У 60-річчя статуту Т-ва "Вільна Спілка"
Львів, 29 квітня.
Цього року минає 66 років опубліковання важливого документу в історії розвитку громадської думки й культури на Україні. Документ цей складено двома делегатами з України й українським емігрантом М.П. Драгомановим, що проживав в 1884 році в Ясеневі і якому належить як перше місце в авторстві, так і видання самого документу за власним підписом. Документ, що носить назву "Спроба української політико-соціяльної програми", був написаний російською мовою й мав на меті привернути змосковлені казенною освітою шари передової української з походження інтелігенції на службу рідному народові й Україні.
"Спроба української політико-соціяльної програми" хоч і писана російською мовою, проте подібно до писань Максимовича, М. Костомарова та інших дотогочасних українських патріотів наскрізь пронята глибоким українським духом, як таким же духом пронята і "Історія Русов". Вона нині є бібліографічною рідкістю й зберіглася в незначній кількості примірниках, які ще залишилися по деяких книгозбірнях та у аматорів книги та фахівців істориків України.
"Спроба української політико-соціяльної програми" складалася з двох частин: проєкту засад статуту українського товариства "Вільна Спілка" та пояснюючої записки до проєкту. Як зазначено в І. частині проєкту статуту, товариство "Вільна Спілка" мало діяти в землях, заселених українським племенем, і мало завданням працю для політичного, економічного та культурного визволення й розвитку українського народу. Автор "Спроби" зазначав при тому, що через те, що "український народ живе в різних державах: в Росії, в Австрії (в Галичині та Буковині) і в Угорщині (в східних комітетах) при різних політичних умовинах (хоч і при значно схожих умовинах соціяльних та культурних) — то в кожних з цих політичних областей способи громадської діяльности повинні бути різні. Тому в кожній з вищезгаданих українських областей повинні бути створені й особисті політичні товариства, — швидше цілком самостійні, ніж відділи одного й того ж — які зрештою, по самій силі річей повинні будуть прийти до згоди між собою щодо певної солідарности в діях і взаємної допомоги". "Спроба", як зазначалось далі, мала на увагу майже виключно Україну російську.
Найважливішим завданням "Вільної Спілки" проєкт статуту вважав здобуття для українського народу політичної волі, під якою розумілися:
А) Права людини й громадянина (недоторканість тіла, особистости й житла, листування, національности, мови в приватному й громадському житті, воля віри, слова, друку, театрів та навчання, воля зборів, товариств, рівність всіх у громадських правах та обов'язок тощо);
Б) Самоврядування: а) місцеве — громад (сільських і міських), волосне, повітове й краєве, б) державне.
Таким чином "Вільна Спілка" ставила загально-громадянські мети: а) права людини й громадянина, як необхідну умову оcобистої гідности й розвитку, б) самоврядування — як основа для руху до соціяльної справедливости, й мету національну — політичну волю — як засіб для повернення української нації до cім'ї культурних націй.
Члени "Вільної Спілки", маючи за мету об'єднання всіх мешканців України в діяльності для волі й добробуту рідної землі, а також з'єднання всіх теперішніх клас населення України в одно рівноправне ціле, повинні були відшукувати в кожній місцевості і в кожній класі такі сторони життя, та змагання, які можуть служити природною основою для прив'язання до них якогось стремління Спілки. Тому члени "Вільної Спілки" мали розшукувати в різних місцевостях та класах населення України спогади про минулу волю і рівноправність, як наприклад, про самоврядування повітів за Литовським Статутом міст за Магдебурзьким правом про світське та церковне самоврядування громад та волостей про братства, про козацьке самоврядування (сотень, полків та всієї Гетьманщини), про різностанові з'їзди підчас Гетьманщини, про Січи та Вольности Товариства Запорожського і т. д. і т. д., та підтримувати ці спогади й підводити їх до нинішніх понять про волю й рівність в освічених народів.
Члени "Вільної Спілки" з українських дворян повинні були звертати увагу своїх товаришів по стану на недавній простонародній характер походження українського дворянства з козацької старшини, й вказувати їм на великий моральний обов'язок українських дворян виступати проти царського самодержавства, яке скасувало волю України.
Члени "Вільної Спілки" з ремісничих клас та селян мали за обов'язок ширити серед своїх товаришів думку про несумісність царсько-чиновницького самодержавства навіть з матеріяльним благом чорноробочих клас, а також доводити потребу політичної волі для того, щоб чорноробочі класи самі були в стані приступити до зміни тодішніх царських порядків.
Члени "Вільної Спілки" зобов'язувались роз'яснити зв'язок волі сумління з іншими свободами, підтримувати серед своїх товаришів нахил до вільного мислення, послаблювати містицизм й скеровувати думку про релігійне братство до думки про спілку громадську й господарську.
В роботі серед військових, члени "Вільної Спілки" мали ширити думку, що Україна в ярмі у царської державної влади, й схиляти їх відмовлятися від підтримки деспотичного царського уряду. Армія має охоронити громадське самоврядування від всяких зазіхань кого б то не було.
Члени "Вільної Спілки" повинні були дбати про те, щоб увійти на різні виборні посади та збори (сільські, міські, повітові, губернські, а також селянські, дворянські, земські) для того, щоб мати можливість скеровувати хід громадських справ в напрямі цілей "Вільної Спілки".
Головним дбанням "Вільної Спілки" вважалося розповсюдження думки про потребу зміни політичного урядування в Росії, організація виступів в цьому напрямі і участь в них в розумінні, бажаному "Вільній Спілці", як українському політичному товариству.
Надзвичайно цінною ще й на нинішній час частиною "Спроби української політико-соціяльної програми" М. Драгоманова є пояснююча записка до проєкту статуту "Вільної Спілки". Тут автор показав своє широке й глибоке знання і розуміння історичного процесу на Україні й виявив велику далекосяглість думки.
Коли перечитуєш пояснювальну записку, писану, нагадуємо, 60 років тому, то здається, що вона написана нині. Особливо це торкається думок про московське великодержавництво.
Так М. Драгоманов, виступаючи проти розпосюджених у 80-их роках софізмів щодо України, вказує, що не останнє місце серед них займає думка, ніби спеціялізація діяльности на користь українського народу є змагання вузьке, тому що інтереси всіх народів в цивілізованому світі перебувають в тісному зв'язку між собою, — або не практичне тому, що основою для політичної діяльности служить держава, а не національність.
М. Драгоманов рішуче виступав проти такої думки. Він писав "Дійсно матеріяльні й моральні зв'язки між народами не тільки Европи, але й всієї земної кулі, так швидко зростають, що кожний громадський діяч, чим далі, все більше повинен узгляднювати хід справ не тільки своєї най ближчої країни, але й всього світу. Тим не менше реальні умови всякої громадської діяльности, а особливо політичної, вимагають від діяча обрання такого поля прикладання його сил, яке обсягом своїм не перевищувало би розміру тих сил і до якого сам цей діяч міг би найзручніше пристосуватися своїми особистими властивостями. За тим всесвітність певного руху є вже справою другорядною, як наслідок сукупности прикладання певних сил на первісних, більш обмежених полях діяльности, особливо, розуміється, коли ця сукупність буде зорганізована постійними зносинами представників діяльности на цих первісних полях.
(Д. б.)
[Львівські вісті, 30.04.1944]
(Докінчення)
Не можна не бачити, що існування певних людських пород, — національностей, — визначає окремим особам, або принаймі великій більшості їх, — найприродніші поля для їх діяльности, так тому що національні мови, — найвизначена й найважливіша в практичному відношенні відзнака людських пород, — виявляють найбільш природний зв'язок окремих осіб певних національних мас і найпередових громадських діячів з цими масами, так і тому, що за небагатьма виключеннями, люди одної породи заняли на землі країни з більш або менш однорядними умовами для господарства й побуту взагалі. Ось чому й перші широкі правові співжиття, — держави, утворилися, й при тому з найменшими насиллями, в краях, однорідних щодо національности, і в багатьох випадках й досі майже не виходить з меж національних, так що в політичній термінології й досі слово народ (рорulus, роuрlе, — власне rасе) й держава (stаtus, etat, — власне еmріrе) вживаються за одно й однакова замінюються словом — natio, nаtіоn. Поняття про всесвітнє, загально-людське й досі висловлюється й скільки будь виявляється тільки у вигляді між-народного, — власне "між-національного, іntеrnаtіоnal".
М. Драгоманов далі відзначав, що українське населення має всі ознаки осібної національности, оснування якої доводить не тільки безпосереднє почуття, як самого цього населення, так і його іноземних спостерігачів, але й різносторонні наукові дослідження. Відкидати цю осібність тепер зважаються тільки поверхові урядовці, або такі політикани, що свідомо спотворюють справу. Разом з тим один швидкий погляд на карту показує, що українська порода заняла певну, досить однородну географічну область: країну чорнозему від Карпат до північного схилу Кавказу, країну, якої східну частину (від вишнього Дону до Каспія) українці швидко заселюють, перемагаючи тут суперництво пануючої в Росії й навіть найближчої до цього краю породи великоруської, яка сама має напрямок переважно до більш східних країв.
М. Драгоманов підкреслював далі, що український рух, який проявив себе в 70-x роках минулого віку все з більшою настирливістю, й в найнаївні свої часи по суті не мало іншої мети, крім повернення української нації до сім'ї культурних европейських народів, до якої вона входила до кінця XVII. віку поки розділ України між Польщею, Московщиною й Туреччиною не підрізав її сил, поки деспотична російська держава не провела трудно перехідної границі між величезною більшістю українців та Західною Европою й поки всевисушуюча верховна централізація не паралізувала розвитку українських культурних центрів.
Вказавши на потребу вивчення українцями своєї рідної землі й рідного народу для того, щоб систематично займати місця прикладання своєї праці на рідній землі.
М. Драгоманов вважав разом з тим, що безпосереднє знайомство українців з Західною Европою має ще особливе значення, бо це знайомство необхідне для успіху самого українського батьківщинознавства й сполученою з ним громадської діяльности.
М. Драгоманов підкреслював: "Україна до XVIII. віку була хоч і найвідсталою (через збіг різних географічних та історичних умов), але все таки органічною частиною культурної Европи. Відірвана була Україна від цієї Европи в наслідок свого підпорядкування деспотичній та централізованій російській імперії, власне тоді, коли корінна країна цієї імперії, Московщина, — (що сама відстала від культурної Европи стільки ж через несприятливі географічні та зовнішні історичні причини, скільки через руїну рідних центрів культури, північно-західних народоправств, Новгородського й Псковського, Московським царством) — почала входити в ближчі зносини з культурною Европою, хоч з ініціятиви значно більше урядової, ніж народної, а тому й переважно — більше з виглядами воєнно-адміністративними, ніж вільно-громадськими. З того часу між Україною та Европою утворилася стіна, і вікнами в Европу і для України стали московські столиці, — що подвійно несприятливо відбилося й відбивається на розвитку України".
Через московську урядову цензуру над школами та пресою, европейський світ проходив через ці вікна затемненим навіть до Московщини, але й рештки цього світу переломлювались в московському середовищу й приймали там місцеве забарвлення. В цьому почастному, московському, зафарбленні европейські політичні, соціяльні й культурні думки пропонувалися і українцям за думки европейські по суті і за рідні і для українців, по формі й по подробицях їх розвитку. "Але через те, писав далі М. Драгоманов, — що між Україною та Московщиною далеко не існує тотожности, особливо в умовах і ознаках внутрішнього життя: в періодичному побуті й характері, в політичних традиціях та історичних задачах і т. п., — то вищезгадана пропозиція, українцям політичних, соціяльних та культурних ідей, вироблених у московських столицях, утворює навкруг моральних очей навіть найбільш освіченої частини українського громадянства цілу низку міражів то мнимо-космополітичного, то мнимо-національного й народницького характера, серед яких скрайно важко орієнтуватися в теоретичному й практичному відношенні".
Тут М. Драгоманов давав надзвичайно глибоко визначені пояснення. Він зазначав, що наслідком слабости безпосереднього зв'язку України з цивілізованим світом було те, що на Україні націоналізм (українофільство) збивання на шляхи "московського слав'янофільства" з його православною вузістю, (не кажучи вже про тих, хто цілком переносив програму московського слав'янофільства і на Україну), космополітизм з'явився у вигляді "петербурзького західництва" з його культом Петра І-шого, тоб-то поступу, приписуваного воєнно-адміністративним порядком, і з його нерозумінням значення західно-слов'янських відносин щонайменше для народів південно-західної частини Росії, — радикалізм з'явився у вигляді "нігілізму" з його антикультурними зривами, соціялізм в формі "народництва", з його містицизмом і "деревенщиною", — політичний революціонізм, — у формі "народовольства", з його централізмом й темнотою понять про суть політичної волі, — все загалом з офарбленням стільки ж неевропейського, скільки не українського. М. Драгоманов вважав всі ці явища породженням Московської держави, яка почала свою політичну карієру зі знищення волі або навіть з цілковитого зруйнування московських міст та їх громадської культури, стільки ж національної, скільки, по тодішньому, і европейської. Від різних наслідків цієї "московської зарази" (рestis mоsсоvіtіса — за словом знаменитого мандрівника, що описав Новгород та Псков незабаром після їх уярмлення), яка по своєму культивувалась і в петербурзький період історії Росії. Бачучи ці лихі сторони перебування України в складі Росії, М. Драгоманов знаходив рятунок в тому, щоб українці вдавалися до безпосередніх джерел европейської культури. Тільки це може на його думку "покласти край такому ненормальному й для всіх (українців) шкідливому станові справ. Таке вдавання буде доставляти Україні европейські ідеї в їх неврізанному й чистому вигляді, і тоді природне стремління прикласти ці ідеї до рідного грунту поведе за собою й вивчення останнього в її дійсному, а не уявному вигляді".
Тому, ще в 1884 році, М. Драгоманов закликав до того, щоб почитателі визвольного руху на Україні в своїх зусиллях для набуття політичної освіти повертались до безпосереднього сполучення з культурною Европою в очікуванні поки вся Україна, з масою свого населення, добувши політичну волю, знову пристане до числа країн, що складають культурне людство.
Товариству "Вільна спілка" не судилося розвинутись: один з делегатів з України не зумів стримати свого язика в Женеві. Цього було досить, щоб на російському кордоні їх арештували, а звідти вислали просто до Сибіру. Транспорти з брошюрами-статутами також загинули.
Але думки, висловлені в наслідок зустрічі М. Драгоманова з делегатами з України, увійшли в історію, як вислів українського незалежного політичного думання й війдуть в історію українсько-европейської культури.
[Львівські вісті, 02.05.1944]