В своїй статті я маю намір зупинитися на завданнях нової школи, головним чином, початкової школи, як першого ступня загально-освітної школи, яка повинна давати те саме, що в однаковій мірі важне й необхідне для всіх і кождого, як природня духова потреба розвитку людської індивідуальности.
Психольоґічні спостереження з певністю констатують, що необхідно виховувати дитину ще з початку її життя, при чому виховання повинно тут розуміти, як допомогу природньому розвитку дитини.
Дошкільне виховання повинно стати суспільною інституцією та увійти в систему загально-освітних інституцій.
Такий погляд на дошкільне виховання вже признаний нашим громадянством, бо саме життя вимагає поставити на порядок дневний питання про утворення суспільного дошкільного виховання.
Соціялізація побутового ладу, кріза сімьового ладу, незвичайний зріст скількости дітей, що позоставалися без батьків, які загинули підчас теперішної світової війни — все це безпроволочно вимагає суспільного дошкільного виховання.
Треба зазначити, що серед педаґоґів є й противники суспільного дошкільного виховання, як на примір Елєн Кей, яка держиться тієї думки, що задля розвитку індивідуалізму дуже небезпечні ті гуртовність та муштровання, що властиві суспільному дошкільному вихованню.
Щоби уникнути цих хиб, суспільне дошкільне виховання мусить бути перейняте сімйовим прінціпом — себто воно повинно орґанізуватися на зразок невеличкої родини та всіляко заохочувати до сього діла матерей тих дітей, які будуть знаходитись в інституціях суспільного дошкільного виховання.
Суспільне дошкільне виховання має на меті — культивувати розвій дитини та допомагати саморозвиткови свободи, почуття й розуму дитини. Природною обставиною для розвитку свободи є участь дитини у загальній праці та грі. Колєктивна гра з її правилами та колєктивна праця, що відповідає дитячим інтересам та пляново стає обовязковою працею з умовою найкращого її виконання — це все посередні етапи в перетворенню вільної гри у обовязкову працю.
Природньою обставиною для розвитку почуття може бути лише щире відношення до дитини та участь її у загальному життю, праці й грі, позаяк це все допомагає розвиткови в самій дитині почуття прихильности й суспільности.
Для розвитку розуму необхідно давати дитині змогу — більше думати, спостерігати та експериментувати над повсякденними явищами. Щоб знання було зрозумілим для дитини, необхідно єднати знання з працею. Таке сполучення практики з теорією примусить дитину поважно відноситись до спостережень та навчить її постійно перевірювати свої висновки пристосуванням їх до життя.
Другим прінціпом суспільного дошкільного виховання стає єднання дитини з природою та зі своїм народом.
Мовою дитини повинна стати рідна мова, бо, засвоюючи її, дитина засвоює й рідну психольоґію і народню творчість і народній світогляд. Суспільне дошкільне виховання повинно стояти в звязку зі слідуючим ступнем в системі загальної освіти — з новою початковою школою.
(Д. б.)
[Република, 25.04.1919]
(Продовження.)
Щоби розвязати питання про те, якою повинна стати нова народна школа, необхідно перш за все визначити, чого саме домажеться від школи сучасне громадянство, бо школа, як соціяльне явище, мусять відповідати сучасному соціяльному устрою.
Для сучасного життя необхідні самодіяльні, настирливі в досягненню своєї мети, шануючі працю, розумово та морально розвинені працівники, як безпосередні учасники родинного, громадського та державного життя.
Підготовка до такого життя — самостійного та трудового, розумного та морального, особистого та громадського й становить основне завданих сучасної школи. Школу потрібно pозуміти як самодіяльну трудову дитячу громаду, як знамено майбутнього, ідеального, cуспільного устрою.
Сучасна школа, певно, далека від сього ідеалу. Вона намагається лише дати своїм ученикам певні догматичні правди — шкільна праця складається переважно із студіовання відокремлених предметів.
Сучасна школа страждає в значній мірі відірваністю шкільного матеріялу від життя, що оточує ученика, від його вражінь, спостережень і знання, які він виніс із безпосередної знайомости з людським життям та з природою.
Ті відомости, які тепер одержує ученик в школі, майже зовсім не ґрунтуються на безпосереднім знайомстві дітей з самими предметами. Навчання має таким чином майже виключно вербальний характер, і через те не тільки непродукційно витрачується час на засвоєння відомостей, але діти призвичаюються промовляти слова, не вкладаючи в них реального змісту, давати означення, які вони самостійно не розміркували.
Щоб навчання було дійсно виховуючим і формуючим розум та волю дітей, необхідно сполучити шкільний матеріял з особистими вражіннями дітей, звязати його з певною місцевістю, зі студіюванням тієї місцевости в ріжних відношеннях.
В сучасній школі занадто мало говориться з людиною про людину.
Дійсність, що оточує дитя, повинна студіюватись ним, перш за все, як оточуюче його людське життя, а природа пізнається не як щось самоістнуюче, але як те, серед чого людині доводиться жити.
Ідеальна школа — школа праці, але під працею звичайно розуміють ручну працю, школу перевертають в майстерню, а дитину — в кандидата на підмайстра.
Школу праці треба розуміти як школу, збудовану на трудовому прінціпі. Орґанізований догляд за шкільним садом — перші лєкції по ботаніці, а за шкільними тваринами — собакою, кіткою та птицями — перші лєкції по зоольоґії, збиранина каміння для шкільного музею — се є лєкції по мінеральоґії, а праця по урядженню школи — се лєкції по мальованню та ліпці. Шкільні екскурсії повинні стати одним з головних методів навчання таких предметів, як ґеоґрафія, історія та природознавство. Для обзнайомлення з працею в ріжних виглядах її в природі стають ручна праця, відвідини майстерень і фабрик, збирання домашних і фабричних виробів.
(Д. б.)
[Република, 30.04.1919]
(Продовження.)
Екскурсії повинні підняти дитину з того ступня розвитку, коли ідея про всю нашу державу обмежується околицею власного села чи волости.
Таким чином ручна праця в школі повинна бути не окремим шкільним предметом, а лише природним елєментом трудового життя дитини.
Сучасна школа іґнорує естетику і серце дитини мало знаходить собі в школі духового корму.
Нова школа повинна дати простір естетичним переживанням дитини.
Кляса нової школи уряджена, брудні стіни заповнені малюнками, поличками з різьбою; на весну й в осени в клясі квітки та зелень, та й зимою кляса по змозі прикрашується ялиновими гильками та барвінком.
В новій школі знайде собі місце й почуття побожности. Необхідно виховати в дитині побожне відношення до праці, правди та людей.
Звичайно, і в новій школі повинні бути дитячі усміхи, дитячий сміх та добросерднй гумор учителя, але це все не самоціль, а лише зовнішні вияви бадьорости духа. Але в глибині душі дитина повинна завсігди з почуттям побожности підходити до своєї праці й поважно відноситися до неї. Великі педаґоґи Фребель і Л. Толстой цілком правдиво звязували з ручною працею реліґійний настрій.
Школа буде розвивати в дитині уміння знаходити красу в тому життю, яке щоденно оточує її. І, на примір, для міської дитини краса згасає і в огниках ліхтарів, і в хурманській шкапі, що плентається по мокрому снігу. Тамже вона буде шукати і лицарство. Хиба нема лицарів поруч з нами? Не лицарка твоя мати, голодна й хора, яка останній шматок хліба віддає дітям і працює, поки не звалиться з ніг? Не лицар батько з його працею в друкарні, який протягом багатьох годин дихає оловяною пилючою?
Таким чином реальна та наочна є основа навчання, але не кінець його навіть і в початковій школі.
Виходячи від наочного, ми й в початковій школі повинні доцільно доводити ученика — по мірі його сил і розуміння — до абстрактного, як до поліпшення його мови, так й до розвитку його думання.
Через те школа повинна вправляти ученика в засвоєнню приступного йому знання та вражінь за посередництвом книжки, повинна прищепити йому віру й пошану до книжки.
Тим-то дуже важним завданням початкової шкоди стає вироблення в учениках тями і навички до розумного самостійного читання. Розвязання сього завдання більш усього залежить від істнування при школі бібліотеки для учеників і доцільного комплєтовання книжок.
Школа повинна привчити ученика докладно й зі зрозумінням читати кожду приступну для нього книжку.
(Д. б.)
[Република, 04.05.1919]
(Продовження.)
Незвичайно богатий матеріял дає школі красне письменство у вибраних творах наших зразкових письменників, життєписи, нариси і малюнки з історії та ґеоґрафії рідного краю.
Художнє письменство дає ученикови образи і малюнки, уяви і розуміння з приводу щоденних взаємовідносин людей, пробуджує, поширює й ушляхотнює уяву і почуття, виховує признання того, що в сих взаїмовідносинах є гарного і негожого, морального і непутящого, закидає в душу його ідеальні поривання.
Таким чином програма першого ступня освіти — один, а також і предмет один — людина серед людей і природи, гуманне і розумне відношення до природи і людського життя.
Але сей буйний предмет поділяється на окремі галузи, котрі обєднуються одною ідеєю, що лежить в основі нової школи.
Тепер, з повною передачею шкільного діла в розпорядження місцевих самоурядувань і учительських колєґій, встає чергова й негайна робота над утворенням спільними силами програми нової школи, але вироблена таким шляхом програма не повинна бути обовязковою для вчителя, лише має вона дати загальні та елястичні нариси задля найкращого використування їх в живій школі з живими дітьми живим учителем.
Обсяг і упорядкування шкільного матеріялу в дійсному життю повинен зазначити сам учитель в залежности від скількости часу, яким розпоряджає школа, від складу учеників і сих чи инших місцевих умов, від індивідуальних прикмет самого учителя.
Перш за все встає питання про те, які повинні бути взаїмні відносини між школою та реліґією.
З погляду педаґоґічних вимог відлучення школи від церкви вважаться за необхідний наслідок обовязкового навчання в школі. Инше становище не вяжеться з свободою і достойністю, які природні всяким реліґійним і фільозофічним переконанням батьків, а в майбутньому і дітей, а також і учителів, бо й вони мають також право, як і всі громадяне, вибирати свій фах незалежно від свого світогляду чи своїх реліґійних переконань.
Народна школа, відкрита для всіх, не може залежати від якого-небудь одного реліґійного погляду, не може бути реліґійною або нереліґійною, себ-то вона повинна бути світською — невтральною школою.
Але виїмок з курсу громадської школи, якого-б то не було доґматичного реліґійного навчання, ще не означає, що вільна від реліґії школа не повинна зовсім торкатися реліґійних питань. Наука обіймає всi галузі світового і людського життя; обіймає вона також і питання реліґії, як одного з поважних явищ спільного життя.
Навчання доґматів реліґії повинно провадитися поза громадською школою і незалежно від неї. Се діло конфесійних інституцій і батьків — так розвязують питання про взаємовідносини між школою і реліґією в тих краях, де школа вільна від реліґії (на примір у Франції).
(Д. б.)
[Република, 07.05.1919]
(Продовження.)
З другого боку, виїмок з курсу громадської школи навчання реліґії не означає, що школа не буде мати змоги давати дітям морального виховання. Зміст статтей і віршів, які становлять матеріял до читання в школі, бесіда учителя з дітьми на лєкціях і в перервах, розумна шкільна дисципліна, взірцеве відношення вчителя до дітей, людей взагалі, живої тварини і природи, зміцнить в душі дитини на ціле його життя основи загально-людської моралі.
Нехай ученики по скінченню школи розійдуться між собою у своїх доґматичних поглядах, але на практиці в життю — вони будуть одностайні в розумінню мети життя, в почуттю обридження до підлого та нікчемного, в чутливій оцінці правил обовязку, в досягненню морального удосконалення.
Треба зазначити, що се питання стало на черзі й в Наддніпрянській Україні в звязку з оголошенням закону про свободу сумління. Міністерство народної освіти зробило перший крок в напрямі відокремлення школи від реліґії. А саме воно визнало навчання реліґії необовязковим предметом для учеників і лише обовязковим для школи. Кождий батько має право увільнити свою дитину від навчання реліґії в школі. Такеж право прислугує й самому ученикови, коли він досягне 14 років.
Другим теж поважним питанням стає шкільно-національне питання, яко надзвичайно ускладнене ріжними побічними умовами. Необхідно розглянути се питання виключно з боку забезпечення основних прав громадян і вимог педаґоґіки, незалежно від поглядів і інтересів політики.
Основний педаґоґічний прінціп — школа на рідній мові учеників — вимагає, аби для кождої національности була забезпечена своя школа шляхом відкриття громадської школи, чи шляхом віддання національній меншости відповідної частини державних і громадських коштів на задоволення її потреб в освіті.
Що торкається питання пpo державну мову, то при розв'язанню його необхідно різко розрізняти дві сторони сього питання — культурну й політичну.
Кождому ясно велике значіння, яке має знання якої-небудь одної мови всіма народностями, що живуть в державі і звязані тому безлічу спільних економічних, політичних та культурних інтересів.
Ясно також, що найбільш природною загально-державною мовою стає та, якою говорить переважаюча своєю скількістю народність.
Держава повинна зробити всі заходи, щоби державну мову мали змогу вивчитись всі ті меншости, які живуть в державі. Таким чином виникає необхідність навчання державної мови в школах кождої національности, що перебуває в державі.
Але з признанням необхідности научання в школі державної мови не звязується те, що се навчання повинно провадитися обовязково для всіх учеників. Саме життя розвяже найкраще се питання, і через те, на мою думку, нема ніякої рації уживати яких-небудь примусових заходів, аби ввести в школу державну мову. Досвід вільної і вільнолюбної Америки свідчить про те, що державна мова, яка там не користується ніякою охороною з боку державної влади, дійсно панує по всій території, тому що громадяне сієї держави звичайно потребують загальної для всіх мови.
Згідно з сим поглядом зїзд представників земств і міст, який відбувся в Київі в грудні 1917 р., приняв таку постанову: "Українська мова вводиться в школах національних меншостей, починаючи з вищої початкової школи, як обовязкова для школи, але необовязкова для учеників."
(Д. б.)
[Република, 10.05.1919]
(Продовження.)
Перше місце в програмі початкової школи повинна заняти рідна мова, бо вона має з природи річи більше виховуючої сили, ніж які инші предмети. З огляду на те, що зміст художніх творів складається в образи, які найчастійше малюють життя людини, особисте, родинне і громадське, то на лєкціях рідної мови школа ставить перед учениками силу питань людського життя і творить основи для розвитку реліґійно-морального, естетичного та національного почуття.
Що торкається методів при навчанню рідньої мови, то з першого року треба звернути особливу увагу на розвиток уміння висловлюватись, для чого необхідно дати дітям можливість говорити на близькі їм дитячі теми, використовуючи при сьому пісоньки, приказки й казочки з національної словесности. Для пісеньок і казочок можна добирати рухові ігри.
Для читання й письма, в правдивому розумінню сих слів, потрібно живо уявляти собі всі речі й події, про які надруковано чи написано, а для сього потрібна як найширша наочність розмов з дітьми, вимальовування і навіть виліплювання та модельовання всіх придатних для сього явищ і сцен.
З третього року з загального змісту лєкцій рідної мови відділяються окремі предмети, як історія, ґеоґрафія та природознавство, які провадяться без підручників, все на спробах, спостереженнях, самостійних працях учеників і на екскурсіях.
Учитель повинен розвинути в дітях не тільки любов до рідньої нації, але й розумову свідомість вартости своєї нації. Необхідно також зацікавити дітей художними скарбами ріднього краю — вишивками, мережками, старовинним убранням, посудою і т. п.
Тут необхідно торкнутися питання, чи можна сполучити школу з політикою. Звичайно в школі не повинно бути ніякої політики, ні урядової, ні протилежної. В школі повинні бути лише наука та мистецтво, принципи й інтереси яких повинні визначати увесь устрій школи — від головних підвалин її до найдрібнійших подробиць. Але се не свідчить, що школу можливо відокремити від політики, як науки, котра студіює людину в її історії та сучасному становищі. Певна річ, розуміється, що в школі не повинно бути штучного однобічного впливу на самоозначення учеників.
Що торкається аритметики, то вона має своєю метою дати дітям уміння розвязувати ті задачі, з якими вони після школи здибаються в життю, дати їм змогу без труднощів приступити до систематичного курсу аритметики в старших концентрах. Зміст задач повинен відповідати особливостям місцевости, де знаходиться школа, і через те необхідно вводити задачі, що торкаються сільського господарства, кооперації, торговлі, промисловости. Крім того аритметика в початковій школі мусить бути орґанічно звязана з природознавством і ґеоґрафією, і тому, разом з тим, як діти познакомляться в доступному для них обсягу з сими предметами, треба давати матеріял для обчислення з сих галузів.
Отже школа повинна бути зв’язана з життям, з самодіяльністю учеників.
(Д. б.)
[Република, 11.05.1919]
(Продовження.)
Нова школа повинна своїм устроєм виховати з ученика умілого громадського працівника. Для сього необхідно ввести в школу шкільне самоврядування. Нехай школа стане дитячим товариством, дитячою кооперацією, дитячою комуною. Таке завдання можна здійснити через утворення товариства для упорядкування кляси, в якім кождий з учеників взявби на себе яку-небудь функцію, а ще краще, яка небудь функція доручалабся де-кільком ученикам, бо слід виховувати в дітях признання колєктивної відновідальности замісць пануючих в сучасній школі індивідуалізму та жадоби відріжнитись одному від другого. Далі ученик втягується в загальну роботу всієї школи — орґанізація шкільної скарбниці, орґанізація ріжної допомоги товаришам і т. и. Роля учителя зведеться лише до посередного керування тими інституціями, які складуться з учеників в школі, до підтримання їх і допомоги їм своїм досвідом та знанням.
Порівнуючи з сучасною школою, нова школа відзначається не тільки своєю програмою, але й зовнішнім виглядом.
Школа — се є кращий будинок на селі в національному стилю — при школі є город, сад і поле, може майстерня то що.
Але се все не свідчить, що початкова школа ставить своїм завданням давати ученикам професійні знання. Початкова школа лишається загально-освітною школою, але вона не цурається практичних завдань, а навпаки, при кождій нагоді для вказівки про перемогу чи успіх людської праці та знання, про пристосування знання до життя, до практики.
Нова початкова школа не може бути самоістнуючою в загальній системі народної освіти.
Рівне право громадян на освіту вимагає також необхідність обєднання загально-освітних шкіл в спільну шкільну систему, себто признання прінціпу єдиної школи.
Безперечно, тут рівнання повинно йти в напрямі народньої школи. І це не тільки тому, що методи і заходи навчання в початковій школі розроблені далеко краще, не тільки тому, що учитель початкової школи ніколи не був тільки урядовцем, що провадить шкільну працю, задаючи ученикам "звідси й досі" й перевіряючи знання учеників, але й тому, що сього вимагає принціп демократизації школи.
Нова школа не можлива при системі бюрократичного управління школою, як се було до сього часу.
Тепер управління школою належить місцевим самоврядуванням, які повинні спільно з учительством орґанізувати школу на нових підвалинах.
(Д. б.)
[Република, 14.05.1919]
(Продовження.)
Велику помилку робить учительство, коли воно домагається права своїми власними силами установляти устрій школи.
Народня школа — це є діло народу. Ніхто, ні вчений, ні педаґоґ не може загарбати прав народніх. Ми вже цілими століттями бачили, як кепсько орґанізує народню освіту вища освічена верства. Ми вже на собі спробували російську школу професорів Шварца та Кассо, але з другого боку ми знаємо, що буває кождого разу, як простий неосвічений нарід одержує владу над школою: так у Франції революція 1848 року дала загальне виборче право й проєкт про загальне обовязкове навчання, а після конституції 1875 р. міцно будується сучасна безплатна француська початкова школа.
Так саме, як в медичній справі орґанізація лікарень утворюється земством чи містом, а лікарі тільки лічать, так і в шкільній справі орґанізація повинна провадитися народом.
Розуміється, голос учительства, як фаховців шкільного діла, мусить бути взятий під увагу, але не як рішаючий, а тільки дорадчий. Безперечно, голос учительства повинен звучати при утворенню нової школи, і сей голос — дуже поважний голос, але є ще один — поважнійший — се голос того, кому служить школа, се голос тих, чиї діти тепер чи в майбутньому вчаться в школі, се голос усього народу.
На сьому прінціпі активної участи населення в керуванню справами суспільного життя будується у нас тепер увесь устрій сучасного життя.
Але хто-небудь запитає, чи варто притягати неосвічене населення до культурного діла? На се можна дати таку відповідь: сей прінціп має в собі таку культивуючу силу, що він зміцнює кожде діло, яке перейнято ним.
На сей шлях управління школою стало вже Міністерство Народної Освіти на Україні, яке цілком передало початкову і вищу початкову школу до заряду місцевих самоврядувань. Для заряду сими школами в кождому повіті і місті повинні бути шкільні ради, в склад яких мусять увійти поруч з представниками від самоврядування також і представники від зорґанізованого учительства.
В новій школі близько до шкільного діла повинна стати і родина, яка до сього часу зовсім не мала ніякого впливу на напрям шкільної справи.
Від часу революції 1905—6 р. проголошено в Росії необхідність найтіснішого звязку школи з родиною, і задля сього засновано при середніх школах так звані батьківські комітети. Тепер такі комітети почали складатися і при початкових школах. Батьківські комітети мають право обговорювати на своїх засіданнях не лише питання, які торкаються матеріяльного становища школи, але й питання, які торкаються навчання та виховання дітей. Крім того батьківські комітети мають своїх представників в педаґоґічній раді школи, а спілка батьківських комітетів — в шкільних радах при самоврядуваннях.
(К. б.)
[Република, 15.05.1919]
(Продовження.)
Нова школа повинна бути автономною, себто педаґоґічна рада повинна мати право внутрішнього самоврядування. Педаґоґічна рада, перш усього, повинна мати право обірати кандидатів на вільні учительські посади й на посаду завідуючого школою.
Доводиться чути поважні закиди проти виборчого прінціпу. Так, кажуть що всякі вибори звязуються з боротьбою за приватні інтереси, а всяка боротьба вносить розклад в товариство, обєднане загальними професійними інтересами; друге, відсутність суспільних традицій в товаристві вчителів висуває підчас передвиборчої аґітації такі заходи, які не відповідають інтересам самого діла; і, нарешті, виборчий прінціп не дає учителеви певности в тому, що його становище міцне.
Дійсно, кожде явище може мати свій відворотний бік, через те і виборчий прінціп має свої неґативні сторони, але сей прінціп має такі позитивні сторони, що він в сучаснім моменті застосовується у всіх явищах суспільного життя.
Виборчий прінціп в пристосуванню до школи дає змогу педаґоґічній раді складати корпорацію учителів, яка може бути перейнята одним напрямом в проведенню навчання та виховання дітей.
Виборчий прінціп є наслідок автономії школи — теж другого прінціпу, який з часів революції став здобутком учительства.
Автономія школи, певно, неможлива при системі бюрократичного устрою школи, коли учитель був опутаний адміністративним доглядом. Але автономія школи не визначає, що школа та учитель вільні від контролі і на зміну старих форм адміністративно-поліційного догляду тепер висувається громадський догляд за школою та учителем. Се перш усього професійно-товариська контроля, яка може провадитись виконуючим орґаном учительських спілок; друге, громадсько-колєктивна контроля, яка в кождій окремій школі може провадитись педаґоґічною радою та батьківським комітетом, а в загалі — шкільною радою, де зорґанізоване учительство повинно мати своїх представників; трете, персональна контроля, яка може провадитися експертами чи інструкторами по народній освіті. Розмір і характер тієї контролі повинен опиратись цілком на авторитет службовців.
Виборчий прінціп та автономія школи вже законом забезпечені на Наддніпрянській Україні. Міністерство Народної Освіти залишило лише за собою право затверджувати директорів середніх шкіл і давати ті загальні розпорядження, які торкаються всіх середніх шкіл.
(К. б.)
[Република, 17.05.1919]
(Докінчення.)
Таким чином учитель мусить стати відповідальним за свою працю перед товаришами і громадянством, але його становище повинно бути як мога більше незалежним, забезпечуючим змогу виконання ним своїх обовязків чесно і на користь школі та її учеників.
В новій школі учитель повинен бути так забезпечений платнею, щоби він мав змогу відмовитися від побічної праці, аби цілком віддати себе школі та її інтересам.
Нова школа вимагає від учителя більшої свідомости, безупинної праці над самоосвітою і, безперечно, він піде на зустріч сим вимогам, як що він буде звільнений від необхідности сушити собі толову тим, як забезпечити себе більш тілесною поживою, ніж духовою. А найголовнійше, учитель повинен як мога більше жити живим життям.
В новій школі він не буде культурним самітником, бо школа піде в родину, а родина — в школу, і учитель через те стане рідним і для батьків учеників.
І учитель повинен змагати до єднання з населенням не тільки тому, щоб шкільна праця його мала найбільший успіх, щоб зєднати школу з життям, але й тому, що сього вимагає його власне щастя. Через те народний вчитель повинен стати дійсним учителем народу, не повинен обмежувати себе лише працею в школі, але мусить стати працівником і на полі позашкільної освіти.
Нова школа буде стояти поруч з позашкільними інституціями — бібліотекою, музеєм, екскурсіями і т. д.
Я певний того, що де-хто поставить мені запитання про те, чи можна сподіватися на здійснення ідеалів нової школи, як що не завтра, то в близькому майбутньому.
На се дозволю відповісти, що школа є суспільне явище і що вона відповідає кождий раз сучасному суспільному устроєви. Тепер, коли перестроюється все життя, коли пригнічений край стає самостійною републикою, коли в громадському життю панують прінціпи демократизму і соціялізму, — школа не може зоставатися такою, якою вона була до сього часу.
І ті нові прінціпи, що я тут виложив, в значній мірі не є вони тепер новими, бо урядово визнані Міністерством Народної Освіти на Україні, — а саме програма початкової школи як раз ґрунтується на підставі нових прінціпів, визнані і введені в життя прінціп автономії школи, виборче право при комплєтуванню учителів, передача шкільного заряду місцевим самоврядуванням, утворення батьківських комітетів і т. д.
Але дійсно, ще богато треба покласти праці на те, аби нова школа заступила сучасну школу, яка не відповідає сучасному життю, тимчасом, як — нагадаю слова Пірогова — "школа й життя — одно нерозривне ціле".
І перш за все, нова школа потребує великих коштів від держави і громадянства. Але се не повинно перешкоджати розвиткови народної освіти, бо правдива свобода не дасться погодити з Народньою темрявою.
Тільки культурний народ — здатний утримати і зміцнити здобуті свободи.
[Република, 18.05.1919]