Деякі польські круги політичні до нині не вибили собі з голови т. зв. люблинської унії, якою перед віками (1569 р.) Польща а радше польська шляхта по віковій боротьбі приневолила погрозами українську і литовську шляхту заявитися за злукою українських і литовських земель з польською державою під пануванням спольщеного роду литовських Ягайлонів. Ті круги мріють тепер про відновлення цієї унії, а тим мріям дав вираз Теофіль Мерунович, б. соймовий посол, в краківським часописі "Glos narodu" і в окремій брошурі.
Супроти цього в 350 річницю цієї унії варто навести голоси учених польських істориків про цесю унію. Проф. М. Бобжиньский, визначний історик і консервативний політик (б. проф. університету, намісник і міністер) в своїй історії Польщі (Dzieje Polski ст. 338) відзивається про люблинську унію ось-як: Польський нарід не мав сили, щоби опертися Німцям, тож хопив ся унії як дошки ратунку. Німців відперто, але на Польщу впало завдання цивілізувати і кольонізувати великанські українські і литовські простори. Це завдання забрало Польщі найжизняніщі сили. Подумаймо тільки, що колиби тоті міліони польського населення, той капітал і праця, які пішли на схід, осталися були в наших (польських) етноґрафічних границях, якби ми (себто Поляки) інакше розвинулися. Густійше населення, не могучи найти удержання на рілі, булоби кинулося до промислу та торговлі і заповнилоби міста. Тяжші життєві умовини, труднійша боротьба о життя булаби викликала у нас енерґію і діяльність. Одначе без унії ми не могли удержатися, а унія нас (Поляків) внутрішно нищила. Вкінці вислід був цей, що унія перемінила українські і литовські краї в гніздо панської анархії і бути.
Також інший історик Польщі другого, демократичного напряму, І. Ґрабєц (Dzieje narodu polskiego ст. 162) осуджує унію як подію шкідну у своїх наслідках для Польщі, та він вже виразно вказує на ціль "цівілізаційного" походу Поляків на українсько-литовські землі, признаючи, що ішло тут о громадження великанських, міліонових зисків з тамошніх пребогатих земель. Некористні наслідки унії для Польщі бачить в тім, що польські кольонізатори, забагатівши незвичайно на нових землях, захопили усю власть в державі у свої руки і самовільно та дико в ній поводилися. Так говорить польська історична наука про унію.
Ми підемо ще далі і скажемо, що так як унія зразу вратувала Польщу, а пізніще дала їй змогу стати першою державою у східній Європі, так в дальших наслідках вона привела Польщу до цілковитого занепаду. Полякам вправді повелося златинщити і спольщити більшу часть українських боярів і вельможів, однак простолюд остав вірним своїй народности і церкві, а незабаром з нього виросло могутнє козацтво, яке взяло провід у визвольній боротьбі. Козацькі повстання потрясли до основ польською державою, а відорвання великої части українських земель від Польщі, довершене гетьманом Богданом Хмельницьким, та прилучення їх до Москви дало тій останній перевагу над Польщею і в дальших своїх наслідках довело до єї повного занепаду і поділу між Росію, Австрію і Прусію. Так отже історія "учителька життя" вчить, що унія не вийшла Полякам на здоровля!
Оба народи повинні жити в згоді, але побіч себе, у своїх власних, окремих домівках, у своїх етноґрафічних границях. Показала це власне історія унії, котра замісць до спільного, згідного життя довела до завзятих, крівавих боїв; а наслідком їх — занепад обох народів. Не будемо тут говорити, чия в тім вина, бо це не змінить дійсности, а вона показує наглядно, що гадка про унію зовсім збанкрутовала і то також в тих кругах, в котрих її на ново піднесено. Той сам п. Т. Мерунович і його орґан відмовляють нам права звати себе народом (Мерунович заявив це і тим, що пристав до Поляків), про українську державу висловлюються як про щось, що живе тільки в думці горстки невідвічальних людей, накликують на неї всякі сили та не криють зовсім свого бажання, щоби Україна зникла з лиця землі, бо вони знають тільки Польщу і Русь, а в дійсности Москву.
Світова війна поглубила противенства між обома народами, а теперішня боротьба, у котрій уся Польща уважає за свій святий обовязок брати участь навіть зі шкодою для оборони західних, корінно польських земель супроти Чехів і Німців, також не будує мосту над пропастю, яка ділить оба народи. А міст такий для них обох потрібний. Їх спільний ворог, Росія, не перестав бути для них обох грізним і не виречеться думки панування над ними, як тільки прийде до сили. Тож прийде хвиля, коли обом народам треба буде стати рамя об рамя до спільної боротьби. Також не проминула для Поляків німецька небезпека, а прибула ще чеська. Тож замирення між Українцями або Поляками є ще більше в польськім чи в українськім інтересі. Та замирення це можливе тільки між етноґрафічною Польщею а етноґрафічною Україною т. є. тоді, коли нам буде полишене те, що наше. Чужого ми не бажаємо, але і свого видерти собі не дамо.
[Український голос (Перемишль), 27.04.1919]