Кінець ‘90-х ознаменувався лавиною нових авторів та творів в український літературі. Втім чи не одразу почав проступати світоглядний розлам у творчості чільних письменників та письменниць. У 2000-х літературна критика часто була неоплачуваною, за рецензію у кращому випадку можна було отримати 80 – 120 гривень. Проте це не мало прямого впливу на якість матеріалів. Молоді автори могли дозволити собі сприймати символічну оплату як певне служіння літературі, мало хто жив лише із заробітку за рецензії. Переважно писали фахові філологи, люди із ґрунтовною спеціалізацією.

Ролі письменник-критик-читач вимушено форматували свою ієрархію внаслідок розвитку інтернету і опинилися у демократичній горизонталі. Меншість літературних журналів та газет змогли підлаштуватися та змінитися за вимогою часу.

Як можна було потрапити на шпальти літературного видання у «доінтернетний період», у 2000-х, коли електронну пошту мало хто мав? То був час, коли виходило чимало паперових видань, що були або цілком присвячені літературі, або містили окремі літсторінки та рубрики: «Книжник Review», «Друг Читача», «Кур’єр Кривбасу», «Пік», «День», «Книжковий клуб», «Література плюс», «Дзеркало тижня»... Знайомства, протекція, випадок – формат співпраці редакцій та критиків різнився. Комунікували через паперові листи, іноді йшлося про буквальну сміливість прийти до редакції, познайомитися та заявити про бажання співпрацювати.

У циклі розмов із активними літературними критиками того часу поринемо у атмосферу нульових, у час, коли критик міг здати матеріал редактору, поїхати у відрядження, наприклад, до Криму, а після повернення із здивуванням виявити, що про його текст «столиця гуде вже не перший місяць». Час, коли дискусії розгорталися на шпальтах газет і опоненти могли публікувати колонки одне одного. Час, який був зовсім недавно, а водночас наче у іншому житті. Отже, розмова перша – із Євгеном Бараном.

– Кажуть, що Ви, пане Євгене, один із небагатьох критиків, які завжди писали про свій регіон, втім, вплив мали на весь літпроцес. Як так сталося?

– У книжці «Кінець імперії» Оля Гнатюк зробила з мене партійне опудало, сказала, що я, Даниленко і Квіт визначали у ті часи літературну політику України. Втім, це її точка зору. Я цього спеціально не робив. Не знаю, як це сталося, бо лиш робив свою роботу, читав книжки. А оскільки жив у Франківську, то й писав про франківських, бо це було найпростіше. Це місто тоді фактично було центром літературного життя, не Київ і не Львів. Бо навіть зараз, скажімо, у Львові є люди, які пишуть, але майже немає письменників. Після смерті Іваничука, Гончара, Лишеги, Римарука та хвороби Неборака… Коли я кажу «письменник», то маю на увазі людину, що виходить за межі вірша, одного жанру чи виду письма. Того, хто має серйозний вплив та приковує увагу до себе. Наприклад, Амеліна – я слухав її, пробував читати, та мені не йде. Це інша література, це якесь шукання, та такі автори мені не цікаві. 

– Розкажіть про роботу у Спілці письменників, чи можна її вважати у певному роді служінням літературі?

– Так, безумовно. Більше двадцяти років я при Спілці письменників, з них десять очолюю її. Втім, ця каденція вже добігає кінця, цього року я вже не хочу продовжувати. Громадська служба – це така псяча служба: поки пес гавкає, то він потрібен. Тому треба бути уважним. Своєю основною роботою вважаю викладання, в Університеті я вже більше 30-ти років. То для мене є у певному розумінні відпочинком. Багато їжджу по бібліотеках, на зустрічі з читачами. Саме спілчанське життя не хочу зараз коментувати, бо воно набуває драстичних форм, а коли так виходить, що є речі, які ти не зміниш, то треба вважати на час. Бо часу все менше, треба займатися літературою, а не відволікатися. В спілці я орієнтувався не на організацію, а на спілкування з людьми. Коли тільки прийшов на роботу, то запитав у старшого колеги: як вам вдалося пережити ‘60-70-ті роки? А він відповів, мовляв, будь який період можна пережити, якщо є люди. У Франківську вони були, були гарні прозаїки, справжні письменники, нуртові, не те що зараз – скороспєлки фейсбучні, а люди, що мали школу.

– Яку роль відіграли Івана Денисюк та Ростислав Міщук у Вашій кар’єрі?

– У кожної людини є свій життєвий канон, ці двоє у ньому є. Я працював  вчителем у кримській школі, і Денисюк – це людина, яка змінила моє життя, з його подачі пішов у Сімферопольський університет, а тоді він запропонував іти в аспірантуру. Сказав, якщо я готовий вступати, він дасть мені рекомендацію, підказав мені тему. Він відійшов у 2009 році, а ми з ним і сто грам не встигли випити, це вже потім молодші студенти його розволочили, старого професора. Все сміявся, що ми ніколи не встигали навіть разом випити за всі роки знайомства. Коли його не стало – це був удар для мене, було боляче. Спершу я був закріплений за ним у Львівському університеті, та коли його запитали, чого він не бере мене до себе в аспірантуру, він, затинаючись, відповів: «Тільки Київ його може змінити», і був правий.

А Міщук був заступником директора Жулинського у кінці ‘80-х – на початку ‘90-х років, очолював відділ дожовтневої літератури. Це був другий, хто поставився до мене добре, я ж був «человек ниоткуда». Фактично, ці двоє стали моїми ангелами-хоронителями. У переддень річниці Чорнобильської аварії, я тоді працював вже у Львові, зайшов до приятеля, Петра Ляшкевича, а він мені каже з порогу: Євгене, буду тебе вбивати, Міщука вбили. То був другий чоловік, який навчив мене писати академічно, я прийшов, і не мав школи, не вмів писати, а він замовив мені статтю. Я написав, а він каже, прекрасна стаття, ти неймовірно працездатний, але поправ тут і тут, і принеси наступного тижня, і так я йому одну статтю в рік писав. Почав з трьох сторінок, а закінчив менше ніж однією. Зі Львова я втік, там багато гонору, але мало підстав для нього, тому це місто не люблю.

– Яке значення має активне читання для критика? Чи дорівнює більше читання кращому написанню рецензій, на Вашу думку?

– Книжку читати починаю з приміток, передмов, післямов. До речі, «Книжника рев’ю» мав всі номери, читав від сторінки до сторінки. Якщо я з кимось не погоджуюся чи в мене з автором світоглядні непорозуміння, то це не означає, що я його не маю читаю. Читав усіх. Якщо йти лише на емоціях, це може принести шкоду. Чимало своїх полемічних матеріалів переписував, спершу написав зопалу, а тоді відкладав хоча б на кілька годин або на день. Кілька матеріалів не змінив і шкодую про це. Була раніше сварка з Андруховичем, один есей. Не це з останнього, де я єдиний сказав правду про перспективу Тараса Прохаська як письменника. Мені подзвонив Герасим’юк, запитав, чи публікуючи той текст я готувався до того, що мене будуть бити, я відповів ствердно, на що він сказав «тоді молодець», а я йому «ну хтось ж має бути крайнім і дурним».

– Хто такий фаховий літературний критик?

– Раніше мій покійний товариш Володимир Брюгген казав, що повинен бути азарт критика — кожну книжку перетворити в статтю. У 2000-х я його ще мав, зараз мій простір читання змінився, став вибірковішим. Той же Андрухович підколював мене у ‘90-х, що «Євген ще не встиг прочитати, а вже написав». Якщо ж азарту немає — шкода, бо це тоді не критик, а ремісник, автор, який пише іноді рецензії. Літературний критик – це естет, полеміст, читач.

– Ви називаєте читання крайньою формою втечі від життя, то що тоді Ви у літературі віднаходите вже стільки років?

– Література для мене не є центром Всесвіту. Є світ, а література – одна із його скалок, так я її сприймаю, як важливу, та не кінцесвітню. Є ж люди дуже зациклені на літературі, які лише про неї та про себе говорять. Якщо у їхнє поле потрапляє людина, що не читає книжок, а тим більше їхніх, то для них вона неповноцінна. Такий літературний снобізм я ненавиджу, стараюся уникати. Спочатку хотів спілкуватися з усіма, потім зрозумів, що це неможливо і прийняв те, що кожен має свій шлях. Деякі люди цікавіше пишуть, ніж говорять. Є й такі, яких варто лише читати, і краще ніколи не знати особисто.

– Яким є Ваш топ 5 українських письменників, що писали у 2000-х?

– На початку 2000-х було кілька авторів, з якими йшов у ногу: Василь Слапчук, Петро Сорока, Степан Процюк. Вийшло так, що Сорока перед смертю на мене надувся, бо його номінували на Шевченківську, а я сказав, що та річ не вартує премії. Кажуть, коли маєш приятелів письменників, то вони завжди приймуть в тобі приятеля, але не приймуть критика. Був такий період, що мене називали ледь не особистим критиком Степана Процюка, ми з ним на кафедрі разом працюємо.

Кінець ‘90-тих був цікавий тим, що всі йшли однією лавиною, а тоді обертаєшся – той відстав, того немає, і так просіювалося. Вже всередині ‘90-х почався світоглядний розлам, розходження, виявилося, що є певні етичні суперечності, й почалася доба нашого визрівання. Це у свою чергу призводило до конфліктів та певних тенденцій. Грунтівці, західники... Прочитав есей Міллера «Час убивць» і звідти взялася аналогія для «Часу єзуїтів», написаного наприкінці 1998 року. Про розлам, що мене дивував і трохи лякав, який може проходити через покоління, сам не вірив, що таке може бути. Доля моїх матеріалів мене мало цікавить, а тоді приїхав якось до Києва, а мені кажуть — всі обговорюють твою статтю. У ті роки ти відчував, що відбувається щось важливе, але ще не усвідомлював цього.

З Костянтином Родиком ми познайомилися у 1988 році у виданні «Друзі Читача», він мені сказав, — «Ти знаєш, що часи змінилися? я напишу рецензію на книжку із порожніми сторінками і її розкуплять, ти розумієш це?». Мене дратувала ця кон’юнктурність, загравання з кон’юнктурою. Намагався говорити про мистецтво як про річ, що звільняє, але якою не можна перегравати. Елемент гри потребує міри.

Упередженість та клановість, що сидить у певних людях, погана для письменника. Багато з ким я пересварився не сварившись, бо писав те, що думаю, а потім виявлялося, що це не можна було називати вголос. Критики не хочуть, хочуть погладжувань. Втім, також був у моєму житті випадок, коли мені потрапила до рук збірка віршів однієї львівської поетеси, я написав розгромну рецензію. А потім, коли за якийсь час повернувся у Львів, то дізнався, що вона мала тяжку хворобу, а вже після виходу збірки та рецензій на неї померла. Це залишило у мені свій відбиток. Тому маю принципове правило – коли знаю, що людина має фізичну недугу, ніколи не пишу про її твори.

– Що найсуттєвіше змінилося у рецензіях із переходом у онлайн? Вам ближче папір чи мережа?

– Розвиток цифрових технологій призвів до того, що стало багато критики нечесної. Філологічної тріпотні, надміру, снобізму, плановості, груповщини. Правди мало. Станіславського феномену, як такого його немає, але хлопці всі активні, працюють. Галина Петросаняк презентувала поетичну книжку, Іздрик приїздить з Калуша, як тінь комунізму по Європі, так по Франківську ходить Єшкілєв, Андрухович працює. Кожен виріс із тих штанців, стали самодостатніми. На презентації ходжу тепер рідко, є внутрішній пересит. З досвідом юнацька наївність переростає в такий цинізм, що спілкуватися важко.

Те, що певні імена зникають, є нормальним фільтром. Ще такий дурний не вродився, щоб все прочитав. Але бракує молоді, що володіє методологією, аби знати, де знайти і прочитати. Бо який би ти не був завумний, якщо відмовляєшся від діалогу в часі і просторі – ти є мертвий чоловік, і перспективи і стратегії світоглядної у твоєї творчості немає.

Академічна школа дала мені повагу до старших та співчуття до молодих. Завдяки тому, що пишу коротко, імпульсивно, то багато часу для рецензії не потребую. Лиш концептуально розставляв акценти, скільки писав, то гонорарів не мав. Зокрема «Вінок на могилу БуБаБу», яку опублікував Кривенко, а потім Гусейнов вийшов на мене, то написав «Куліш про Андруховича» для Кур’єру Кривбасу. Люблю писати так, аби це могла прочитати людина, яка не особливо у контексті. Коли мені закидали, зокрема Штонь закинув, що «у Барана навіть кома пахне грошима». Але ми порозумілися. Головне вміти розділити професійне та особисте, та не змішувати образ, у нас таких людей майже немає.

Паперова книжка нікуди не дінеться, я – дитина книжки, а не смартфону. У мережі немає нічого поганого, вона миттєвіша, і це цікаво. Треба лише мати міру. Функція критика – читати книжки, бо світ не зміниш своїм розумінням істини.

Критик – це той чоловік, що сидить на березі річки і кидає камінці, від яких ідуть кола на воді. Якщо він хоче сам пірнути у воду, течія його знесе.

Розмовляла Анастасія Чупринська

Фото Чілли Палош