Останнє чвертьстоліття, таке болючо-багате на історичні події, освітлило нам постать Шевченка новим, іншим світлом та наблизило йoгo до нас незвичайно.
Твердження таке не здаватиметься спірним чи голословним навіть для нефахівця. Хай для широкої громади залишаються незнаними праці Д. Чижевського чи Б. Якубського, Ст. Смаль-Стоцького чи О. Дорошкевича, П. Филиповича чи Д. Антоновича, але й широка громада зовсім інакше тепер уявляє собі нашого національного генія, аніж уявляла собі "Тараса Григоровича" чи там "батька-кобзаря" перед десятьма-двадцятьма роками.
Істотною причиною цієї "метаморфози" Шевченка в уяві останніх поколінь були події і переживання вікопомних 1917-20 рр. в першу чергу, себто історичний струс, якого зазнала тоді наша Батьківщина. Але більш національною і очевидною причиною цього були зріст і поглиблення шевченкознавства, що про нього, як галузь науки, можна сміливо говорити саме за останні два десятиріччя. Отож висліди новітнього шевченкознавства в постаті коротких формул, окремих сентенцій чи "крилатих фраз", під час традиційних святкувань доходили до свідомости широкого громадянства і руйнували в його психіці закляклі канони попередньої доби.
Доля шевченкознавства щербата так само, як доля самого Шевченка, як доля Шевченкового народу ("історія його життя складає частину історії моєї батьківщини" — писав 18. ІІ. 1860 р. Шевченко в своїй автобіографії). Ця галузь літературознавства мусіла б у нас бути зорганізована і така чуйна, щоб спромоглася не лише всебічно і безперервно студіювати та наближати нам живого Шевченка, а й фіксувати етапи тяглої еволюції його творчости та особистости в свідомості й душах поколінь. Бо ж знаємо, що великі твори і великі люди — не є щось раз на все дане. Живучи у вічності, вони в земній і часовій свідомості поколінь щодоби відбувають неуникнені зміни й переміни.
В нашій історичній дійсності така шевченкознавча праця досі залишається лише побожним бажанням.
Та навіть побіжно оцінюючи дотеперішний дорібок нашого, назагал не зовсім систематичного, часом фраґментарного і завше не з нашої вини "павзного" шевченкознавства, належить ствердити, що зроблено, все ж, немало. Коли б, напр., пощастило видати хоча б систематизований звіт, чи хоч би каталог шевченкознавчих видань, то загальний підсумок нашої шевченкології зробив би може і сенсаційне враження своїм багатством, ба й деякими цікавими деталями (от хоча б несправедливо забута перша психоаналітична праця Степана Балея "З психології творчости Шевченка", Львів 1910 р.).
IІ.
Історичне тло, сучасне суспільство, середовище й оточення, ідеологічні шляхи і перехрестя, впливи і "впливи" (цих останніх шукано й "винаходжувано" аж за багато!), біографічні деталі, історично-літературне значення творчости — все це, більш або менш докладно, в дотеперішнім нашім шевченкознавстві насвітлено й висвітлено.
Брак у нім, може, систематичних праць у стилі тепер перестарілої (1898–1901), але все ще монументальної двотомової монографії О. Кониського, та теперішня доба найменш надавалась би до будь-якої синтези. Недостатньо, може, насвітлено літературний процес у зв'язку з Шевченком і це було б найближчим завданням нашого літературознавства.
Але й таке, досить відносне, багатство дотеперішньої шевченкознавчої літератури дає притоку декому з літературознавців до застережень, що, за великою кількістю причинків та монографій, де висвітлюється Шевченка як борця, як трибуна, як ідеолога, як маляра, як історичне явище (причім звичайно — однобічно), — зникає найголовніше: Шевченко-поет.
Саме таку думку кинено в одній з останніх статей:
Покищо Шевченко — це майже незнаний поет. Саме поет — не пророк, вожд і т. д. І найменше ми знаємо Шевченка — лірика. А лірик він не менший, ніж пророк. ("Наші Дні", ч. 3)
Так формулує Ю. Шевельов, один з найбільш живих і вдумливих наших літературознавців, закликаючи до пізнання "суті" і "цілости" Шевченка, не "розтягаючи і не роздрібнюючи" їх.
Тут, розуміється, можна б посперечатися. Можливо, що суттю Шевченка є Шевченко-лірик, бо лірика, беручи це поняття якнайширше (чи найглибше), є взагалі первопочатком, первнем поетичної творчости, як вказав ще Б. Кроче. Але не так просто стоїть справа з "цілістю" у Шевченка, бо та "цілість" ще й досі не знайшла не те що своєї синтези, а й навіть свого мірила в нашім культурно-історичнім процесі. Дуже ризиковно було б тут "цілість" спроваджувати лише до лірики, бо то було б занадто вже раптовне окраяння велетенського явища, що криється під прізвищем Шевченка.
Отже, щодо насвітлення цілости, наше шевченкознавство зробило найбільше, бо всі оті аспекти Шевченка (пророк, борець, ідеолог, плястик, клясик і т. інше) саме й дають нам різні образи тієї самої постаті, саме й складають матеріял для майбутньої синтези, що дасть нам ту Цілість, або в кожнім разі, до тієї Цілости вже тепер нас наближує. Щож до насвітлення ліричного перводжерела творчости Шевченка, щодо постаті Шевченка-поета як такого, Шевченка-лірика, то справді тут треба ствердити, що цей розділ нашого шевченкознавства виглядає досить скромно.
Це стосується, перш за все, проблеми Шевченкової поетики, яка, не зважаючи на порушення деяких аж екзотичних тем ("Соціологія Шевченкового епітету"' — була й така праця), все ж і досі тримається, сказати б, на "трьох китах" — ними є Б. Якубський, Ст. Смаль-Стоцький та Ф. Колесса. А що ці дослідники займалися лише метрикою та ритмікою, навіть ритмікою передусім і майже виключно, то, тим самим, розуміється, справа вивчення шевченкової поетики в цілому — є ще справою майбутнього.
Такий стан формального вивчення поетики Шевченка, що є в разючій диспропорції до інших розділів шевченкознавства, треба признатися, нас не дивує. Поетика Шевченка є занадто "твердим горіхом!"
ІІІ.
В світовій поезії трудно уявити собі такого органічно-національного поета, як Шевченко.
Можливо, що від частого повторення це речення стало загальником. Але вистане хоч трохи заглибитися в "поетичнім господарстві" Шевченка, щоб зрозуміти, що найпатетичніші твердження про органічність і національність Шевченка, в порівнянні з творчими фактами його поезії, видаються блідими.
Що ж дивного, що всі існуючі підручники чи трактати з царини поетики дуже мало поможуть чи з’ясують при спробах уняти просодичні засоби Шевченка в якісь звичні термінологічні формули.
Дотеперішні студії над ритмікою Шевченка (а треба підкреслити, що ритм то найхарактеристичніша і найістотніша властивість поета) органічність та національність, ба неповторність Шевченка в нашім літературнім процесі розкрили і показали як найяскравіше. Якою сумлінною та піонерською праця Б. Якубського ("Форма поезії Шевченка" р. 1921) не була, одначе, без ревеляційного відкриття (інакше цього не можна назвати) бл. п. акад. Степана Смаль-Стоцького ("Ритміка Шевченкової поезії" р. 1925), — ми б і досі блукали в сутінках суперечок та неясностей щодо природи Шевченкових метру і ритму. Хай занадто категоричні твердження С. Смаль-Стоцького видаються нам сьогодні дещо перебільшеними в деталях, хай нота пристрасти, що звучала в доводах покійного вченого, некорисно відбилася на науковім їх, мовляв, об'єктивізмі, хай ямбічність чи колядковість "Мені однаково" чи "Не кидай матері" залишаються дискусійними, — відкрита вченим правда залишається правдою: народно-національна "самовистарчальність" просодії Шевченка не підлягає сумніву і більш не має вже потреби шукати в ній ані польського силябізму, ані російського ямбізму.
По цім досвіді з Шевченковою ритмікою, з достатньою імовірністю можна визначити напрямок студії і над іншими складниками поетики Шевченка: той напрямок має бути так само лише національним, він має йти так само лише по лінії внутрі-української "самовистарчальности".
Чим менше шукатимемо сторонніх впливів чи аналогій, тим пліднішими і правдивішими будуть результати дослідів. "У чужому краю не шукайте, не питайте того, що немає..."
На закінчення дозволю собі звернути увагу на такі моменти дальших дослідів у царині поетики Шевченка.
Це, перш за все, тісно зв'язана з ритмікою — проблема Шевченкових інтонацій, один з найяскравіших феноменів у Шевченкових віршах, до речі, нерідко зв'язаний з його славетними "переступами" (анжамбман). Вистане нагадати:
Смійся, лютий враже,
Тa не дуже, бо все гине, —
Слава не поляже.
А, як бачимо на цім, довільно згаданім прикладі з внутрішнім дисонансом враже-дуже, далі в'яжеться це з ширшою областю, і саме з загальною евфонією Шевченкових віршів.
Далі дослідник зустрінеться з дуже цікавою проблемою Шевчеикових рим, які, як відомо навіть ляїкові, в переважній більшості неточні, й часто-густо переходять просто в асонанси. Було б необережно складати все це на карб тільки народно-пісенного підложжя Шевченкового віршу. Тут cпpава, напевне, глибша. І в'яжеться вона, правдоподібно, з органічними притаманностями нашої мови. "Історія української рими" — це тема праці, що могла б виникнути підчас студій над римою в Шевченка.
Коли про алітерацію у Шевченка маємо побіжні уваги дослідників, переважно у зв'язку з ономатопеєю (звукописом), отже досить вузько, то область строфіки Шевченка, в якій, до речі, не знаходимо ніяких канонічних форм, — досі лежить облогом.
А дослідження строфіки Шевченка може бути неменш цікаве і повчальне, як і інші елементи Шевченкової поетики.
Та найбільш, либонь, ревеляційні наслідки дасть студіювання Шевченкової синтакси (хоча б: "Ніхто любив мене, кохав і я тулився ні до кого") та лексики, що адже ж була переломовим етапом у розвитку нашої мови, а, може, й справжнім початком сучасної нашої літературної мови.
З лексики Шевченкової, може, й треба булоб почати вивчення його поетики.
[Наші дні, квітень-травень 1944]