Саме минає 260 літ від хвилі, коли польський король Ян Казимир заприсяг галицький трактат, найзамітніщий договір угодовий між Польщею а Україною, тож думаємо, що не без інтересу буде пригадати, як той важний історичний акт довершувався, та яка доля стрінула його українського контрагента.
Почин до навязання нових взаємин між Україною а Польщею по розриві в 1654 р. дав польський уряд, коли Польща по втраті України опинилася над берегом пропасти. Цей зворот до України дораджував польському урядові його тодішній союзник, Австрія — а іменно цісар Фердинанд і його наслідник Лєопольд, котрі бачили одинокий ратунок для Польщі в приєднанню для неї козаччини. Угодові переговори були навязані обома володарями, польським королем і цісарем, ще за гетьманування Богдана та вислід принесли вони аж за його наслідника Івана Виговського. Вели їх з боку польського уряду посли К. Бєнєвський і К. Перетяткович. Переговори трівали довго, ішли пиняво, а часом рвалися і здавалося, що нічо з них на вийде.
По обох сторонах бракувало взаємного довіряння. Козаки, котрі що-йно вийшли з під польського панування не надіялися нічого від тих переговорів, я з другої сторони польські вельможі, з своїми гетьманами на чолі, були ворожі мировим заходам та волілиби були силою прилучити Україну до Польщі. Сам Бєнєвський, здавалосьби щирий прихильник угоди, потішає польських гетьманів, що як буде сила, то приборкається козаків, а поки її нема у Польщі, треба їх привязати до неї угодою, котру буде можна в догідній хвилі зломити. Навіть такий ворог козаччини, як польський історик Равіта-Ґавронський признає, що переговори з боку Польщі не йшли так гладко, якби цього вимагало єї грізне положення і політичний розум. Польща не хотіла йти на уступки Виговському, а коли він таки заключив з нею угоду, то зробив це тільки тому, що вже зірвав з Москвою. Та не принесла ця угода хісна ні йому, ні Польщі.
Такий суд Ґавронського в його розвідці (Poselstwo Bieniewskiego, ст. 78). Головна річ була в тім, що Польща заключивши остаточно угоду в Гадячі 1658, не хотіла затвердити принятих там умов і сойм домагався в них сущних змін.
Коли польський посол К. Перетяткович станув з домаганням сойму перед Виговським, привозячи йому рівночасно для його приєднання декрет на київського воєводу, гетьман сказав: "Привіз ти мені смерть". Хвиля була велика і переломова. Виговський розумів єї вагу. Усів на ліжку і заплакав. Може прочував свій траґічний конець і долю України — пише про цей момент Ґавронський (ст. 80).
Гетьман скликав раду. Коли вона почула про пoльські домагання, одним голосом загула: "ні сіло, ні пало, а вже відміняти". Це бувби найкращий осуд поведення Польщі, колиби тут ішло о яку химеру, одначе був в тім ясний плян: Виговському, вже звязаному угодою по його розриві з Москвою, накинути по своїй волі умовини, думаючи, що йому вже вороття нема.
І дійсно Виговський ужив усіх заходів, усього свойого не-аби-якого сприту, щоби козацька рада приняла зміни, бажані Польщею. Не завагався навіть зложити булави і тоді рада, не хотячи допустити до цього, стала податливою домаганням Польщі. "Най діється воля божа" — сказав промовець ради, годячися на зміну трактату, а часть старшин відмовила своєї участи в обіді, що його гетьман дав в честь короля. Це теж свідчить про настрій старшин супроти змін в гадяцькому договорі.
В тій зміненій редакції головні точки гадяцького договору виглядають ось-як:
Воєводство київське, брацлавське і чернигівське входять в склад польської держави як окрема цілість: велике князівство українське з окремими урядниками Українцями з гетьманом на чолі. На тих землях не сміє бути ніяке військо крім козацького і наємного гетманського. Козаки, котрих мало бути 30 тисячів мають усі права і свободи, та є вільні від податків і оплат. Грецький обряд і його віроісповідники є зрівнані в правах з латинськими. Київський митрополит і владики засядуть в соймі. В Київі мала бути академія, а ґімназії та печатні можна усюди свобідно закладати.
Козаки домагалися прилучення других українських земель до князівства та Поляки не згодилися на те.
В той спосіб тільки частина українських земель стала окремою автономною частю Річипосполитої на рівні з Короною і Литвою. В інших українських землях остали давні польські порядки, а Українці діставали там тільки віроісповідну автономію. Так само мусів Виговський зречися землі берестейсько-пинської, о котру досі з Польщею боровся.
(Конець слідує).
[Український голос (Перемишль), 04.05.1919]
(Конець).
В червні 1659 р. польський король заприсяг врочисто гадяцький договір на соймі у Варшаві, запевнивши українському народові увільнення від присяги вірности, колиби король нарушив договір. Заприсягли його також перші достойники польські та козацькі посли іменем гетьмана і війська.
Так довершився остаточно той акт, котрий міг мати переломове значіння в історії не тільки обох, заінтересованих ним безпосередно народів, але і в історії усієї східньої Евpoпи, колиби був щиро подуманий і переведений, та колиби був признав цілому нашому народові повноту належних йому прав. Цей суд наш потверджує також польський історик Яблоновський (Dzieje Rusi ст. 259).
Так переведена угода не могла скріпити серед українського народа угодових елєментів, тож скоро, особливо на лівому боці Дніпра, проявилася сильна опозиція проти угоди. До того польські війська, прислані в поміч Виговському, і союзні Татари своїми рабунками відтручували нарід від угоди і єї творця Виговського, а звертала його сімпатії до Москви. Виговський вправді розбив московські війська та тріюмф його був недовгий, бo коли проти нього виступив кошовий Запорожжя, Сірко, піднесли голову прихильники Москви, що числячи на одність віри, надіялись від неї кращої долі. Був це головно простолюд, котрий від угоди з шляхоцькою Польщею не надіявся добра, а царські аґенти обіцювали йому опіку і всякі блага від царя.
Виговського стали покидати полки, один за другим, і він вкінці був приневолений зложити гетьманську булаву в руки Юрка Хмельницького, котрий знов злучив Україну з Москвою.
Одначе небавом лучилася нагода відновити галицький трактат і перетягнути Юрка та українських автономістів на бік Польщі. Було це по окруженню московського війська Поляками і Татарами під Чудновом. Тоді Юрко відвернувся від Москви, котра підступно примусила була йoгo згодитися на обмеження козацьких свобід і прав гетьмана. Одначе, по словам знаменитого польського історика варшавського Ад. Яблоновського, "польські політики, упоєні на нещастя хвилевою побідою, усунули з гадяцького договору те, що становило його істоту, іменно признання автономії вел. князівства українського. Супроти капітуляції московських військ козаки з конечности згодилися на це обкроєння, "та це нівечило з гори одиноку нагоду успокоєння України" (ст. 262).
Таке поступовання не могло скріпити становища прихильників згоди з Польщею і небавом лівобічна Україна вернула знов до злуки з Москвою, а правобічна, нищена татарськими союзниками теж не була вдоволена з Юрка і він мусів уступити з гетьманства. Ще раз попробував піддержати злуку в Польщею новий гетьман Павло Тетеря, та не найшов достатньо попертя в Польщі. Раз-у-раз підносилися народні повстання проти "Ляхів", які кріваво гнобив ославлений ізза жорстокости польський полководець Чарнецький і вкінці серед заколоту мусів уступити Тетеря, цей останній гетьман-прихильник злуки України з Польщею в хосен підніжки Москви, Брюховецького. Тай сама Польща перечеркнула своє діло і заключила з Москвою андрушівський договір, котрим поділилася з нею Україною, відступаючи Москві лівий беріг Дніпра а задержуючи правий окрім Київа. Сталося це 1667 р. Не дожив того розриву живого тіла б. гетьман Виговський. Його ще передтим обвинувачено безпідставно за намір викликати повстання проти Польщі (Jabłonowski ст. 263), поставлено безправно перед полевий суд і засуджено на розстріляння. Цей суд перевів польський полководець Маховський, котрий не мав ніякого права судити Виговського як польського сенатора.
Так марно закінчив своє життя той великий український провідник, котрий дався пірвати фантомові польсько-шляхоцких свобід та своїм західноевропейським, культурним сімпатіям і при помочі спочуваючої йому старшини пробував повести долю нашого народа шляхом згоди з Польщею. Він не найшов одначе зрозуміння і попертя у тих, що в їх хосен головно мала тота згода вийти. В Польщі тільки одиниці розуміли конечність дійсних уступок і зрівнання українського елєменту з польським, а широкі круги вельможів і шляхти уважали гадяцький договір лишень за іншу форму пoневолення нашого народа. Вони ніяк не могли виречися панування над ним і цим своїм змаганням повалили гадяцький трактат.
В тім траґедія їх і наша, бо ми впали і Польщу потягнули за собою. Вона ослаблена втратою великої части українських земель вже більше не двигнулася і чимраз більше занепадала, а суперечниця єї, Москва, скріплена українськими землями, вкінці затріюмфувала над нею. Та інакше бути не могло, бо ціла історія східньої Европи наглядно показує, що той тільки може в ній панувати, хто має по своїм боці Україну. Та Польща не змогла силою удержати при собі Україну, а добром не хотіла. Поділилася вона вкінці володінням над нею з Москвою та, як знаємо, тим сама собі гріб викопала.
[Український голос (Перемишль), 11.05.1919]