В Україні у ці весняні дні на перший план вийшов політичний театр абсурду, він настільки захопив українців, що у справжніх театрах значно поменшало глядачів, хоча театри не втомлюються готувати нові вистави. Одночасно в декількох львівських театрах відбулися прем’єрні вистави, а до цього додалися вистави – бенефіси і гастролі з інших міст. Тільки встигай все побачити. Перша прем’єра на заньківчанській сцені, до певної міри символічно важлива, бо в ній тяглість театральних династій та історії львів’ян.
Заньківчани: «CLUB самотніх сердець»
Серед перших режисерів, запрошених на постановку в Національний українських драматичний театр імені Марії Заньковецької новим художнім керівником–директором Андрієм Мацяком, стала режисер Тетяна Аркушенко. Вона – донька знаменитого заньківчанського акторського подружжя незабутніх Любові Каганової та Володимира Аркушенка, які все своє творче життя прожили в цьому театрі. Тетяна – дитя куліс і чудова акторка, яка в певний період життя вирішила ще раз повернутися до навчання і отримати освіту режисера. Її перші театральні постановки були здійсненні в далекому Томську, а з поверненням до Києва Тетяна не тільки викладає в Київській Академії мистецтв, але ставить вистави в київських театрах. Серед цих постановок «Скляний звіринець» Т. Вільямса на Камерній сцені Національного театру імені Івана Франка. І – ось рідний Львів. Не дивно, що Тетяна вибрала для постановки п’єсу «Цвинтарний клуб» А. Менчелла, яка означена як комедія, надала їй (чи автор перекладу Лариса Старченко?) більш привабливу назву «CLUB самотніх сердець» і жанр означила як трагіфарс. Їй би самій зіграти у цій виставі, але робила дарунок для акторок розквіту літа, яких дуже любить і, які у театрі імені Марії Заньковецької просто чарівні, знамениті з високими званнями і з спрагою до творчості.
«Club самотніх сердець»: Люсіль – Любов Боровська, Іда – Олександра Бонковська, Доріс – Олександора Гуменецька
Історія жінок, які овдовіли, але не втратили смаку до життя і в кожної, за якими банальностями вони б не ховалися, ще жевріє мрія про щастя. Люсіль, Іда, Доріс на цвинтарі втрачених надій, кожна різна, як і акторки, які їх виконують. Люсіль – Любов Боровська та Валентина Щербань. Акторки в тлі чітко вибудованої вистави творять абсолютно різні образи. Іронічна, аж до пересади, Любов Боровська працює справді в жанрі трагіфарсу (інколи оце «фарсування» аж дратує), щоб вкінці вийти на трагічне одкровення. Валентина Щербань у цій виставі зіграла свою найкращу роль на заньківчанській сцені. Її Люсіль – розпещене мале дитя, яке таки не пізнало справжньої любові, ні батьківської, ні чоловічої, свою беззахисність вона ховає під бравадою слів та фантазій, та чомусь так защемить серце, коли зірве вона з себе перуку – свято і опиниться перед глядачем з оголеною душею.
«Club самотніх сердець»: Сем – Ярослав Мука, Іда – Олександра Бонковська
Іда – Олександра Бонковська та Наталя Лань. Знову ж таки абсолютно різні архетипи. Іда Лесі Бонковської – найреальніше схожа на берегиню роду, якій нестерпно пусто у великому домі, де не звучать голоси дітей і не чути сміху внуків. Для неї зустріч з Семом – Ярославом Мукою, як справжній дарунок долі на розквітлому літі, вона йде на зустріч своєму щастю відкрито і не соромиться цієї любові. Вони надзвичайно пасують одне одному: і герої цієї вистави, і актори як партнери. Наталка Лань –акторка-інтроверт, королева Камерної сцени, саме там глядач може відчути биття її серця. Її Іда чуттєво замкнена на всі ґудзички, вона радше оберіг своїх подруг, ніж борець за вистраждане щастя. Їй важко промовити найзаповітніші слова, пластика тіла промовить більше за слово. В партнерстві з Романом Білем не так легко знайди опору для чуттєвості. Його Сем не схожий на м’ясника (мається на увазі не зовнішній вигляд, а внутрішній стан), від радше нагадує… тут пасує галицьке слово «гогусь»… Гогусь – особа легковажна, який не підвладні глибинні чуття, тому чутливість «переходить» на бік Іди – Наталки Лань, яка в своїй чутливості –дівча підліток, живе чуттям передчуттям.
«Club самотніх сердець»: Люсіль – Валентина Щербань, Іда – Наталка Лань, Доріс – Дарія Зелізна, Сем – Роман Біль
І над усім цим світом фундаментальна вірність Доріс – Олександра Гуменецька і Дарія Залізна. У їхніх героїнях є багато спільного. Можливо, ця схожість тягнеться ще з студентських років, бо вони – однокурсниці. Леся Гуменецька вражає галицькою стриманістю, її страждання дозовані, чи, радше, сховані, в глибині душі. Чомусь несподівано пригадалася Леся Кривицька – заньківчанська зірка, яку глядач носив на руках , яка неповторно зіграла Олену Річинську в заньківчанській виставі « Сестри Річинські» (режисер Олексій Ріпко). Здається, тепер – час Лесі Гуменецької для цієї ролі та й необов’язково на театральній сцені.
Цей твір Ірини Вільде вартий екранізації. Та це так, мрії впродовж вистави
Доріс Дарії Залізної вибухова, емоції на грані, вона – голова цього цвинтарного клубу і робить все, щоб він не припинив свого існування, навіть за мить до смерті… Є ще суперниця, бо як без любовного трикутника у такій виставі. Мільред – маленька роль розлучниці для Галини Давидової та Мар’яни Фехтель. Якщо Галина Давидова зі своєю героїнею легко вплітається у канву вистави, бо належить до тих жінок з розквітлого літа, то Мар’янка Фехтель –акторка з чарівністю принцеси, ставить безліч запитань своєю появою, на які так і не віднайде відповіді. Може це також фарс? Найважливіше, що ця вистава створена режисером з душею акторки, яка розуміє, як хочеться отримати достойну роль і розкрити всі свої таланти.
«Club самотніх сердець»: Люсіль – Валентина Щербань, Іда – Наталка Лань, Сем – Роман Біль
Усі працюють у цій виставі для комфортного існування акторів, і навіть вибагливий хореограф Нінель Зберя вибудовує танки концептуально, які б викликали і захопленні, і сміх, і… щем. Про музичне оформлення у програмці не згадується, але воно поверне вас у світ американських ритмів, хтось згадає свою молодість і повірить, що ця вистава саме про нього і не треба втрачати надії. Когось дратуватиме сценографічний монументалізм, створений Наталкою Тарасенко та Михайлом Михащуком, підсилений відеорядом, над яким працював Дмитро Акімов, до речі – юрист за освітою. Все це творитиме американський світ, в якому, як і в будь-якому іншому завжди битиметься самотнє серце. Власне серцю, яке не втрачає надії, присвячені всі вистави, які вдалося побачити у ці весняні дні.
Бенефісна вистава заньківчанки Ольги Бакус
На початку квітня святкувала свій ювілей заньківчанка Ольга Бакус і для бенефісу вибрала давню виставу за п’єсою Агнєшки Осєцької «Смак до черешень». Прем’єра відбулася ще 30 травня 2014 року. Мені вдалося побачити виставу протягом цих майже п’яти років, бо спочатку навколо неї був справжній ажіотаж, потім вона дуже зрідка гралася (здається, що це доля усіх без винятку вистав на Камерній сцені). День народження солезіантки дав змогу нарешті її побачити. Режисер Галина Воловецька вирішила влаштувати глядачеві приємний відпочинковий вечір з живим музичним виконанням та бенефісними ролями для обох акторів: Ольги Бакус і Романа Біля. Переклад Наталки Ступко легкий і піддається для такого трактування твору Агнєшки Осєцкої, вірші Романа Біля наче справді були написані до музики польського композитора Мацея Малецького.
«Смак до черешень»: Зося – Ольга Бакус, Марек – Роман Біль
Легко і невимушено розгортається перед нами нелегка історію взаємин двох, які щойно розлучилися. Любили чи відлюбили? Любити чи не любити? Скільки людей на нашій землі задають собі щоденно ці запитання. І ніколи не знаходять відповіді. У цій виставі відповіді ви також не зайдете, але, зачаровані елегантністю Зосі – Ольги Бакус і нестерпною вітряністю Марека – Романа Біля, ввійдете у смак черешен та звучання їхніх голосів, і підняття настрою буде Вам гарантовано. Тільки не полишатиме жаль, що Ольга Бакус, хоч і необтяжена званнями, але одна з найцікавіших інтелектуальних акторок нашого міста, ще не дочекалася великої драматичної ролі, яка їй під силу, в якій її так мріяла побачити вчителька і друг Любов Каганова.
Перший театр: «Принцеса і сто поцілунків»
Там також вистава про серця, спраглі любові. Виставу за мотивами казки Ганса Крістіана Андерсена «Принцеса і свинопас» мріяла поставити на своє 70-річчя заслужена артистка України Любов Вєніна, але оскільки у цей час вона вже не працювала в театрі, тож керівництво театру не погодилося. Натомість її поставив під назвою «Принцеса і сто поцілунків» в сценічній версії Олени Баші Валерій Коломієць, який, наскільки мені відомо, планував постановку чотири роки.
«Принцеса і сто поцілунків»: Перша дама – Олена Баша, Друга дама – Леся Шкап'як, Принцеса – Анастасія Хавунка
На казку йшлося якось зі спокійною душею, сподіваючись на легку виставу, яка не забиратиме душевних сил, але… Замість чарівного королівського саду зі штучними дорогоцінними квітами на глядача чекало темне похмуре королівство, як на мене, з натяком на ГУЛАГ і всі жахіття сьогодення. Фігури героїв у стилізованих військових шинелях, коміри яких закривають пів обличчя; з гримом, що наче творить зону для удару по обличчю рабів – героїв, які самі себе карають, не чекаючи руки ката та ляскіт ударів не полишають мене досі. І я думаю, яке це щастя, що маленький глядач не має пам’яті роду, коли під час театрального дійства ти підсвідомо уявляєш свою маму і всіх, хто був з нею під час Кінгірського повстання. Ми ніколи з нею про це не говорили. Вона відлетіла у засвіти після зустрічі зі своєю товаришкою з цього страшного пекла, серце людське не криця, не витримало спогадів. Тому відчуття болю стало для мене домінантою.
«Принцеса і сто поцілунків»: Принц – Ярослав Дерпак, Принцеса – Анастасія Хавунка
Режисер вибудовує виставу дуже точно, в ній продуманий майже кожен крок, крім факельних виходів, які не додають ні естетичного сприйняття, ні жаху тоталітарного світу. Цей жах дуже точно втілюють всі актори, які працюють як годинникові стрілки. Звук і рух в унісон – так існують нерозлучні Перша та Друга Дама – Олена Баша і Леся Шкап’як, як військовий аташе існує Дворецький – Ірина Занік. Тлумачний словник української мови стверджує, що дворецький – це старший лакей у панському дворі, і не зрозуміло, яку він функцію виконує у королівському дворі, але Ірина Занік справді виконує роль лакея, який здатний продати душу, лише б догодити хазяїну. Всі актори працюють чесно і достовірно у запропонованих їм обставинах. Навіть при індивідуальних означеннях вони – механізми у жорстокому світі зла. Kоролівський Садівник – Богдан Балко, який таки творить образ за межами структури, все таки залишається гвинтиком у загальному механізмі. Любов народжується важко і структуровано. Юні Анастасія Хавунка та Ярослав Дерпак – чарівні, але… на жаль, не закохані і не здатні до кінця вирватися з полону, хоча відеоряд малює чарівну картину визволення.
Діткам було лячно. Чи відчули вони смак свободи, загнаний у маленький символічний простір, невідомо. Ця символічність, зважаючи на сьогоднішні українські події, залишає острах повернення у химеру декоративного ряду мілітаристського королівства.
У цій виставі, як ні в якій іншій, виникає безліч запитань до світлового вирішення. Похмурість – ознака безнадії королівства, але колись має виникнути хоч іскорка надії, хоча б прорватися у танку героїв, а він також дарований темряві. Цікаво вирішено пошукові експерименти Королівського винахідника – Андрій Сілецький. Оце точкове світло, яке зазначало укуси штучної блохи, могло бути використане для означення інших речей. Але це вже інша інтерпретація. У цієї вистави є, як у пісні, два крила: радість за Валерія Коломійця, який впевнено торує свій власний режисерський шлях, і смуток за пошук надії у світі безнадійному. Пісня у виставі також окрема дійова особа, яку так просто інтерпретувала одна з найцікавіших сучасних українських композиторів Алла Загайкевич, яку називають «гранд-прем'єром української електроакустики».
Театр «Воскресіння»: «Доньки-матері»
Музика в багатьох виставах стає рятівним колом. Забавляння з нею дароване львівським театрам навіть одним лише спогадом про нашого знаменитого земляка Романа Віктюка. Цим рятівним колом дуже вдало користується у своїй режисурі Ярослав Федоришин. Не знаю, з якої причини в репертуарі театру з’явилася п’єса Олександра Марданя «Доньки-матері», написана у 2007 році. Автор, який пише твори на «злобу дня», вибирає історію банальну, що більш підходить ‘90-м роках, ніж до абсурдно-жорстоких проблем сьогодення. Ярослав Федоришин тяжіє до карнавалізації дійсності, особливо на сцені. З Аллою Федоришиною вони творять простір на пів умовний, на пів реалістичний. Реалії додають залізні ліжка, які вже стали одним з символів вистав цього режисера.
«Доньки-матері»: Валентина – Наталія Марчак, Чоловік – Юрій Пилипчук, Катерина – Наталія Лукашонок
За туманами, тобто за димом, ховаються неестетичні «мушки». Слова не мають аж такого важливо значення: дві чарівні жінки, навіть не розбереш, хто мама, а хто донька (Наталія Марчак і Наталія Лукашонок), намагаються поділитися своїм болем, але темпоритм вистави настроєний на зовсім інший лад. Його підтримують безіменні та безмовні чоловіки. Їх троє: Назар Лис, Юрій Пилипчук та Олександр Чекмарьов. Вишуканий мім – Юрій Пилипчук зачаровує своєю пластикою. Як справжній ляльковик, він майже закручує цю жіночу історію, не будучи ні коментатором, ні співучасником дій. Але зі своїми «німими» партнерами він відіграє виставу і робить її естетично привабливою, добрий ангел чи іронічний злий чарівник? Кожен прочитає це по-своєму.
«Доньки-матері»: Валентина – Наталія Марчак, Катерина – Наталія Лукашонок
Чернівецький театр: «Зірка без імені»
Приїзд до Львова Чернівецького академічного українського драматичного театру імені Ольги Кобилянської на два гастрольні дні можна також назвати прем’єрним, тим більше, що одна з останніх вистав театру «Зірка без імені» вперше показана львівському глядачу. Зал напівпорожній чи напівзаповний, це вже як кому заманеться. Прикро, якщо відверто, бо гостей хочеться приймати святково. Режисер Людмила Скрипка, як і Ярослав Федоришин, залюблена у видовищний театр, коли найважливіше – гарна картинка. «Безіменна зірка» – п'єса відомого румунського письменника, драматурга Михаїла Себастіана, написана у 1942 році і вперше поставлена у 1944, сотні разів була інтерпретована в різних театрах світу. В минулому столітті ставилася і в театрі імені Ольги Кобилянської. А ще декілька років тому вистава за цією п’єсою була поставлена в Чернівецькому театрі «Голос» Петром Колісником. Театр «Голос» зник з театральної карти України через байдужість чиновників та й кожного з нас. Залишилися лише ремінісценції, які рятують в хвилини відчаю.
«Зірка без імені»: Мірою – Олексій Надкерничний
Але зараз мова про виставу «Зірка без імені», що означена як «зворушлива комедія» за мотивами п’єси Михаїла Себестьяна. Все в ній підпорядковано бажанню створити комедію. Відносно «зворушливої» хочеться поставити великий знак запитання. Від початку величезний смисловий та візуальний тягар падає на масовку, яку творить болгарський балетмейстер Яніца Шопова. Танок цих характерників – знак запитання і знак паузи. Інколи цих знаків занадто багато. Все дуже красиво. Сценограф Наталка Тарасенко творить багатовимірний простір, в якому знайдеться місце і для залізничної станції, і для ілюзії провінційного містечка, і для кімнатки вчителя, яка може створити алегорію машини класу «люкс». Десь тут мало б зародитися кохання. Вони дуже чарівні: Мона – Марина Тимку, втомлена великосвітським життям, яка у цій джерельний воді відшукує сенс життя і вчитель–мрійник Мірою – Олексій Надкерничний. Але чомусь зворушливості невідчутно. Не рятує і оголення з асоціативною цитатою, зверненою до Адама і Єви. Зацікавлено–здивовані очі, які безперервно підглядають, не рятують. Не рятує відшліфований танок. Дія затягнена аж до початку другої дії.
«Зірка без імені»: Мона – Марина Тимку, Гріг – Андрій Циганок
І тут раптом на сцену увірветься, як весняний вихор, Гріг – Андрій Циганок і все в мить оживе та набере відповідних сенсів. А, може і не відповідних, бо він – той зловмисник, від якого Мона хоче тікати на край світу, але під тиском якого полишає кохання, яке ще не засяяло зорями. Він сприймається глядачем, як особистість позитивна. І можна це звалити на позивну ауру актора, але швидше за все помилка не в роботі актора, а в погляді на історію любові, яка опиняється на маргінесі в безконечних спробах розсмішити глядача: розмальовані личка гімназисток, смішний до пересади музикант Удря – Вадим Глазнєв. І навіть Ксенія Король – мадам Куку, одна з найцікавіших акторок театру, у погоні за комедійним губить одну з найщемливіших сцен, коли радить Моні тікати з містечка, щоб не стати її трагічною тінню.
«Зірка без імені»: Мона – Марина Тимку, мадам Куку – Ксенія Король
Вони сядуть на коло срібне, як на планету, і полетять на швидкості нелюбові. В той час хтось на світі мріятиме поставити «Безіменну зірку», бо навіть якщо наш світ фатально летить у прірву, завжди знайдеться мрійник, який шукає свою зірку.
Фото Анастасії Канарської
30.04.2019