Опрацював і склав д-р Володимир Кубійович, професор Українського Вільного Університету в Празі, при співучасті: доц. інж. Димінського, д-ра Р. Єндика, м-ра Е. Жарського, проф. д-ра Зілинського, проф. М. Кулицького, проф. д-ра Крип'якевича, проф. М. Мельника, проф. С. Пашкевича, проф. д-ра Ю. Полянського, м-ра І. Теслі, д-ра І. Федева і проф. В. Чередієва. Друге видання. Українське Видавництво. 517 ст., з 5 кольоровими мапами. 1943 р.
У главі першій праці, яку ми рецензуємо (положення, границі й територія українських земель — Д-р. В. Кубійовий), зазначається, що "держави й їх кордони змінні, нації й їх території — це природні, із землею зв'язані організми, які підлягають далеко меншим і повільнішим змінам, ніж держави. Розвиток світу, його політичних, суспільних, господарських і культурних відносин має свої підстави в першій мірі в національних, а не в державних організмах" (стор. 3). Виходячи з цих, на нашу думку, абсолютно вірних міркувань, — "Географія України" розглядається з боку єдности національної території. Власне кажучи, це перша робота, в якій географія України трактується під таким кутом зору.
Праця "Географія України" — робить гарне вражіння своїм зовнішнім виглядом: вона надрукована на гарному папері й прекрасно ілюстрована. Діяграм, картограм та фотосвітлин вміщено 372. Більшість картограм, діяграм оригінально побудовано, напр. обр. 262 (Еміґрація з Галичини, Волині, Полісся, Закарпаття і Буковини в р.р. 1919—1938); обр. 274 (Зміна у стані посідання українців на західних землях за p.p. 1921—1931); обр. 367. (Інтенсивність залізничих шляхів); обр. 372 (Вивіз хлібних продуктів, цукру, вугілля, залізної руди, чaвyну, заліза і сталі в 1927 р.) і низка інших.
У зв’язку з цим хочеться відмітити, що в Україні за часів радянської влади, де було значно більше можливостей щодо видання, ми нічого пoдібного не бачили. Тільки ідеологічна література, т. зв. "твори клясиків марксизму-ленінізму" видавались на гарному папері, дуже добре оформлені, звичайно величезними тиражами.
Загальне вражіння від роботи, щодо її змісту, дуже добре. Питання трактуються науково, але одночасно і популярно. Не можна не погодитися з твердженням редактора, що "редакцію твору переведено так, щоб ця географія, хоч написана багатьома людьми, творила гармонійну і одностайну цілість".
Твір складається з 21 розділів. Коли взяти розділи, які трактують соціяльно-економічні й демографічні питання й явища — населення, національні відносини, сільське господарство, торгівля, транспорт (д-р В. Кубійович); промисловість (Р. Димінський), то кидається в очі солідне обізнання з тим, що діялося в Україні. Уважно читаючи цю працю, ми можемо висловити твердження, що хто не жив з большевиками, не може до кінця зрозуміти суті їх соціяльно-економічної системи та суті їх політики — не відповідає дійсності. В деяких розділах в зазначеній праці не відчувається знайомства з дрібницями, з дрібними фактами, але автори дуже добре орієнтуються в найголовніших фактах, подіях, явищах.
Декілька прикладів досить яскраво ілюструють це твердження.
З якою метою провадилась колективізація? — "Щоб запевнити собі постійну доставу хліба до міст і промислових осередків, щоб скупчити, як мога більш засівів хліба для закордонного експорту і тим забезпечити собі фонди для проведення індустріялізації, нарешті, щоб завести плянове господарство, інтенсифікацію його та зміни в роді дотеперішніх культур", ст. р. 369 "Географія сільського господарства", д-р В. Кубійович.
Інакше кажучи, "теорія побудови соціялізму в одній країні", а колективізація це її найголовніше звено, зводилась до перерозподілу народнього прибутку, до зменшення тієї частини продукції, що йшла на споживання людности й збільшення частини, що призначалась на виробництво засобів виробництва.
А ось наслідки колективізації: "на українських землях у СРСР. по колективізації забезпека людности тваринними продуктами стала ще слабша" — стор. 430, "молоко і особливо масло, стало в УРСР рідкістю" — стор. 416.
Власне кажучи, воно інакше не могло й бути, коли пригадати, що 1935 році мало в УРСР ледве 46 відс. колгоспницьких господарств по корові. На українських етнографічних землях у б. Польщі, Румунії і в Закарпатті мало по корові аж 85 відс. селянських господарств. Тут треба піднести, що на українських землях у СРСР. колгоспники були куди ліпше забезпечені худобою, бо аж 71 відс. їх господарств мало по корові" (стор. 417). До цього нічого не можна додати.
Що з себе уявляли села за часів радянської влади? "Найкращі хати селян-куркулів, яких вигнано з сіл, розібрано, а залишилися лише бідні, невеликі хати, їх вигляд опущений і обдертий, бо їх власник боявся навіть тіні зовнішніх ознак заможности. Місце гарної української садиби і чепурних хат серед садів зайняли бідні самітні хати без господарських будники, садів, навіть тинів", стор. 359. Коли до цього додати, що в цих селах жили обдерті, вкpaй виснажені, напівголодні люди, ми будемо мати уявлення прo колгоспне село та "щасливе і радісне життя колгоспників під сонцем сталінської конституції". Автор розділу про географію сільського господарства робить висновок, з яким не можна не погодитися: "здобутки селянства від часів скасування кріпацтва, завершено відтак революцією й українською владою пішли нінащо" (стор. 372).
Або хто може заперечувати, що "аналіза торговельного білянсу Наддніпрянщини з передвоєнних часів вказує нам наявно на колоніяльний характер України супроти Московщини", або що "дотеперішній товарний оборот Наддніпрянщини — це не вільний оборот, а звичайне хижацьке загарбання нашого добра чужою владою" (стор. 512—514).
Ми могли б навести більше прикладів, щоб підкреслити нашу думку про дуже добру зорієнтованість авторів цього твору щодо фактичного стану речей в Україні, але досить і цих прикладів.
Твердження д-ра Кубійовича, що "в 1932-33 р. штучно викликано голод, відбираючи від людности випродуваний нею хліб...", є безперечний факт. Але кінець цієї фрази: "не зважаючи на низький урожай" (стор. 370) — не зовсім відповідає дійсності. Справа в тому, що кліматичні умовини другої половини 1931 р. та першої 1932 р., як: температура повітря, кількість опадів — нічого катастрофічного в собі не мали. До цього треба додати, що розмір засівної площі в 1932 р. більш ніж на міліон га перевищував площу 1927 i 1928 р.р., дорівнюючи біля 26 міл. га. Правда, площа засіву зернових в 1932 році становила всього 18.124,2 тис. га проти звичайних 20 міл. га.
Зібраного в 1932 році хліба цілком вистачило б на виконання хлібопоставок за нормами попередніх років, на посів і харчування українського населення, якщо б не створено штучного голоду, тобто, якби не забрали від селян увесь хліб.
Дуже важливе є питання про кількість померлих від голоду.
На стор. 307 зазначається, що "у 1932 році, УРСР втратила, за урядовими джерелами, 127 тис. людности". На превеликий жаль, дійсні втрати населення України від штучного голоду в 1932 р. були згідно з офіційними джерелами, значно вищі. Це видно з нижче наведених даних.
На 1. І. 1932 р. населення України обчислювалося в 32.680,7 тис.*) Коли виходити "з середнього річного приросту населення УРСР в 2,2%", (стор. 304), що відповідає дійсності, то мусіло б його бути на 1. І. 1933 р. 33.400,0 тис. Але фактично його булo на 1. І. 1933 р., згідно з радянськими джерелами, 31.901,45 тис.**) Отже виходить, що з голоду тільки в 1932 році згинуло в Україні селян 1.498,6 тис.
До цього треба додати, що, згідно з підрахунками українських агрономів-економістів, в 1933 р. загинуло від голоду 3,3 міл. чол. Отже, всього від голоду загинуло 4,8 міл. ч., та внаслідок зменшення відсотків приросту населення після голоду ми мали нестачу населення біля 2,7 міл. ч. Отже, загальні втрати населення України від голоду в 1932-33 роках становить 7,5 міл.
Все це дає право проф. Кубійовичеві зробити висновок: "всі ці зміни мають для України катастрофальне значіння: не лише спало число населення, але сильно зменшився і український стан посідання, бо виморено голодом і виселено українців, а рівночасно до міст, зокрема до Донбасу, наплила велика маса москалів" (стор. 307).
В розділі "Національні відносини" проф. Кубійович зазначає, "що внаслідок воєнних дій в р.р. 1941-42 переважна частина Жидів і росіян покинула українську територію, через це міста прийняли майже чисто українське обличчя. В Києві, Чернигові, Житомирі, Єлисаветграді число українського населення піднеслося до 80 відс., а подекуди до 91 відс." (стор. 316). Воно і не дивно, що так сталося, бо українське населення, як правило, залишилося, крім тієї частини, яку примусово евакуовано. В зв'язку з цим цікаво відмітити, що в Харкові на кінець 1941 року, напр. питома вага українців збільшилася з 48 до 78 відс. З загальної кількости жидів, які були в місті, на початку війни залишило Харків 92,5 відс., а росіян виїхало з большевиками 59,5 відс.
Також змістовний є розділ "Географія промисловости" (авт. Р. Димінський). Колоніяльний характер економічної політики большевиків щодо України яскраво висвітлено та відповідно проілюстровано. Ми не можемо погодитись з твердженням автора, що "в Україні мала незвичайну перевагу матеріяльна орієнтація в розміщенні промисловости" (стор. 451).
За нормальних умовин так би воно й повинно було бути, як про це писав А. Вебер в своїй праці "Ueber dеn Standart der Industrien", яка вийшла в 1909 році й де було поставлено перед економічною наукою низку важливих проблем, пов'язаних з географічним розміщенням промисловости. Але у совітів військові потреби і тільки військові потреби відогравали ролю найголовнішого фактора, якому були підпорядковані всі інші міркування, підчас розв'язання цих питань.
Ось чому за совітів тільки згадування вчення Вебера або його "невірного" тлумачення з точкою зору "марксиму-ленінізму" було досить, щоб попасти туди, куди Макар телят не гaняв.
Книга містить, крім зазначених, низку інших розділів: геологія, рельєф українських земель, морфологічні краєвиди українських земель, ґрунти, підсоння, води, Чорне і Озівське море, рослинність, тваринництво, історія української колонізації, расові й мовні прикмети нашого народу, оселі. Написані відомими фахівцями, добре ілюстровані, роблять гарне вражіння.
Жаль, що в праці не наведено використаних джерел. Це тимбільш бажане, що другий том, який обійматиме опис поодиноких географічних країн української географічної території, де передбачено подати використану літературу, не скоро вийде з друку.
Необхідно відмітити деякі друкарські помилки.
Так, середній річний приріст населення УРСР за час з 1927 по 1938 рік дорівнював в % не 6,1, а 5,4 (стор. 310), а щодо міського населення, то за роки 1933–1939 воно давало в % середній річний приріст не 73,2, а 71,5 (стор. 310). Там же загальна кількість населення УРСР на 1. І. 1933 р. вказана правильно (31.901,0 т. ч.), але при розподілі його на міське (7.159.000) і сільське (24.642.000) кiлькicть сільського населення зменшена на 100.000 ч.
Закінчуючи рецензію на "Географію України й сумежних країв", ми ще раз хочемо підкреслити: це не тільки фундаментальна, змістовна, добре написана книга. Це одночасно обвинувальний акт проти большевизму, радянської системи, її хижацького, колоніяльного характеру щодо України та українського народу.
*) Довідник з основних статистично-економічних показників господарства районів. Харків, 1933.
**) "Народне господарство УРСР", 1935 р.
[Краківські вісті, 30.04.1944]