Львів, 13 травня.
Якось скромно і без відповідної реклями заповіджено в минулому тижні театральними афішами та у щоденнику "Львівські Вісті" премієру опери-хвилинки М. Лисенка "Ноктюрн". Подія ця була властиво доволі запізненою і тільки частинною сплатою того довгу, що тяжив на Оперному Театрі ще від часу сторіччя з дня народження М. Лисенка, яке припадало в 1942 р. І різні причини склались на те, що вона прийшла щойно тепер, та й то пройшла наче б то непомітно, без ширшого відгомону. А шкода! Бо ж ця опера-хвилинка, цей лебединий спів нашого славетнього музики, це не тільки перлина Його творчої спадщини, але й один з кращих і незвичайних оригінальних творів цього рода світової музичної літератури. І його виведення повинно становити і якостево і кількостево одну з найцінніших позицій в мистецькому дорібку нашого оперного театру.
Не зважаючи на так короткий час тривання (не багато більш над 1/2 год.), а може радше саме й тому, музика цієї опери-хвилинки вимагає більшого циземовання та тоншого шліфу подрібної краси поодиноких місць твору. Тут нема широких площин, в далечінь розгорнених архітектонічних ліній і луків, нема великих динамічно зростаючих градацій; за те є велика різноманітність музичного вислову як у вокальних сольових та ансамблевих партіях (від дуетів до квінтету), так і в оркестрі. Усе тут немов вирисуване тонким пером, а тільки деякі партії, як арія Вакхантки — своїм розміром, звуковою насиченістю, своїм гарячим, своєрідно-еґзотичним забарвленням — становлять відповідний та ефектовний контраст до цілости музики, до цієї тонкомережаної шовкової ткані тонів. Тим то й виведення "Ноктюрну" на сцені Львівського Оперного Театру під цю пору, в яку склад і провід оперної оркестри зазнав бодай хвилево значних змін, не було завданням легким, як це може на перший погляд здавалося.
Ми далекі від цього робити управі театру та виконавцям будь які докори, чи завваження, які обезцінювали б їхній труд при виставі цієї опери. Ми надто свідомі того, як важко працювати в так важких, як теперішні обставинах, вимагаючих надзвичайно сильної волі та саможертви. І ці зусилля ми, як слід, оцінюємо. Та все ж таки дещо можна б змінити і при сьогоднішних умовах праці.
З виконавців жіночих роль "Ноктюрну" на передове місце висунулися: Лідія Черних в ролі Вакхантки та Ніна Шевченко в ролі панночки з трояндою. Любовна, повна жаги й пристрасти арія Вакхантки, це найбільш вдячний та широкий для вокального пoпису (якщо йде про зовнішний ефект), номер цієї опери-хвилинки. Сценічні та голосові вальори Л. Черних, зокрема її низькі глибокі та соковиті тони, дозволили слівачці повністю опанувати та передати специфічний характер та блеск цієї нелегкої, немов кольоратурними манірами, пронизаної арії.
Глибокістю відчуття, тонкістю та щирістю виразу зворушувала нас знову Ніна Шевченко у вокальнім і сценічнім відтворенні ніжної партії панночки з трояндою, що розказує про своє сумне, самітнє життя в очікуванні милого.
Її партнер Лев Рейнарович (якого пам’ятаємо ще з його вдалих виступів у тій же ролі офіцера ще з вистав у Муз. Інституті ім. Лисенка у Львові в 1936 і 1937 р. — останній раз в залі Театру), добре відтворив свою партію, яку характеризує з одного боку віддаючи боєвий настрій ритміка, з другого ж боку любовна лірика, що переходить згодом у дует закоханих.
У незвичайно важливих і не легких ролях пари цвіркунів, представлялись нам з доброї сторони Михайлюківна (цвіркун) та Почепцева (цвіркунка). — Остання повинна звернути більше уваги на інтонаційну сторінку.
Ролі старшої пані та покоївки, це ролі другорядного, тільки епізодичного значіння; перша з них німа (пантомімічного характеру), з другої ж через скреслення незначного словного тексту зроблено у цій виставі те ж саме.
Вони й не надаються у цій площині до реферування.
За те мали б ми застереження та побажання відносно балетної вставки т. зв. "Рожеві та золоті сни" в інтерпретації балетного ансамблю. Якнебудь на сцені царює любовна майська атмосфера, під якої впливом займається полум'ям і оживає статуя Вакхантки, то цей фантастичний танок, що його виводять вбігаючи на сцену тіні ночі, зовсім не надаються до того, щоби рухи та фіґури балєтного ансамблю насичувати змислово-еротичним елементом та виразом. Це може бути відповідне у "Вальпуґієвій ночі" з "Фавста", але зовсім не відповідає ані характерові супровідної до цього танку музики, ані загальній, немов якимсь таємним серпанком завоальованій старовинній атмосфері цього твору. І при чергових виставах цієї опери-хвилинки цей стилістичний промах треба рішуче усунути!
Цілістю вистави керував дириґент Я. Барнич. Спосіб його дириґування менше підходить до характеру того роду музики, як у "Ноктюрні", якої тонка субстанція вимагала б дещо більшого поглиблення у виразі, як це відмічено на вступі. Крім того треба оминати зайвих і частих змін темпа (дещо нервозного прискорювання) на так малій площині, за те досягнути більшої одноцільности з вокальними партіями та більшої аґоґічної свободи. Та крім того дир. Я. Барничеві належиться щира дяка за його значний вклад праці у цю виставу в цей несприятливий час.
До вистави "Ноктюрну" не появилися ніякі програмки, що подавали б зміст та особи виконавців (не то як люксусові книжечки — які появлялися з нагоди важливих вистав). Якщо цьому перешкодили технічні причини теперішних хвилин (що цілком оправдували б їхній брак), то це можна б заступити словним коментарем перед самою виставою — хоча б у найбільш зв'язному виді, — у якому можна б згадати і про значіння автора цього твору та подати короткий зміст цієї опери-хвилинки, якої появу у цьому виді завдячуємо інструментові Станислава Людкевича.
Та незалежно від усіх моїх завваг, треба появу на нашій оперній сцені цієї прекрасної опери-хвилинки, так ціненої і чужинцями, повітати щирим і радісним серцем, як заповідь дальших заходів і змагань нашого театру в цілі познайомлення нашої суспільности з оперною творчістю Миколи Лисенка.
Львівські вісті