії Андрія Темери, значною мірою свого alter ego:

«– А може, всі ті наші думи, наші змагання, наші бої, – може, все те оп’ять тілько одна велика помилка, яких тисячі прошуміли досі, мов густі вітри, понад чоловіцтвом? Може, праця наша на нінащо не здала? Може, ми будуємо дорогу поза шляхом, кладемо місто на безлюдному острові! Може, найближче покоління піде зовсім не туди, лишить нас на боці, як пам’ятник безплодних змагань людських до непотрібної цілі? Ах, така думка крає серце, гризе мозок! Та що ж, і вона можлива! І на таку крайність ми мусимо бути готові, і скоро б дорога наша показалася не східною з природними законами загального розвитку, з вічними людськими змаганнями до добра і загального щастя, – зараз вертати!..» [т. 15, с. 158].

Цілком згідно з такими своїми молодечими роздумами зрілий Франко в листі від 12 лютого 1907 р. до Людмили Драгоманової виправдовувався, чому «тепер, 10 літ по <…> смерті» її чоловіка, дозволяє «собі деякі його писання оцінювати не так, як оцінював їх перше»:

«Часи зміняються, і з ними зміняються люди, їх потреби і змагання. Думка, зовсім вірна перед 10 літами, тепер може не зовсім відповідати зміненим обставинам <…>» [т. 50, с. 312].

Тож Франко також уписується у цей ряд глибокодумних мислителів, які змінювали свої погляди й переконання з огляду не на ту чи ту політичну кон’юнктуру, а на суспільний поступ, розвиток науки, історичний та власний досвід тощо. У «Передньому слові» до збірки «Із літ моєї молодости» (Львів, 1914), датованому 2-им травня 1913 р. [т. 3, с. 283], Франко зазначив, зокрема:

«Я <...> не з тих, що звикли підладжувати свою працю під пануючий смак своєї громади. Занадто високо розуміючи покликання письменника, я не раз у критичних хвилях не вагався стати вперекір пануючим напрямам і ніколи не переставав виступати проти безтямности, тупоумія та зазкорузлости не лише серед суспільности, але також і, особливо, серед тих, що беруться провадити та просвічувати її» [т. 3, с. 281].

Це Франкове зізнання перегукується з зізнанням пізнього Куліша в листі від 28 лютого 1875 р. до його давнього приятеля Івана Хильчевського. Куліш пояснював, що неочікувану реакцію української читацької громади на його ревізіоністські погляди він сприйняв як результат свого еволюційного розходження з нею:

«<...> почему истине не быть на моей стороне? Не потому ли, что я один против многих? Когда же это бывало, чтоб истина в своём откровении избирала большинство? Общественное мнение устанавливается в среде умов пассивных [до речі, надзвичайно цікаве і влучне спостереження! – Є. Н.]. Оно для меня не может быть законным. <...> Мы слишком долго шли различными путями, и потому публика моя сделалась мне чужою»⁹.

Одержимий пошуками світоглядної істини, пізній Куліш обстоював доцільність відмови письменника чи дослідника від своїх попередніх концепцій, якщо для нього стає очевидною їх незрілість і хибність. У «дописках» до поеми «Куліш у пеклі» (1890–1896 рр.), відповідаючи на критику «Хуторної поезії» з боку Миколи Костомарова, який у статті «Кулиш и его последняя литературная деятельность» (Кіевская Старина. 1883. Т. 5. Кн. 2. С. 234), за Кулішевим переказом, «викидав авторові на очі, що публіка вже не схоче знати такого писателя, що спершу вірував у свою нетямну лжу, а потім признавсь у свойму нетямі й недорозумі», він резонно зауважив: «Виходить, що, вбрехавшись через недосвід, мусимо брехати до скону, – буцім повага наукового прогресу міряється не розумом і доброю совістю, а вірою публіки»¹⁰.

Водночас пізній Франко, як і пізній Куліш, не цурався нічого з того, що написав замолоду й у середньому віці, і хоча вважав висловлені в них погляди й ідеї перейденим для себе етапом, усе-таки трактував такі тексти як пам’ятки свого мислення і уявлень за певного часу. Наприклад, політично-філософське послання «Товаришам із тюрми» (Громадський Друг. 1878. № 1) він передрукував у збірці «Давнє й нове» (Львів, 1911) під назвою «На зорі соціалістичної пропаганди». А в поетичній збірці «Із літ моєї молодости» передрукував або вперше надрукував зо три десятки ранніх текстів, щоправда, з деякими мовностилістичними виправленнями, а подекуди і змінами образности, ритмомелодики, зі смисловими переінакшеннями та скороченнями.

Ймовірно, не без проекції на самого себе була й та заувага, яку зробив Франко в «Передньому слові» до свого перевидання 1906 р. праці Драгоманова «Шевченко, українофіли й соціялізм» з приводу його (Драгоманова) зізнання про те, що проти своїх колишніх (у 1874–1875 рр.) висловлювань про Шевченка «як противника українського сепаратизму» він має тепер (1879) «відмінний погляд на сей бік Шевченкової поезії»:

«Такі признання Драгоманова до зміни його поглядів дуже рідкі і для того тим інтересніші не як признаки людської слабости, а, власне, як свідоцтва росту та поглиблення його поглядів в міру розширення світогляду та глибшого вникнення в дійсні факти» [т. 54, с. 688].

Саме так Франко (як, зрештою, і Куліш) трактував і зміну своїх поглядів упродовж останнього десятиріччя (від 1896 р.) – «не як признаки людської слабости, а <...> як свідоцтво росту та поглиблення» своїх «поглядів в міру розширення світогляду та глибшого вникнення в дійсні факти». При цьому вихід з-під впливу Драгоманова і загалом відхід од драгомановізму приводили Франка до прикметних збіжностей із Кулішевою ідеологією та творчістю.

___________________________

¹ Див. розділ «VIІ. У поставі історика та історіософа. Перегляд вартощів і зміна поглядів: од козакофільства до царефільства, від демократизму до монархізму (осінь 1872 р. – весна 1880 р.)» у кн.: Нахлік Є. Пантелеймон Куліш: Особистість, письменник, мислитель : у 2 т. / Євген Нахлік. Київ : Український письменник, 2007. Т. 1 : Життя Пантелеймона Куліша : Наукова біографія. С. 308–355, 461–463.

² Франко І. Реалісти чи карієристи? / Ів. Франко // Житє і Слово. 1896. Т. 5. Кн. 2. С. 81.

³ Новий Завіт // Святе Письмо Старого та Нового Завіту / повний переклад, здійснений за ориґінальними єврейськими, арамійськими та грецькими текстами [перша ред. о. І. Хоменка]. United Bible Societies, 1991. С. 219.

⁴ Пушкин А. С. Сочиненія / Пушкина : Съ приложеніемъ матеріаловъ для его біографіи, портрета, снимковъ съ его почерка и съ его рисунковъ, и проч. Санкт-Петербургъ : Изданіе П. В. Анненкова, 1855. Т. 1 : Матеріалы для біографіи Александра Сергѣевича Пушкина. С. 159.

⁵ Барвінський О. Спомини з мого життя / Олександер Барвінський; Нью-Йорк ; Київ : Смолоскип, 2004. Частини перша та друга / упоряд. Альбіна Шацька, Олесь Федорук. С. 185.

⁶ Куліш П. Твори : в 2 т. 2-ге вид. Київ : Наук. думка, 1998. Т. 1 / упорядкув. і прим. Є. К. Нахліка. С. 427.

⁷ Інститут рукопису Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського. Ф. І. Од. зб. 28442. Арк. 49, 53.

⁸ Кулишъ П. А. Предуведомленіе // Кулишъ П. А. Матеріялы для исторіи возсоединенія Руси / П. А. Кулишъ. Москва : Изданіе Товарищества «Общественная Польза», 1877. Т. 1 : 1578–1630. С. ХIV.

⁹ [Чалый М.] Письма Кулиша к И. Ф. Хильчевскому. 1858–1875 // Кіевская Старина. 1898. Т. 60. Кн. 1. С. 141–142.

¹⁰ Куліш П. Твори : в 2 т. 2-ге вид. Київ : Наук. думка, 1998. Т. 2 / упоряд. і прим. В. М. Івашкова. С. 672.