Відчуття празників приходить не з настанням Великого посту і не виникає в повітрі слідом за димом від копчення шинки. Воно настає, коли частина родини вперше навесні вдається до розшукової діяльности. До чистої води детективщини, перетрушуючи всі закапелки квартири чи старого будинку в пошуках старих зошитів й книжечок із переписами. А далі вже досліджуючи вміст самих ґросбухів. Робиться те для відшукування чогось нового і чогось старого, аби відсвяткувати так само, як вторік, але трохи інакше і ліпше. Аби визначити необхідні інґредієнти та скласти затим велетенські простирадла списків, що схожі на теперішні бюлетені для голосування. А далі відправити з ними посланців, мов читців князівських указів на ринок, аби розшукали найліпші складники, бо без них не зможе відбутися традиційна празникова магія. Адже традиційна галицька магія передсвяточна й кухонна.
Жодні чари не діють без магічного пилу, котрий ґаздині ритуально струшують із велетенських талмудів, ніби стружку із щойно стертого поля «приз» на лотерейнім білеті, й намагаються відчитати письмена, зроблені ен років тому. Розібрати нотатки кількох поколінь сім’ї. Тим актом викликають не лише духів минулого, але й добувають із пам’яті старі поштівки та слова, що зосталися десь глибоко в дитинстві між спогадів про відчуття зеленки на збитих колінах та смак пиріжків з конфітурою із рожі, між споминів про старий будинок, на місці котрого пустир та квітасту хустку, котрою бабця кутала голову.
Крім звичайних записів, всіяні ті збірки переписів тисячами газетних вирізок, сотнями огризків листочків, якимись випадковими знимками й приблизними схемами конструкції пляцків, мов зошити з алгебри. При необережному відкритті ці клаптики розлітаються навсібіч, кружляють в повітрі, мов бузьки, що вернулися з вирію, й намагаються впасти якнайближче до ґазди(ні), аби привернути до себе увагу. Щоби стати цього року окрасою великоднього столу.
Усі ті нотатки, вирізки та вклейки – то справжня сімейна конституція, котра передається з покоління в покоління, мов найбільша фамільна реліквія (ось що таке справжні «сімейні цінності»), котра ще на кілька десятиліть вперед визначатиме раціон цілого галицького роду. Творитиме його почерк, його особливий слід, ніби ДНК-код, в котрий до традиційних цвіклів вплітатимуться різні лече й лазаньї, а до холодців та кишок веганські котлети та бурґери, зазнаючи наших покутських, подільських, опільських та інших мутацій.
При тім таїнстві від самих вже перебирань назв в повітрі зачинає бриніти напруга. Так розгортається галицька весна, що пахне не квітом, а вудженою шинкою та печеною паскою, яйками та хроном, горішками та салятами від вуйця Влодзя. Магія галицьких слів та ймень страв діє під впливом місцевого тріумвірату, тому вже саме промовляння назв та інгредієнтів не тільки змушує пустити слинку, але й викликає з пам’яті ритуал творення, навіть якщо ніґди того не робили.
Саме ці пахучі закляття галицької школи чарів й змушують лід скреснути, вербові баськи – розпускатися, наказують підсніжникам топити сніг й квітнути, а котам любити. Бо це час любові, що проявляється в малопомітних магічних актах: в рухах пальців при закручуванні вушок пирогам, в обкручуванні шинки та бочку тугою ниткою, в пошуку талмудів з рецептами, в примовляннях при випіканні паски, в словах подяки Богові, що діждалися цієї Паски, і побажанні дочекатися ліпшої.
