Умом Россию не понять?

Бути вдячним Росії – тобто кому? Нахабній владі чи „скотоподобно“ відданому їй народу, який, хоч би й мав вибір, все одно масово голосує за гебістські мундири?

 

 

Адам Міхнік часто повторює, що є антирадянським русофілом. Шаную Адама Міхніка, але не завше з ним погоджуюся. Тому заявляю прямо: я, на відміну від нього, є русофобом.

 

Антирадянський русофіл, мабуть, почав би з того, що нема поганих народів, згадав би про світові досягнення російської культури і щойно після всіх реверансів сказав би, що йому лише не до вподоби російський комунізм або ЧК–НКВД–КГБ–ФСБ.

 

Але не я. Бо те найважливіше, що я міг би сказати про Росію, у принципі, вже сказав Анджей Бобковський: „Тут зовсім не йдеться про комунізм, про зміну устрою. Це все надбудови – сутністю є Росія, споконвічна Росія, яка настільки не знає і не розуміє поняття “свобода”, що не потребує її…"

 

Власне, як і для Бобковського, для мене Росія – це не така чи сяка влада, не гірший чи кращий режим, але, з іншого боку, і не „Євгеній Онєгін“ з „Лебединим озером“. Це передусім певний спосіб освоєння життєвого простору. І саме цей спосіб – безглуздий і безпощадний – я ненавиджу гуртом, незалежно від епох, царів і видатних діячів культури.

 

Ні, звичайно, декого з їхніх мислителів і митців я дуже люблю. Навіть багатьох. Зокрема – Чаадаєва, автора „Філософічних листів“, у першому з яких були такі слова: „Сначала дикое варварство, затем грубое суеверие, далее иноземное владычество, жестокое и унизительное, дух которого национальная власть впоследствии унаследовала" та "Одинокие в мире, мы миру ничего не дали, ничего у мира не взяли, мы не внесли в массу человеческих идей ни одной мысли, мы ни в чем не содействовали движению вперед человеческого разума, а все, что досталось нам от этого движения, мы исказили“.

 

За що „височайшим“ указом ці листи було заборонено, а самого філософа оголошено божевільним.

 

Це правда: в усі часи в Росії знаходилися люди (від митрополита Філіпа Количева до академіка Андрєя Сахарова), гідні звання загально-російських моральних авторитетів – якби лише російський загал хоч трохи цікавився їхніми моральними імперативами. І так само, принаймні впродовж ХІХ–ХХ століть, в Росії народжувалися генії, які зробили б честь будь-якій культурі. Ось тільки сама Росія зазвичай відплачувала їм як не смертною карою, то каторгою, як не засланням, то анафемою.

 

Відтак: чи повинен я дякувати Росії за її геніїв? Чи повинен я дякувати їй, скажімо, за мого улюбленого Лєрмонтова, який, виїжджаючи на Кавказ, писав:

   „Прощай, немытая Россия,

   Страна рабов, страна господ,

   И вы, мундиры голубые,

   И ты, им преданный народ“?

 

Або за не менш улюбленого Чехова з його по-лікарськи точним діагнозом: „Вы взгляните на эту жизнь: наглость и праздность сильных, невежество и скотоподобие слабых, кругом бедность невозможная, теснота, вырождение, пьянство, лицемерие, вранье“.

 

Зрештою, дякувати Росії – це дякувати кому? Нахабним мундирам чи „скотоподобно“ відданому їм народу, який, хоч би й мав вибір, все одно масово голосує за ці гебістські мундири та витрачає під їх орудою всю свою енергію на спаскудження все нових і нових прилеглих територій?

 

Жити чи не жити разом. Тут би, може, годилося поговорити про середню швидкість поширення нашою планетою пухлини (чи, може, газової гангрени) „русского мира“ від часів Івана Грозного і спробувати приблизно підрахувати кількість її – цієї пухлини – жертв. Так я спочатку і збирався зробити. Але раптом знайшов на російськомовному естонському сайті менш кровожерний, зате, так би мовити, з художнього погляду більш вражаючий приклад – дискусію між естонцем Марґусом Оясалу а росіянкою, яка мешкає в Естонії, Маріною Філатовою на тему „жити чи не жити разом“. Своєрідна довершеність наведеного товаришкою Філатовою доказу поганого ставлення естонців до росіян не дозволяє викинути з нього ані слова:

 

„Недавно ко мне приезжали в гости московские друзья. Они отметили сразу невежливость эстонского населения по отношению к русским. Например, они сидели на уличной площадке одного из ресторанов на улице Виру в Таллинне. Рядом, за соседним столом, веселилась компания, причем они разговаривали не по-русски. Мои гости сделали им замечание: невежливо в присутствии людей, непонимающих чужого языка, разговаривать на иностранном, ведь это мог быть разговор, оскорбительный для москвичей.

Но эстонцы, а это были именно они, ответили, что они говорят на родном, а не иностранном языке. Они не поняли сути: так как мои гости не владели местным наречием, то со стороны гуляк было бы простой данью вежливости и в согласии с правилами гостеприимства перейти на русский. Но они поступили по-хамски и продолжали свои разговоры не по-русски. Моим друзьям пришлось покинуть это заведение, где по отношению к ним был проявлен чванливый национализм“.

 

Тільки не кажіть мені, що не всі росіяни такі. Я знаю, що не всі. Я знаю, що Сєргєй Ковальов чи Валєрія Новодворская так би не вчинили. Однак проблема в тому, що „пересічний громадянин“ путінської Росії сприймає людей на кшталт Ковальова з Новодворською десь так, як Ніколай І сприймав Чаадаєва.

 

Крім того, серед інших народів я взагалі не можу собі уявити чогось подібного. Я навіть не можу собі уявити німецького есесівця, який у роки війни увійшов би до естонського (українського, польського, чеського і т.д.) ресторану і почав би вимагати від незнайомих людей за іншим столом, щоб вони перейшли на його мову. Одне слово, як писав знаний царський холуй і „шістка“ шефа жандармерії Бенкендорфа Фьодор Тютчев:

   Умом Россию не понять,

   Аршином общим не измерить:

   У ней особенная стать –

   В Россию можно только верить.

 

Щоправда, Тютчев трохи переплутав: якраз повірити в ту суміш лицемірства, жорстокості й ідіотизму, з яких і складається російська „особенная стать“, людині сторонній майже неможливо. Тоді як „понять умом“ її зовсім не складно – досить хоч трохи, на відміну від багатьох нинішніх „світових лідерів“, мати того „ума“.

 

Автор славнозвісних мемуарів „Росія 1839 рокуАстольф де Кюстін його безперечно мав – і залишив нам, за словами Герцена, „самую занимательную и умную книгу, написанную о России иностранцем“.

 

Головні висновки, яких дійшов маркіз де Кюстін, анітрохи не втратили своєї актуальності й сьогодні. Наприклад, щодо тотальної брехливості Росії, яка є значно небезпечнішою за найдикішу Азію, бо дбає не про те, щоб справді стати цивілізованою країною, а лише про те, щоб переконати Європу у своїй європейськості. Тож кидає на цю перманентну окозамилювальну операцію весь арсенал своїх дипломатично-шпигунських засобів. І що цікаво: як правило, Росії досить легко вдається обманювати наївну дурочку-Європу.

 

Також де Кюстін миттєво зрозумів принцип замкненого кола, за яким у Росії співіснують влада й народ: „Ніде, крім Росії, не міг би виникнути подібний державний устрій, але й російський народ не став би таким, яким він є, якби жив за іншого державного устрою“. І далі: „Під’яремний народ завжди гідний свого ярма: тиранія – це витвір покірного їй народу“.

 

Цитувати проникливого маркіза можна до нескінченності, але – саме на підтвердження його проникливості – варто загадати бодай міркування де Кюстіна про можливе майбутнє Росії. Основних варіантів цього майбутнього маркіз бачив два: або найстрашніша в історії революція, або нове нашестя на Європу східних варварів, які попри стан постійного рабського приниження вдома (а точніше, внаслідок цього стану) в глибині душі зневажають європейську цивілізацію і мріють про світове панування.

 

Що ж, де Кюстін помилився лише в одному: він не припускав, що Росія здатна реалізувати обидва варіанти разом. Але в чому він мав рацію на сто відсотків, це в заключних словах книги: „Треба жити у цій пустелі без спокою, в цій тюрмі без відпочинку, яка називається Росією, щоб відчути всю свободу, надану народам в інших країнах Європи, хоч би який там був заведений спосіб правління… Завжди корисно знати, що існує на світі держава, в якій щастя немислиме, бо за самою своєю природою людина не може бути щасливою без свободи“.

 

 


Олександр Бойченко, нар. 1970 р. в Чернівцях, літературний критик, дослідник літератури, фельєтоніст. Автор збірників есеїв, зокрема Аби книжка (2011), Мої серед чужих (2012), 50 відсотків рації (2016), а також численних перекладів з польської та російської мов, зокрема Боровсьского, Колаковського, Гласка, Пільха, Токарчук, Стасюка, Одії. В 2014 р. відзначений відзнакою "За заслуги для польської культури". Цей текст походить із польського видання його текстів „Wasi, nasi oraz inni” [Ваші, наші та інші] (Wschodni Express, Warsztaty Kultury, Люблін, 2018)
 


Ołeksandr Bojczenko
Umysłem Rosji nie zrozumiesz?

Gazeta Wyborcza, 18.05.2019, s.30

 

 

18.05.2019