Драма — це найпізніший витвір грецького поетичного генія. В драмі знайшла останнє своє мистецьке втілення гелленська культура, в драмі яскраво проявилися останні сильні пориви гелленського духа, який намагався розв’язати відвічні і незбагнуті тайни буття. Як героїчний епос є незнищимим пам’ятником перших кроків грецького народу на історичній арені, так вершком його найвищого розвитку — це величава драма.
А розцвіла грецька драма першзавсе в "колі Геллади" — а Атенах в V ст. до н. е., коли в перших десятиліттях цього століття прийшлося Греції перетривати найбільшу життєву пробу в своїй історії, a саме боротьбу на життя і смерть з персами. В цім величезнім змаганню в обороні волі грецький народ закріпився, виріс і навчився напружувати усі свої сили. По величавій побіді огорнув Грецію, а головно Атени великий зрив на кожному полі. "Доба Перикла" видвигнула з середовища громадян чимало не тільки політичних і військових талантів, але також довгий ряд великих мистців слова і мистців, які уміли відтворити все, що сколихувало умом і серцем їх сучасників.
Серед прерізних геніїв грецького духа одно з перших місць займає Айсхил, з іменем якого зв'язаний перший розквіт драматичного мистецтва. Айсхил родився около 525 р. до н. е. і його життя припало на героїчну добу в історії його батьківщини (помер коло 456 р.). Ніодна з великих битв, що прославили Грецію, не обійшлася без участи Айсхила. Він боровся на полях Маратону в 490 р., він брав також участь і в морському бою під Саламіною в 480 р. до н. е. І як на полі бою був Айсхил героєм, так героєм є він і в своїй поетичній творчості. Айсхил — це глибоко релігійна натура, він присвятив увесь свій творчий геній рятуванню старої віри в олімпійських богів, віри, яка в цій добі софістів вже захиталася; він рішив боронити стару віру в богів при помочі нового, поглибленого вияснювання стародавніх мітів. Тому й усі трагедії Айсхила мали характер проповідей релігійного характеру, прибраний в мистецьку форму.
Теіш до своїх драм брав Айсхил з невичерпаної скарбниці грецьких мітів про богів і героїв. В його трагедіях оживали сильні мітичні образи, там смертні люди знову виділи перед собою безсмертних олімпійських богів і чули їх слова. Одначе воскресаючи у своїх трагедіях світ Гомерових легенд і мітів, великий поет вмів в старі образи вложити нову душу і устами знаних героїв проповідати народові нові правди. Нема в Айсхилових трагедіях замотаних дій, події розвиваються без докладнішого накреслення характерів осіб. Суворістю чути від тих трагедій і духом простоти, в різних потрясаючих рисках представляють ці трагедії невмолимість призначення — фатуму, владу богів і скорбну участь людини. В цих трагедіях — ціла "безодня сліз, розпуки і горя"; довгим рядом проходять в трагедіях різні нещасливці, на терпіння яких не реагує тільки той, "у кого в грудях не серце — а камінь". У Айсхила усе таємниче і містичне, він потрясає людей жахом.
Кілька прикладів:
Ось Орест, якому бог Аполлон наказав замордувати вбивницю-матір Клітаймнестру і її любовника Ангіста за те, що вбили його батька Агамемнона. Чистий і покірний волі бога молодець йде за приказом бога, хоч "в серцю леденіла жива кров". І Орест вбив рідну матір, але ставши вбивником не може знайти спокою від мук совісти. Він чує, як "жах грає свою пісню і серце танцює під її звуки". Перед його мареним розумом являються духи-месники, страшні Евменіди і нещасливий Орест "переслідуваний ними як гончими собаками" — втікає з рідного города.
Або інший гнітучий образ з світу Айсхилових героїв. Це нещаслива Іо, донька Інаха. В ній залюбився Зевес і зажадав через оракул від Інаха, щоб він прогнав її з дому в далекі незнані краї. Інах цьому спротивився. Тоді Зевес сильно розгнівався і післав на Іо страшну кару, а саме: відібрав її розум, замінив в ялівку і піславши на неї злого ґедзя, щоб її безнастанно переслідував, пігнав її по усьому світу. І глухе було небо на усі жалі і мольби нещасливої: "Зевесе, за що мене мучиш і переслідуєш? Убий мене громом, закрий землею, кинь морським потвором, вислухай моїх стонів, бо я вже досить наскиталася" — так взиває і просить Іо громовладного Зевеса.
Із усіх Айсхилових героїв най скорбніший образ представляє титан Прометей. Цей півбог змилосердився над людьми і зате зустріла його така кара, що "страшно дивитися, а ще страшніше терпіти". Він викрав з Олімпу божественний вогонь і обдарував ним людину, зробивши його найкращим її братом, помічником і учителем в усьому; Прометей навчив людину помисловости, знання і усякої мудрости. Зате дочекався Прометей не нагороди, але помсти богів. Прикований до скали на Кавказі у далекій пустинній Скитії, де цар просторів — орел розриває без перестанку його печінку, він був призначений на предовгі віки переносити невисказані муки. Але не піддався Прометей і в почутті "непростимої зневаги" він кидає гнівні слова проти Зевеса за те, що він злобно карає нещасного.
Хоч і як далекі від щоденного життя всі мітичні герої драм Айсхила, то всеж їх доля сильно порушувала глядачів, бо вони тут виділи усі ті нещастя і усі ті болі, які переслідують людину в життю. Тут перед глядачами вставало безпосереднє призначення з усією своєю неумолимою і незламною силою. І так оглядаючи на сцені трагедії, людський ум під їх впливом ставив мимоволі питання, де знайти причину і оправдання усього того горя на землі, де серед душевних неспокоїв і мук знайти людині моральну опору і розраду.
На ці питання давав Айсхил відповідь в своїх трагедіях. Він вчив, що не сліпий випадок, не примха богів кермує усім життям, а розумна, хоч і неублагана конечність — судьба. Їй підлягають не тільки смертні люди, але і сам Зевес є безсильний перед волею судьби-фатуму і "не минути йому того, що призначене". Судьбою кермує — вищий моральний закон. Ніяке нарушення справедливости не проходить безкарно, кожний гріх треба відкупити, а за провини предків жорстоко платять їх нащадки. Таким чином страждання людей родяться з їх провин, вони — це відгомін нарушеної гармонії. Такий є відвічний закон світу і нам смертельним не змінити його. Тому ж то людина нехай в усьому піддається волі фатуму-призначення, нехай свято зберігає в своєму серцю божий закон і не виноситься зависоко. Така є провідна ідея трагедій Айсхила, така розрада, яку виносили Атенці виходячи з них з театру. Ціле покоління Атенців виховувалося на цих траґедіях, що за сорок років написав їх Айсхил понад сімдесят.
(Д. б.).
[Львівські вісті, 03.05.1944]
(Докінчення)
Львів, 3-го травня.
Під кінець життя Айсхила виступає другий грецький трагік. Це Софокл (496–405), що виріс вже серед інших обставин і через те в його драмах маємо інший дух. Це улюбленець богів і людей, "найщасливіший із смертних", як його величали Атенці. Бо дійсно доля була для Софокла ласкавою через ціле довге його життя, і тільки рідко коли і то на хвилинку дещо відверталася від нього, щоб зараз назад з успіхом до нього вернутися. Тихо проминули його дитячі літа в чудовій місцевості Колонос коло Атен, "де солодкозвучний соловій щебече в зелених кущах, де буйно в'ється плющ, і виноград — дар Вакха — плоди обильні приносить". Юнаком пережив Софокл славну побіду під Саляміною, а зрілий вік припадає йому на цей мирний розквіт Аттики, коли то Атени стали центром усієї Геллади. Ласкава доля дала йому як товаришів і друзів увесь тогочасний цвіт Греції. Софокл був товаришем Перикла, Геродота, Філія, Анаксаґора і других геніїв грецьких. Це розуміється мусіло якнайживіше відбитися на таланті Софокла. Проживаючи увесь час серед духової грецької еліти Софокл майже ціле життя не залишав Атен.
В своїй творчості йшов спочатку Софокл слідами Айсхила. Але як кожний геній, так і він пізніше пішов власним творчим шляхом. Правда, драми Айсхила навіяні такою самою глибокою пошаною для ідеї Добра як і у Софокля і він, як і Айсхил бере надхнення з старих мітів. Але повний радости життя, мягкої і лагідної вдачі Софокл вибрав інший шлях до серця глядачів ніж його великий і суворий попередник. Вихований на витонченому художньому смаку Периклової доби Софокл старається своїми драмами не потрясати, а очаровувати сучасників. На місце величних сюжетів бере він простіші і таким чином його драма своїм змістом зближається більше до прекрасної життєвої правди. Софокл витончено креслить характер своїх героїв і представляє складну людську вдачу. В його трагедіях це вже не мітичні, далекі від життя боги і герої, а живі люди, тільки виідеалізовані, не такі, якими вони є, але такі, "якими повинні бути".
Образи, що їх створив у своїх творах Софокл, і для нас повні чарівної сили. От напр. його Антигона. Вона "вродилася не для ненависти, але для любови" і ціла посвячує себе на службу дорогим ближнім. Спочатку переносить вона ганьбу і страждання нещасного вигнанця-батька Едипа, а пізніше гине з відданости і прив’язання до брата, якого тіло хоче похоронити всупереч забороні Креона, жорстокого правителя города. В Антигоні вогненне серце і незламна душа і ніяка сила не може відтягнути її від виконання свідомого морального довгу-повинности. Вона "святе свято почитає" і сміло повстає проти того, що зневажає і ламає "божі, неписані закони", які живуть в її гарячому серцю.
Цей поклін перед вищою справедливістю, ця непорушна віра в святість правди і її побідну силу тягнеться червоною ниткою через усі траґедії Софокла, повні піднеслого чувства і високих думок. Моральна сила вища понад усе. Ніякі погрози владного царя Едипа не лякають немічного і безсильного старця-віщуна Тейресія, бо він чує, що його хоронить сила правди та знає, що "боги і злих і добрих видять на землі і нечестивцям немає перед ними спасення". Тейресій знає, що навіть непобідний володар "призначений на загибіль, якщо в нім нема вічної правди".
Очаровуючи своєю мистецькою досконалістю траґедії Софокла скеровували заразом духа в світ високих моральних уявлінь. Ці трагедії пригадували про конечність безпереривної і безнастанної застанови над собою і над кожним своїм кроком, вони говорили про те, що для людини правда повинна бути дорожчі ніж життя, що найвищим законом для людини це є "бути вірним собі", поступати так, як каже праведна совість, здаючи звіт з цього "тільки безсмертним".
Понад сто трагедій написав Софокл, але дійшло до нас тільки сім. Як був люблений і почитаний ціле життя Софокл Атенцями, найкраще говорить про те установлення по його смерти культу на його пошану, а його гріб став народною святинею.
Друга половина V. ст. до н. е. це доба, коли то атенська держава стала хитатися в усіх своїх основах; це розбурхання умів, критика староминулого, занепад старих обичаїв і взагалі усього, що дотепер вважалося найбільшою святістю. Це доба софістів. Нові напрями та нові настрої не могли залишитися безслідні і в театрі вони мусіли знайти також і тут свій відгомін. І тоді рівночасно з Софоклем зачинає ставити свої драми на сцені третій славний грецький трагік, а саме Еврипід (480–404).
Молодший від Софокла всего яких шіснадцять років, всеж таки Еврипід просяк цілком іншим ніж він духом. На Еврипіді відбився увесь розлад умовий переходового часу, який відкидаючи старе, не створив покищо нічо нового. І Еврипід не міг вже "дивитися на життя спокійно і радісно-довірчиво". Нова філософія, голошена софістами, пробудила його вічно неспокійний і в вічній задумі заглиблений ум. Він безнастанно шукає нових правд на місце старих і днями і ночами проводить в своїй багатій — і першій в Атенах — бібліотеці-кабінеті, або знову на розмові з послами і мудрими людьми. Він виминав товариство, але тим не менше докладно слідив життя і ним переймався. Ціле життя присвятив Еврипід сцені, проповідуючи в своїх драмах нову науку, але що був новатором, щастя не мав. Серед Атенців було ще забагато "стародумців" і неодин відбувся процес проти просвітителів і вільнодумців. От прикладом хоч би Сократ. Не можучи переслідуваний ворогами довше жити в Атенах, переноситься Еврипід на двір македонського царя Архелая і там трагічно гине.
Заховалося всіх 19 драм Еврипіда з понад дев'ятдесять. В них Еврипід, це правдивий "філософ сцени". Правда, і він тримаючися старого звичаю бере зміст своїх трагедій з старих мітів. Але ці трагедії не мають вже того піднеслого характеру, що його бачимо в Айсхила і Софокла, а навпаки Еврипід представляє на сцені щоденне життя і в своїх драмах дає людей такими, якими вони є направду, з їх пристрастями, хибами і недостачами без ніякої прикраси і ідеалізування. Крім правдивої моральної величі бачимо серед героїв Еврипіда людей з підлими характерами, з найчорнішими сторінками людської душі. В його творах, що відтворюють правдиве життя, повседневне мішається з великим, сумне з радісним, смішне з поважним. Таким чином на зміну старій героїчній драмі Еврипід створив на атенській сцені першу побутову траґедію.
Еврипід ставив високо своє покликання, він не підхліблював публіці, не йшов за її смаком, вважався її учителем, а не слугою. І не як легкодушний насмішник, а як шукаючий правди мислитель, він повстав проти перестарілих поглядів і наївної віри батьків. Його трагедії не давали тієї чарівної насолоди, що Софоклеві; навпаки драми Еврипіда непокоїли і тривожили вразливого глядача, примушували його докладно глянути на увесь світ дійсности і приневолювали його піддавати усе критиці. І так свої думки Еврипід передавав глядачеві. Та не тільки то. Він не то, що безпощадно валить старі погляди; а навпаки він грімко проповідує ті нові, піднесліші погляди на життя і людей, до яких уміла дійти його вічно неспокійна думка. Він виступив в обороні свободи атеської жінки (напр. Медея), яка замкнена в чотирьох стінах дому, мало чим різнилася в V ст. до н. е., від життя рабині. Він вимагає справедливого відношення до рабів та варварів, яким навіть найсвітліші грецькі уми не хотіли признати людського достоїнства, хоч правда тут він ще не може цілковито визволитися від старих поглядів.
Таким чином устами Еврипіда говорив вже не грек і Атенець, замкнений у своїх національних традиціях і старовині, і вільнодумаюча людина, яка по довгій душевній боротьбі вміла відірватися від батьківських поглядів і переконань. Томуто й Еврипід нам куди ближчий і зрозуміліший ніж його два великі попередники, що творили в чисто національному грецькому дусі.
Атенський театр знав ще багатьох інших трагіків. Та вони вміли вже тільки наслідувати. Вершком розвитку грецької трагедії залишиться на завжди тріюмвірат, зложений з Айсхила, Софокла і Еврипіда.
[Львівські вісті, 04.05.1944]