В Тухольських Карпатах

 

Вражіння з дороги

 

Якось воно так сталося, що силою різних незалежних від мене обставин, опинився я на декілька днів поза межами Львова і заїхав в Карпати, в околиці Славсько—Лавочне.

 

В вагонах поїзду людей було небагато, тому й досить було місця. Наставав сонний ранок, окутаний мрякою; сонця, хоч вже зійшло, наразі не було видно. Віяло холодом — цеж половина квітня, — ще повно всюди води, а на дорогах болота. Щойно в яку годину по сході сонця мряки зникають і тоді видно краєвид, як далеко око сягне. Тут луги і сіножаті, тaм поля, засіяні озиминою, нерідко майне якесь село, а там десь на обрію видно голий ліс, в якому д-не-де тільки видно зеленіючу сосну чи смереку. Снігу майже вже нема, хіба десь у проваллі або у затінку. Весняні роботи вже зачалися, а озимина не представляється зле, хоч инші осінню в неодному місці таки добре її пошкодили. Якщо весна буде добра, то всьо своє нажене. Але це найкраще покажеться в травні.

 

Мене цікавлять першзавсе самі Карпати, яких я вже сім років не видів. Як вони виглядають, чи змінилися вони, чи підросли може до гори, чи постарівшися може дещо пригорбилися, як в них живуть наші бойки, чи радість віє з тих гір, чи сум, ось такі і тим подібні питання насуваються на голову. Виджу десь ще далеко на обрію могутній гірський масив, майже в цілому покритий білим покривалом. Значить — в наших Карпатах лежить ще сніг, якого на долах майже вже нема. Це сліди тих снігів, які великими масами вилетіли в другій половині березня.

 

Ми проїхали через Стрий. Незабаром минаємо стації Конюхів, Луб'янці і під'їздимо до Синевідська Нижнього. Тут вже зачалося карпатське підгір'я. Переїздимо коротенький тунель і доїжджаємо до Синевідська Вижнього. З далека видно церкви, коло них людей, це ж бо Страсний тиждень. Поїзд, що посувався вздовж ріки Стрия, тепер суне вздовж Опору. Обі ці річки широко розлилися своїми весняними водами і котять їx жовтими, каламутними бурунами до Дністра, а там ген аж у Чорне море. Зачинається Скільщина, Карпати щораз то вищі, їx масив з кожним кілометром могутніє, чується дрімучу в них силу. Темнозелені ялицеві ліси, що вкривають шпилі і збочища — хоч правда вже не всюди, додають тільки ще більшої сили і могутности Карпатам. Заїздимо на стацію Сколє.

 

Опісля — Гребенів, Зелемянка, Тухла, три широко знані в українському громадянстві літнища. Перед війною вже від квітня зачинали залюднюватися тамошні віллі і пансіонати, а літом було там набито усяким людом так, що навіть не було де приміститися. Це ж навіть належало подекуди до "доброго" тону поїхати до одного з тих літнищ, поминувши те, чи за свої власні чи за чужі позичені гроші. Власники віль робили тут чудові інтереси. Сьогодні усі ці віллі і пансіонати голі, порожні, пусті, часто-густо без вікон і дверей; страшною віє від них пусткою і мертвою тишиною. І нема навіть надії, щоб воно в найближчих часах хоч трошечки на краще змінилося. Жорстокий Марс простягнув і тут свої сталеві крила і придавив усе життя.

 

Їдемо дальше. Поїзд біжить і раз-у-раз минає то місток, то купки ялиць, що підходять аж майже до самих рейок, то знову де-не-де вільху, що росте на болотнистому терені, або робить закрути і виминає скелі. Карпати стають з кожним кілометром дороги вищі, могутніші, а заразом більш дикі, понурі, неприступні. Здається немов титани засіли в них і тільки чекають хвилини, щоб загатити Карпатами провали і замкнути усьому світові шляхи в ту чи іншу сторону. Стають мимоволі перед нами картини з "Захара Беркута" Івана Франка, бо ж там події розвиваються якраз в Тухольських Карпатах. Одначе їдучи залізницею, нема змоги оглянути все докладно. Впадає в очі те тільки, що найважніше.

 

Врешті заїхав я на призначене місце. Поїзд на коротку хвилину зупинився; я висів на маленькій стації. Мали виїхати коні, але що на разі їх нема, тому й треба почекати декілька годин. Можу докладніше приглядатися нашим горам, цій красі і величі українських земель. І мимохіть насуваються на голову думки. Карпати! Карпати! Ви, що стали заборолом від наших сусідів від півдня, чому таких других Карпат нема ще десь поза Харковом, Полтавою, Сумами, Путивлем, Черніговом, чи іншими нашими окраїнними городами?! Тоді напевно історія наших земель була б цілком інша, як вона сьогодні є. Карпати наші дорогі! Яких вже турків і татарів не бачили Ви на своїх підхмарних шпилях, які вже племена і народи через Вас не провалювалися! А все те щезло з лиця землі, все те перейшло до історії, або пропало безслідно. Ви тільки одні залишилися, як знак невмірущости, як символ величі і сили, і стоїте непоборні. Bи зapaзом і символ невмирущости українського народу, цього споконвічного нашого мешканця. А відвічним і правдивим вашим господарем це тільки той орел, що високо, високо ширяє понад ялицями, що ростуть і на найвищих шпилях.

 

(Д. б.).

 

[Львівські вісті, 22.04.1944]

 

(Докінчення)

 

Врешті над'їхали коні, сідаю на віз і їду кільканадцять кілометрів в бік від стації. Їду поволі, нога зa ногою, бо дорога тяжка, а снігу ще всюди повно так, що ні возом ні саньми. Сонце пригріває, я все з воза оглядаю.

 

Перш-за-все, що вражає нас тепер не тільки в тухольських і інших Карпатах, це величезні лисини на гірських хребтах. Праліс дуже прорід, руїнницька рука винищила його місцями до-щенту, а нічого на те місце не дала. Здевастовано грубі тисячі гектарів, якщо не квадратових кілометрів, найкращого дерева, а на тому місці залишилася пустка, бо ані полонини, ані рілля під засів. І нині видно масу зрубаного дерева, що лежить на збочищх гір, але чи його зсуне хтось на діл, можна сумніватися, коли видить, що вирубане і в попередніх роках дерево лежить і почорнівши вже гниє. І в тім то цілий трагізм, що усі господарі в карпатських лісах вирубували їх і до останніх можна сказати років молодняка не розводили. Якщо так дальше пішло би, то вже за короткий час Карпати стали би цілком голі. Бо то не штука знищити, але штука виростити нове життя тимбільше, що і часті вітри та бурі також немалі роблять спустошення в лісі. Приходилося мені бачити, як цілі збочища гір були завалені виломаним бypею деревом і виглядали як по страшному вогневому катаклізмі. Чи тут скоро зачнеться життя пралісу, можна дуже сумніватися. Приходить мені на думку, чи не добре було б хочби з грубшого прочистити ліси з поваленого і поломаного дерева і таким чином далося б змогу краще розвиватися деревному молоднякові, а людям на долах дешеве паливо. Таким чином доконалось би двоє і благородних і корисних діл.

 

Тухольські гори ще вкриті усюди снігом. Але сонце діє і сніг топиться. Річки зібрали і пливуть бурхливими бурунами, а знову зі скель по обох боках дороги видиться раз-у-раз більші чи менші водопади із найвищих навіть верхів. На тих верхах видно нераз самітні бойківські хати і забудівлі, щось як вірлині гнізда, часто-густо кілометрами один сусід від другого. Здається, що життя як у старохристиянських пустинників, далеко від людей, в місцях забитих від світу дошками. А все ж таки видно, що тут є життя, бо ж всюди майже крутиться хтось на дворі, наводить лад і порядок по зимі — хоч і не тяжкій. Це ж Страсний тиждень.

 

Яке ж воно життя тутешнього бойка принайменше у загальному? Треба сказати, що за невеличкими винятками воно бідне. Війна також і тут своє показала. Правда, голоду нема, але неодин бойко направду тільки веґетує. Нема заробітків в лісі, нема літників, що давали бойкові неодин добрий гріш, нема виїзду на доли і таким чином нема нераз защо роздобути і найконечніших речей. Коли ще з одіжжю сяк-так, бо основне заступає домашній виріб, то найбільше відчувається брак взуття. Під тим оглядом, буває нераз трагічно. Коли приглядавсь я взуттю людей, що приходили до церкви, то на яких півсотні чоловіків завважив я не більш дві-три пари доброго взуття, і стільки ж його і у жінок, а решта лата на латі, а нераз — хоч іще сніг — голі пальці вилазять з постолів! Дещо краще живуть хіба тільки ті, що дещо торгують якось усяко промишляють, один тим, а другий чимсь іншим і таким чином нераз так добре заробляють. Та таких небагато, по просту одиниці. Решта населення недомагає.

 

Ціле щастя, що минає вже зима, а надходить весна. Не треба вже буде нафти, щоб в хатах світити, менше треба буде сірників, бо днина довша. Весна, хоч нераз і дуже голодна, все ж таки несе радість і віднову життя.

 

Бойківщина мало знає, що діється у світі, хоч і дуже цікавиться тим, що воно твориться під сучасну хвилю. Годі тут побачити принаймні один часопис, бо хоч залізниця йде, то пошта вже від довшого часу не діє. Тому наша Бойківщина — це світ, тепер дошками забитий. Хто приїде з більшого міста, от наприкл. зі Львова, то його докладно випитують, що де діється.

 

По кількох днях прийшлося мені вертатися назад у Львів.

 

[Львівські вісті, 23/24. 04.1944]

 

23.04.1944