Амбітний проект львівського бібліографа Костянтина Курилишина – видання багатотомника «Часопис «Діло» (Львів, 1880-1939 рр.). Матеріали до біобіблеографістики» – наполовину реалізований: черговим, п'ятим томом завершено опрацювання тридцяти річників видання з його 60-літньої історії. У вересні цей том надійде в продаж і з цієї нагоди планується презентація перших п'яти томів проекту.

А кожен із нас зможе ознайомитися з усіма, «іменними» й анонімними авторами «Діла» та їхнім доробком, взявши до рук ці ошатно видані томи.

Знайомство з кожним із томів дозволяє відстежувати політичне, економічне та культурне життя Галичини за відповідний період. Квінтесенцією кожного тому є вступ до нього. Нижче пропонуємо короткий огляд життя Галицького краю у 1905-1909 роках крізь призму «Діла» у викладі Костянтина КУРИЛИШИНА.

 

 

Продовження теми. Попередні публікації:
Галичина 1880-1889 років – очима «Діла», 
Галичина 1890–1894 років – очима «Діла»,
Галичина 1895–1899 років – очима «Діла»,
Галичина 1900–1905 років – очима «Діла»,
Галичина 1900–1905 років – очима «Діла»

 

Суспільно-політичне, економічне, культурне життя Галичини 1905–1909 рр. за публікаціями часопису «Діло»

 

1909 рік в історії видавання часопису «Діло» ознаменував завершення 30-го року праці редакції ― половину усієї історії його існування. Якщо першу половину творчого життя робота редакції тривала фактично безперебійно, хоч і з вкрапленнями т. зв. «конфіскат», то другу супроводжували, зокрема, зміна місця видання із Львова на Відень, спричинена російською окупацією Галичини у Першу світову війну, заборона видання або його друк під іншими назвами. Однак про події другого 30-річчя мова йтиме у наступних томах нашого дослідження.

 

Аналізуючи діяльність часопису впродовж 1880―1909 рр., можемо стверджувати, що історія «Діла» відображала перебіг суспільно-політичного, економічного і культурного розвитку української нації у її щоденному вимірі, з відображенням усіх значних і, на перший погляд, незначних моментів.

 

Розмірковуючи над здобутками і завданнями редакція часопису у 1905 р. з нагоди власного 25-річчя підсумовувала: «“Дїло” протягом довшого часу було дїйсно і властиво одиноким огнищем, при якім концентрувало ся, в якім збігало ся і з якого вибігало все наше народне житє, що й далї, коли вже наше народне житє розросло ся, “Дїло” не перестало бути у нїм побіч найповажнїйших, а при єго співдїланю сотворених інституций, перворядним чинником і так силою традициї, як і силою факту, як одинокий, независимий національний дневник до послїдної хвилї не перестало бути керманичем і реґулятором нашого національного житя в Галичинї, властивим висловом опінїї руского народу і двигачем єго всесторонного розвитку». Окрім того, читачам була представлена коротка історія часопису.

 

 У різні періоди 1905―1909 рр. на посадах відповідального редактора і видавця працювали Володимир Бачинський, Олександр Борковський, Євген Левицький, Володимир Охримович, Лонгин Цегельський.

 

Видрук часопису здійснювався друкарнями Народовою (Манєцьких) і «Уділовою», а з 1909 р. – друкарнею Івана Айхельберґера, розташованою у будинку Товариства «Просвіта» (Львів, Ринок, ч. 10). Від 20 грудня 1906 р. за вказаною адресою розмістилися також редакція і адміністрація «Діла».

 

Щодо змін у змістовому наповненні, то вважаємо за потрібне звернути увагу на редакційне рішення про відмову від безкоштовного розміщення на шпальтах пресодруку різноманітних внутрішньотовариських та приватних повідомлень, оповісток, звітів про діяльність, подяк, списків жертводавців тощо. Від п’ятого квітня 1908 р. подібні повідомлення ставали «платними анонсами».

 

Кожен річник починався або завершувався публікаціями з аналізом подій, що відбулися у попередньому році, і з прогнозами на майбутнє.

 

Одним із важливих чинників суспільно-політичного життя галицьких українців у 1905 р. стала боротьба за реформу щодо виборів послів Державної ради через запровадження загального, рівного, безпосереднього і таємного голосування. Несправедливість чинного виборчого законодавства полягала в існуванні виборчих курій, які забезпечували польським дідичам, магнатам, промисловцям, міським багатіям переважну частину мандатів у Галицькому крайовому сеймі і Державній раді. Негативне для українців становище доповнювало використання адміністративного апарату, переважно польського за національним складом, у ході передвиборних кампаній.

 

Задля зміни існуючої ситуації українські політичні структури, зокрема Українська національно-демократична партія (УНДП), розгорнули агітацію за проведення масових віч на підтримку анонсованої державною владою виборчої реформи. Для матеріального забезпечення планованих акцій УНДП створила «Фонд боєвий за загальне виборче право», долучитись до якого закликала всіх українців.

 

25 грудня 1905 р. відбувся з’їзд УНДП, який у своїх резолюціях підтримав плановану виборчу реформу і заявив, що боротиметься за її швидше проведення усіма законними способами. Серед іншого одне з рішень з’їзду пропонувало створення для єврейського населення окремих виборчих округів. Прийняття такої поправки до виборчого законодавства, позбавило би поляків значної кількості голосів.

 

Питання планованої реформи стали предметом зустрічі української делегації, очолюваної митрополитом Андрієм Шептицьким, із цісарем Францом-Йосифом у Відні 22 січня 1906 р. Прохання українських представників полягали у необхідності рівноправного трактування Галичини і українців з іншими краями і народами держави, а також пропорційного розподілу мандатів щодо території і кількості населення. Цісар прихильно поставився до українських побажань, але нічого конкретного не обіцяв.

 

Урядові пропозиції стосовно проведення виборчої реформи «Діло» почало публікувати 22 лютого 1906 р. У своїх коментарях редакція часопису розкритикувала пропоновані зміни як такі, що порушують права українців. Зокрема, поділ на округи був названий несправедливим через значну різницю у кількості виборців. Якщо у Східній (переважно українській) Галичині один мандат припадав приблизно на 113 тис. осіб, то у Західній (переважно польській) – один посол мав представляти інтереси близько 74 тис. осіб. Незважаючи на таку диспропорцію, українська політична еліта позитивом називала те, що українці все-таки матимуть представництво у Державній раді, яке зможе представляти інтереси власного народу.

 

Ширший народний комітет на засіданні 3 березня 1906 р. прийняв резолюції, якими закликав уряд відкорегувати плановані зміни виборчого законодавства і зрівняти округи за кількістю населення, а також дозволити включити українські меншини Західної Галичини, що компактно проживали на межі двох народів, до виборчих округів руської частини краю.

 

Поляки також вимагали від уряду внесення певних змін до виборчого законодавства на свою користь. У результаті, польські вимоги були почуті, тож згідно з новим проектом виборчої реформи один український посол мав представляти інтереси 114 тис. виборців, а один польський – близько 53 тис. Українцям пропонувалося 27 мандатів, полякам – 75. Реакцією на таке рішення парламентської комісії з виборчої реформи стали офіційні протести від українського парламентського клубу Державної ради і Народного комітету. Остаточні рішення комісії передбачали 106 мандатів для Галичини.

 

Ширший народний комітет першого листопада 1906 р. прийняв і за кілька днів оприлюднив «Протест Русинів Галицької землї», яким вимагав запровадження рівного виборчого права відповідно до кількості населення, забезпечення українцям, прилученим до міських округів, права обирати своїх послів тощо. Протест завершувався вимогою «територияльно-національної автономії для руского населеня з руским соймом у Львові».

 

Подібну заяву оголосили й українські посли на засіданні Палати послів Державної ради 22 листопада 1906 р. і на знак протесту покинули зал засідань.

 

На початку 1907 р. новий виборчий закон підписано цісарем, і в умовах, що склалися, Народний комітет як начальна управа національно-демократичного сторонництва закликав українців максимально використати усі наявні можливості у майбутній кампанії з виборів послів Державної ради.

 

Яскравим проявом боротьби за національні права стали віча, які набули масового характеру з листопада 1905 р. За два місяці у Галичині відбулося близько 150 народних зібрань, у яких взяли участь понад 250 тис. осіб. Організатором більшості з них виступила УНДП. До початку 1907 р. необхідність зміни законодавства з виборів послів Державної ради була основною темою віч і зборів. У 1908 р. подібні вимоги стосувалися уже виборів послів Галицького крайового сейму і супроводжувалися прийняттям політичної резолюції про необхідність поділу Галичини на українське і польське автономні утворення. Наступного року на перший план вічевого руху ставилося питання необхідності зменшення податків. Зазначимо, що в організаційному плані українські віча виконували ще одне важливе завдання – протистояли польській пропаганді, що велася за посередництвом польських «вєців».

 

Для відстежування вічевого руху редакція «Діла», окрім спеціальних публікацій, запровадила і відповідні рубрики: «Народні віча», «Народні віча і манїфестациї», «Окружні віча в справі виборчої реформи», «З народних віч і зборів» тощо.

 

Наймасовіші зібрання українців відбувалися у Львові. Кількість їх учасників доходила до 50 тис. осіб. Інколи організаційні перешкоди у проведенні планованого заходу створювали ідеологічні противники, як це сталося, наприклад, у квітні 1906 р., коли москвофіли в останній момент відмовилися надати зал Народного дому для проведення віча «Русинами міста Львова».

 

Народні віча і збори відбувалися, зокрема, у Бережанах, Бібрці, Богородчанах, Болехові, Борщеві, Букачівцях, Городенці, Долині, Дрогобичі, Звенигороді, Золочеві, Калуші, Копичинцях, Косові, Ліському повіті, Мостиськах, Нараєві, Ріпчицях, Рожнятові, Станіславі, Стрийському повіті, Сяноцькому повіті, Хирові, Чорткові.

 

Щоб перешкодити організаційним прагненням українців, місцева влада, послуговуючись нормами закону про збори, намагалася заборонити проведення зібрань. Мотивація відповідних рішень ґрунтувалася, наприклад, на підозрі, що зміст промов імовірно загрожуватиме громадському спокою і порядку. Організатори віч при цьому могли піддаватися і судовому переслідуванню, у результаті якого їм доводилося відсидіти кілька діб у в’язниці або сплатити штраф. Народна канцелярія з цього приводу оприлюднила відозву з проханням надсилати на її адресу інформації про факти заборон місцевою владою віч, зборів чи довірочних нарад.

 

Посилення протестного руху і спроби місцевої влади його контролювати чи обмежувати призвели до непоодиноких випадків необґрунтованого застосування сили поліцією, жандармерією чи військом. Зокрема, 12 листопада 1905 р. у залі Народного дому відбулося віче львівських українців, присвячене 250-річчю облоги Львова військами гетьмана Богдана Хмельницького. Після завершення урочистостей його учасники організованою колоною під виконання гімнів «Ще не вмерла Україна» і «Не пора» вирушили до Ринку. Поліція спробувала зупинити і розігнати колону за допомогою силових методів, у результаті застосування яких близько 30 учасників були поранені і десятки – заарештовані. Інший приклад: 6 травня 1906 р. понад 20 учасників отримали поранення різного ступеня важкості під час розгону робітничої демонстрації у Львові.

 

21 січня 1906 р. у Лісній Тарновиці відбувалося шеститисячне віче, заборонене напередодні надвірнянським старостою. Жандарми спробували перешкодити його проведенню і розігнати присутніх, затримуючи найактивніших. Свавілля зупинило прибуття Євгена Олесницького, що розпочав довірочні збори, на проведення яких мав право як посол.

 

Перший розстріл учасників народного віча мав місце у Лядському (поблизу Нижнева) 28 лютого 1906 р. Напередодні 26 лютого у Нижневі відбулося віче за участі 10―12 тис. осіб, на якому обговорювалися питання виборчої реформи. Відмова учасників зборів надати слово секретарю Тлумацької повітової ради призвела до заборони подальшого проведення заходу. Обурення присутніх не переросло у силове протистояння, і люди розійшлися по домівках. Зокрема, й учасники віча з Лядського повернулися додому.

 

Арешти лядчан, звинувачених у порушенні громадського спокою під час віча у Нижневі, розпочалися 28 лютого за участі жандармів і військових. Спроба завадити транспортуванню заарештованих завершилася застосуванням зброї, як наслідок – шість убитих, десятки поранених. Українська Галичина засудила акцію, влада виправдовувала. Повсюдно відбувалися поминальні богослужіння і збір коштів для постраждалих родин із Лядського. Питання стало предметом розгляду у Державній раді.

 

Слідство тривало до 23 березня 1906 р., під арештом перебували 27 підозрюваних. Третього травня вісьмох з них звільнили з-під варти. Судовий процес розпочався 16 травня  у Станіславі і завершився звільненням ще 15 осіб. Чотирьом лядчанам суд призначив короткотермінові терміни ув’язнення.

 

Ще один конфлікт стався 25 травня 1908 р. у Чернихові Тернопільського повіту. Його спричинила суперечка між місцевими селянами і дідичем за право рибальства на ріці. Протистояння завершилося застосуванням лісничим і жандармами зброї, у результаті чого п’ятьох було вбито і десятьох поранено. Винними у цій ситуації визнали 39 селян, яких звинуватили у публічному насильстві й несанкціонованому зібранні. Під час судового розгляду звинувачення у публічному насильстві були зняті, а за участь у недозволеному зібранні 15 селян змушено відсиділи від 3 до 10 діб арешту.

 

Причину цих і подібних трагічних подій, що ґрунтувалися на протистоянні влади і населення у загалом незначних питаннях, які можна було вирішити на місці і без насилля, «Діло» вбачало у відсутності правових норм у суспільних відносинах. «Бо що се за правова держава, що се за правно впорядковані відносини, де людність в кождім акті репрезентантів чи слуг власти бачить ворожу проти себе акцию, де репрезентанти чи слуги власти заховують ся як в завойованім краю, готові кождої хвилї, з найменшого приводу вхопити за оружє?».

 

Загострення суспільних суперечностей на тлі посилення боротьби українців за політичну, економічну і культурну рівноправність призвело у результаті до найбільш резонансного вбивства у Галичині на початку ХХ ст., коли 12 квітня 1908 р. від кулі студента Львівського університету Мирослава Січинського загинув намісник Галичини граф Андрій Потоцький. М. Січинський назвав акцію політично вмотивованою і пояснив її необхідністю помститися «за кривди руського народу, за вибори, за Каганця».

 

Розгортання вічевого руху наприкінці 1905 р., спричинене зміною виборчого законодавства, завершилося прийняттям нового закону, яким регламентувалися вибори послів Державної ради і призначенням процедури голосування у період з 13 травня до 4 червня 1907 р.

 

Ширший народний комітет вирішив вести самостійну виборчу акцію на основі національно-демократичної програми. Разом з тим передбачалася можливість розгляду компромісних рішень по окремих округах з іншими українськими партіями, крім москвофільської, а також з неукраїнськими опозиційними партіями. «Діло» знайомило своїх читачів з кандидатами у посли Державної ради від УНДП, УСДП, москвофільської «Русской Ради».

 

Народний комітет закликав галицьких українців до максимальної участі у виборчому процесі на основі нового закону, щоб обрати достойних представників, які будуть спроможні довести справу «утвореня національної руської провінції з окремим народним соймом і окремою управою» до логічного завершення.

 

Відстежуючи події виборчої кампанії, редакція окремо акцентувала увагу на фактах порушення законодавства, започатковуючи для цього спеціальну рубрику «Виборчі розбої». На жаль, траплялися і трагічні випадки. Так, 24 травня 1907 р., під час повторних виборів у Горуцьку Дрогобицького повіту, виборці, спровоковані поведінкою виборчого комісара, закидали камінням дільницю для голосування. Жандарми застосували зброю, і чотирьох було застрілено, дев’ятьох – поранено.

 

Підсумком проведених у Галичині виборів до Державної ради стало обрання 27 послів від українських партій – 17 націонал-демократів, 3 радикалів, 2 соціал-демократів, 5 москвофілів. П’ятьох українських представників обрала Буковина. Такі результати були трактовані редакцією часопису як перемога ідеології націонал-демократії, занепад москвофільства і утвердження української національної ідеї, яка полягала у творенні національно-територіальної автономії у межах Австрії.

 

Наступне об’єднання усіх представників українського народу (крім двох соціал-демократів) у єдиному посольському клубі викликало здивування редакції «Діла» через позицію москвофілів, які, вступивши до фракції, повинні були відмовитися від «русской народной идеи» на користь самостійницького світогляду. 17 червня головою українського представництва у Державній раді обрали Юліана Романчука, заступником – Миколу Василька.

 

Те, що єдність українського клубу через ідеологічні суперечності буде недовговічною, підтвердили події найближчих днів після його створення. Підтвердженням цього став ультиматум представників радикалів щодо назви фракції і вихід з неї москвофільського посла Дмитра Маркова.

 

Чергові вибори до Галицького крайового сейму відбувалися з 25 лютого до 6 березня 1908 р. Редакція часопису назвала майбутнє волевиявлення «переломовим», таким, від якого залежатиме майбутнє українського народу. Пояснювалося це тим, що основним завданням нового сейму мало стати проведення виборчої реформи. Тож українців вкотре закликали до максимальної мобілізації і єдності.

 

Щоби збільшити шанси українських кандидатів, пропонувалося серед іншого активізувати українське населення міст. З цією метою містян закликали об’єднатися в окремі національні виборчі структури для самостійної участі у виборах. У містечках, включених до сільських курій, пропонувалося так вести кампанію, щоб виборцями ставали ті, хто голосуватиме за руського кандидата.

 

Процедуру висунення претендентів на посольський мандат по окремих округах відслідковувала рубрика «Передвиборчий рух». Окремо свій остаточний список кандидатів оприлюднила на сторінках «Діла» УНДП.

 

Жорсткість українсько-польського протистояння під час передвиборної кампанії у черговий раз призвела до невмотивованого застосування зброї жандармами, від якої у Коропці (Бучацький виборчий округ) загинув Марко Каганець – офіційний представник українського кандидата, член Ширшого народного комітету. «Убійство пок. Марка Каганця осьвічує мов яркою блискавицею перед нашими духовими очима той факт, що ми не живемо в конституцийній державі, тільки в завойованім краю, де завойовник для оборони свого становища може з нами робити, що захоче».

 

Із 149 новообраних послів українців Галичини представляли 8 націонал-демократів, 3 радикали, 8 москвофілів і 2 безпартійних. Окрім обраних, мандати отримали ще 12 вірілістів, тобто тих, хто ставав послом за посадою, зокрема три греко-католицьких єпископи. Найшвидше втілення у життя виборчої реформи, базованої на принципах загального, безпосереднього, таємного і рівного виборчого права, визначалося головним завданням для представників українського народу у крайовому сеймі.

 

У 1909 р. перед початком засідань осінньої сесії Галицького крайового сейму український клуб на прохання польських колег сформулював перелік вимог, які мав би вирішити сейм. Серед них: поділ крайової шкільної ради на дві автономні складові – українську і польську; затвердження квоти у 40 відсотків мандатів при опрацюванні нового виборчого закону; розподіл державних дотацій для економічного, просвітнього і культурного розвитку у співвідношенні 62 (для поляків) до 38 (для українців). Визначення пропорції базувалося на даних про кількість населення і сумі сплачуваних ним податків.

 

Упродовж 1905―1909 рр. львів’яни двічі обирали міську раду. Для виборів у лютому 1905 р. українці створили Руський виборчий комітет, який очолив Василь Нагірний. Незважаючи на те, що українці становили 20 відсотків мешканців Львова, у міську раду не пройшов жоден. Аналогічним результатом завершилися вибори міської ради Львова у березні 1908 р.

 

Щодо партійного різноманіття, то «Діло», яке фактично представляло інтереси УНДП, найбільше уваги приділяло висвітленню саме її діяльності, про різні аспекти якої уже згадувалося. У 1905 р. одним з головних завдань партії визначалася необхідність залучення максимальної кількості українців до організованого життя і охоплення своїм впливом різних сфер їх життєдіяльності.

 

Наступного року націонал-демократи брали собі за заслугу популяризацію засад демократії серед народу, а під час проведення чергового з’їзду затверджували тактику ведення кампанії з виборів послів Державної ради і заявляли про опозиційність до влади.

 

У 1907 р. партійний форум УНДП ухвалив 36 резолюцій, які представляли напрямні діяльності партії у політиці, економіці, просвіті, шкільництві та церковному житті.

 

Через рік основними були питання заснування українського університету, розвитку середнього і народного шкільництва, створення українських учительських семінарій. Початок їх позитивного вирішення міг покласти поділ крайової шкільної ради на українську і польську самостійні складові. Резолюція про захист прав української мови у судах та інших державних установах ознаменувала завершення партійного з’їзду, що відбувся у грудні 1909 р.

 

Про збільшення партійних осередків соціал-демократів і кількісне зростання членів партії та їх прихильників свідчив з’їзд УСДП, проведений у Львові у березні 1909 р. Перешкодою у розвитку соціалістичних ідей вважалися слабкий розвиток промисловості і масова неграмотність населення. Одна з прийнятих на з’їзді ухвал попереджала про загострення політичної ситуації у Європі та небезпеку близької війни, інша – вимагала заснування українського університету у Львові. Також висловлювалися побажання співпраці з польськими соціалістами.

 

Позицію радикалів (РУРП) «Діло» критикувало за спробу обмежитися  створенням загальнокрайової організації селянства без «попів» і «урядників» та переконувало, що завданням українських політиків загалом і є боротьба за наділення селян політичними правами, що у результаті дозволить виборювати кращу долю для усього українського народу.

 

На своїх партійних форумах (віча, з’їзди) радикали закликали до жорсткої опозиції владі, пропагували єдність українців по обидва береги Збруча, підтримували запровадження реформи виборчого законодавства і законів, спрямованих на покращення долі селян, попереджали, що нехтування інтересами селянських мас може призвести до чергового масового рільничого страйку.

 

З позицій абсолютного несприйняття підходило «Діло» до характеристики діяльності москвофілів (РНП), політичні погляди яких базувалися за запереченні української окремішності і єдності з російським народом. Такий підхід зумовлював жорстке протистояння у середовищі галицьких українців, що відповідно сприяло зміцненню польських позицій у Галичині. «Проти українства мусять москвофіли напружити всі свої сили, проти спільної української небезпеки вони підуть в парі з Поляками».

 

Редакція часопису акцентувала увагу читачів на протистоянні «старих» і «молодих» у москвофільському таборі, занепаді партійної ідеології і поступовому, але невпинному зменшенні чисельності їхніх членів і прихильників, що, зрештою, підтверджувалося перебігом з’їздів Русско-народної партії.

 

Про організаційне життя українців Буковини свідчили перші збори Національної ради, які відбулися у листопаді 1905 р. у Чернівцях за участі представників усіх українських товариств краю. Учасники зібрання розглянули питання створення єдиної політичної структури на засадах єдності і самостійності українського народу. У найближчій перспективі зусилля планувалося спрямувати на запровадження української мови у шкільництві та державних інституціях на правах рівноправності з іншими крайовими мовами, заснування національних товариств і підприємств, боротьбу за виборчу реформу і забезпечення свободи слова, друку, зборів, віри, совісті.

 

Від 1905 р. тематичне різноманіття публікацій «Діла» значно розширилося – насамперед через революційні події у Російській імперії. Для редакції часопису ґрунтовне висвітлення цих явищ було важливим і принциповим з огляду на участь у них підросійських українців.

 

Протестний рух започаткував страйк робітників путилівських заводів, що розпочався 16 січня 1905 р. Через кілька днів зупинилися усі підприємства Санкт-Петербурга. У зверненні до царя страйкарі, крім економічних вимог, закликали самодержця завалити мур, зведений чиновниками, між ним і народом і створити Державну думу, в якій були б представлені усі стани та класи, для спільного управління державою. Застосування війська для придушення заворушень призвело до значних людських жертв (загиблих і поранених налічували тисячами), але виявилося неефективним. Робітничі страйки охопили  й інші промислово розвинені міста, зокрема Москву, Кронштадт, Київ, Одесу, Севастополь, Кишинів, Лодзь, Радом. Розвиток подій на сторінках «Діла» представляли рубрики: «Революция в Росиї», «Розрухи в Росиї», «З Росиї» тощо.

 

Силове придушення революційних виступів супроводжувалося урядовими деклараціями про необхідність перегляду ряду законодавчих актів, зокрема про цензуру, а також про унормування відносин робітників з працедавцями. У березні 1905 р. оприлюднено проект закону про створення Державної думи, а на початку травня оголошено про затвердження царем ухвал про релігійну толерантність.

 

Незважаючи на терор проти повсталих і обіцянки реформ, заворушення продовжувалися. Особливо завзятими виявилися матроси у Кронштадті, Лібаві, Одесі, Севастополі. «Діло» констатувало: «Нинї в Росиї вже не істнує правительство, нї закон і право».

 

Більше уваги приділила редакція часопису повстанню на броненосці «Князь Потьомкін Таврійський», що розпочалося 27 червня 1905 р. поблизу берегів Одеси. Причиною бунту слугувало вбивство офіцером матроса Омельчука через його скаргу на неякісну їжу. У відповідь були вбиті усі офіцери, крім одинадцяти, які підтримали повсталих.

 

Спроба заарештувати учасників похорону Омельчука закінчилася обстрілом Одеси із панцерника, масовими сутичками, розгромом і підпалом важливих державних установ міста. Блокада «Потьомкіна» іншими військовими кораблями Чорноморського флоту не призвела до бажаного результату. Броненосець покинув одеські води і зупинився у порту румунської Констанци, де на вимогу місцевої влади покинути порт або здатися корабель вибрав останнє. Потрактовану дезертирами команду корабля не видали Росії, а розвезли по різних містах Румунії і відпустили. Шестеро моряків броненосця «Князь Потьомкін Таврійський» прибули до Відня і заявили про бажання повернутися на батьківщину, але за іншої політичної ситуації.

 

Спроби російської влади подолати кризову ситуацію призвели до появи царського маніфесту, оголошеного 19 серпня 1905 р., про створення нової державної інституції – «Государственной думы». Критика документа стосувалася відсутності у ньому будь-яких згадок про свободу зборів, слова, преси тощо. Не згадувалося і про національні меншини.

 

Декларовану у маніфесті вікову міць Російської імперії, оперту на єдності царя з народом, заперечив автор публікації у «Ділі», представлений як «університетський професор-Українець»: «Аж після Переяславського договору, після перзональної злуки України з московскою державою, виросла там держава якимсь дивом перед очима істориї і сьвіта, та не завдяки прославленій “солїдарности між царями і народом”, а завдяки підступам і обманам царських предків, а ще більше завдяки мускульній силї українського народу та богацтвам української землї».

 

Посилення протестного руху в Російській імперії у жовтні 1905 р. призвело до появи нового царського маніфесту, який передбачав розширення виборчого права, закріплення за Державною думою права на законодавчі ініціативи, забезпечення громадянських свобод. Такий розвиток подій редакція «Діла», забувши про слова «професора-Українця», поспішила назвати перемогою революції і висловила сподівання на перенесення центру українського національного життя зі Львова до Києва: «Нехай живе свобідна, демократична Росия! Нехай живе росийско-славяньска федерация вільних народів! Нехай живе вільна, демократична Україна від Сяну і Вислоку по Кубань і Кавказ!».

 

Представляючи події у Росії, редакція часопису наголосила, що робить це не так з публіцистично-інформаційних мотивів, як виходячи з національних інтересів, оскільки більша частина українського народу проживає саме у межах імперії. Тож російська тематика продовжувала знаходити своє місце на перших сторінках видання: загострення протестного руху, революційні події у Москві, черговий маніфест, указ про організацію Державної думи, вибори до законодавчого органу, розпуск і вибори нового (другого і третього) складу російського парламенту, українське питання і українська фракція у Державній думі.

 

Яскравою характеристикою «єдності царя і народу» стало створення військово-польових судів, функціонування яких регламентувало затверджене царем урядове рішення, оприлюднене 6 вересня 1906 р. Ці надзвичайні суди зі спрощеною судовою процедурою діяли поза межами кримінального законодавства, відбувалися без участі прокурора, захисників і свідків та були інструментом посилення репресій проти революційного руху. Їхні вироки оскарженню не підлягали і виконувалися не пізніше доби після оголошення. Діяли військово-польові суди вісім місяців (до 3 травня 1907 р.) і встигли винести 1144 смертних вироки. Також «Діло» оприлюднювало дані про кількість політичних замахів і загальну кількість вбитих під час заворушень і їх придушення.

 

Революція 1905 р. сприяла короткочасному розвитку національного життя підросійських українців, зусилля яких зосередилися на боротьбі за права рідної мови і відміні Емського указу 1876 р. Українська інтелігенція, різноманітні товариства, місцеві органи влади, наприклад Києва, Одеси, Полтави, Харкова, Херсона, зверталися до уряду з обґрунтованими клопотаннями щодо необхідності навчання українською мовою у навчальних закладах, забезпечення бібліотек підручниками і книгами рідною мовою, популяризації україномовної наукової літератури без цензурних обмежень, розвитку української художньої літератури тощо.

 

Першими позитивними зрушеннями у мовному питанні стали, наприклад, рішення влади про дозвіл надрукувати українською мовою Євангеліє, вибіркові наукові праці Михайла Грушевського, окремі книги у друкарнях Києва, Одеси, Херсона, Чернігова.

 

Фактично усі позитивні моменти щодо послаблення заборон української мови і літератури уможливив царський маніфест про громадянські свободи. Стосовно ж відміни Емського указу, то на початку жовтня 1905 р. міністерство внутрішніх справ царської Росії визнало можливість такого рішення  несвоєчасним.

 

З наступного року одним з елементів урядової політики, проваджуваної прем’єр-міністром Петром Столипіним, стало переслідування національних меншин. Для українців це означало припинення діяльності товариств «Просвіта» та інших українських інституцій, чергові обмеження по розповсюдженню українських книг тощо.

 

Ситуацію з поширенням українського друку ускладнила і нова митна угода між Австрією і Росією (травень 1906 р.), згідно з якою українські видання обкладалися митом у розмірі 17 руб. за пуд (близько 16 кг) ваги. Це рішення удвічі збільшувало вартість книжкової продукції і робило українські видання з Галичини у Російській імперії малодоступними.

 

Про інтенсифікацію українського національного життя підросійських українців у 1905 р. свідчили й інші важливі факти. Так, для українських партій питання політичного майбутнього нації декларувалося на засадах автономії у програмах Української демократичної партії і Української соціал-демократичної партії. Принципи державної незалежності пропагувала Українська народна партія і Українська радикальна партія.

 

Ідея автономії народів і федералізації Росії переважала на всеукраїнському з’їзді у Полтаві у липні 1905 р., була обґрунтована представниками України на земському з’їзді у Москві і з’їзді недержавних народів у Санкт-Петербурзі.

 

Вимога автономії України на широкій демократично-федеративній основі лягла в основу однієї з резолюцій першого публічного віча українців у Росії, організованого студентами, яке відбулося 11 жовтня 1905 р. у Санкт-Петербурзі, а також вимогою Одеської української студентської громади, яка в одному із своїх рішень наголошувала: «Уважаючи терміни “Малоросія”, “Малоруссы”… проявами тенденцийної правительственної термінолоґії, ми, узнаючи їх обидними для нашої національної амбіциї, жадаємо, щоби ті понятя правильно виражали ся словами “Україна”, “Українці”».

 

Протиставленням українській національній меншині може слугувати польська, яка найбільше скористалася з подій 1905 р. Російський уряд дозволив полякам Царства Польського розширити використання рідної мови у навчальних процесах в народних і середніх школах, відкрити кафедру польської мови і літератури у Варшавському університеті, засновувати національні приватні школи. Польська мова була зрівняна у правах з російською у громадському самоврядуванні та діловодстві товариств. Передбачалася можливість вільного переселення поляків Царства польського до південно-західних губерній.

 

Окремим царським указом полякам дев’яти південно-західних губерній (території сучасних Литви, Білорусі, Правобережної України) дозволялося орендувати, купувати і продавати землю. Передбачалося також викладання польської мови у початкових і середніх школах і виборність шляхти з наступним представництвом у Державній думі.

 

Редакція «Діла» позитивно оцінювала поступки полякам у межах етнічної Польщі, але засуджувала намагання поширити польський вплив на Правобережну Україну, який таким чином сприяв би процесам полонізації і латинізації українців.

 

У листопаді 1905 р. російська влада запровадила у Царстві польському військовий стан. Підґрунтям такого рішення були звинувачення на адресу польських політиків у діях, спрямованих на відокремлення Польщі від Росії. Російський уряд заявив про призупинення дії усіх поступок полякам, проголошених у маніфестах від 18 серпня і 30 жовтня 1905 р.

 

Незважаючи на російську пропаганду про всеслов’янську єдність, польські посли Державної думи продовжували обстоювати ідею автономії Царства Польського. Відповідний проект, який з’явився у законодавчому органі 23 квітня 1907 р., передбачав, що Царство Польське у кордонах, встановлених Віденським конгресом 1815 р., є невіддільною складовою Російської держави, але з окремим сеймом і законодавством.

 

Щоденник «Россія», орган очільника російського уряду П. Столипіна, недвозначно відповів на претензії поляків твердженням, що польські землі не входили до складу Росії згідно з міжнародним актом, а були приєднані як завойований край.

 

Окремо відстежувалася ситуація навколо Холмщини (складової Царства Польського). Згідно з «толеранційним» указом царя Миколи ІІ від 17 квітня 1905 р., який дозволяв зміну віросповідання, російський уряд сподівався на початок масового переходу у православ’я українських греко-католиків, Церква яких була тут під забороною від 1875 р. Однак сталося навпаки: значна частина українців греко-католиків почали переходити на римо-католицизм, що, своєю чергою, активізувало процес асиміляції українців у польському середовищі. Щоб зупинити негативні тенденції, у російських колах почали лунати заклики про необхідність відновлення діяльності греко-католицької Церкви зі своїм єпископом.

 

Питання Холмщини на порядку денному російської політики зазвучало з новою силою восени 1907 р., після рішення уряду створити окрему Холмську губернію, вилучивши її зі складу Царства Польського і підпорядкувавши київському генерал-губернатору.

 

Упродовж 1908―1909 рр. «Діло» інформувало про факти національно-релігійної ворожнечі на Холмщині та про зусилля поляків, спрямовані проти її відокремлення, можливість якого польська преса назвала «четвертим поділом Польщі».

 

У березні 1909 р. проект створення окремої Хомської губернії підтримало міністерство внутрішніх справ, а у квітні Кабінет міністрів наголосив на необхідності негайного вирішення питання нової адміністративної одиниці, мотивуючи терміновість «колонізаційною небезпекою».

 

Позитивно оцінив рішення російської влади з холмського питання український клуб Державної ради у Відні. Виступаючи на засіданні фракції, Юліан Романчук наголосив, що Холмщина історично й етнографічно є українською територією, а тому «віддїленє того краю від росийської Польщі і прилученє його до руської київської землї є цїлком природне поновне сполученє однакових складових частий, котре повинно було давно вже стати ся». Також посол висловив побажання щодо збереження українського характеру краю, забезпечення прав української мови і свободи віросповідання.

 

Загальноєвропейська тенденція ускладнення політичної ситуації не оминула й Австро-Угорську імперію. Угорська опозиція почала вимагати реформування взаємин між складовими дуалістичної держави. Основна претензія стосувалася необхідності поділу єдиних збройних сил і створення окремої угорської армії. Перемовини угорської політичної коаліції з цісарем уможливили компроміс, озвучений у лютому 1906 р. Згідно з ним, коаліція створювала кабінет міністрів, який, своєю чергою, засновував незалежний банк; торговельний договір з Німеччиною Угорщина зобов’язалася ратифікувати, але на умовах самостійності (також передбачався окремий торговельний договір з Австрією); військове питання відкладалося для вирішення сеймом, обраним на основі нового виборчого законодавства.

 

 Спроба зберегти статус-кво спонукала Відень піти шляхом абсолютизму. 19 лютого 1906 р. на основі королівського рішення Угорський сейм було розпущено, але не оголошено дати нових виборів, як передбачено у таких випадках, і призначено королівського комісара з необмеженою владою. Разом з тим перемовини між сторонами продовжувалися, і у квітні того ж року дійшло до чергового компромісу – угорський уряд отримує самостійність у прийнятті рішень внутрішнього характеру, економічні справи полагоджуються на основі порозуміння між законодавчими органами, новий сейм затверджує виборчу реформу, після чого оголошуються нові вибори,  вирішення військової справи відтерміновується.

 

Вибори Угорського сейму (квітень 1906 р.) закінчилися перемогою партії незалежності, і питання поділу армії повернулося на порядок денний. Чергові перемовини між сторонами закінчилися більшою мірою економічною, ніж політичною угодою між Австрією і Угорщиною від 5 жовтня 1907 р., яка передбачала митний і торговельний договір до 1917 р., збереження єдиного банку і грошової одиниці щонайменше до 1910 р., полагодження ряду важливих економічних справ (транспорт, податки).

 

Ревізія стосунків між головними складовими дуалістичної держави спричинила посилення національних рухів в Угорщині. Так, у березні 1906 р. у Будапешті представники словаків, сербів і румунів провели конференцію і прийняли спільний маніфест з вимогою запровадження виборчого права на основі загального таємного голосування і законодавчого закріплення прав національних меншин.

 

Заговорило «Діло» і про національне відродження угорських українців, однією з перших справ яких стала необхідність впорядкування мовної проблеми, що передбачала відхід від «великорусского або церковного язика» і написання руської граматики, базованої на живій народній мові.

 

Аналізуючи політичну ситуацію у двох імперіях і прогнозуючи майбутній розвиток подій для українців, редакція часопису на перше місце висунула гасло: «Українцї на обох боках кордону – з’єднаймо ся!».

 

Проблема національної ідентичності продовжувала впливати на галицькі українсько-єврейські взаємини. У 1905 р. при плануванні виборчої реформи розглядалося питання творення виборчих округів за національним принципом. Українці скористалися нагодою, щоб вимагати від влади визнання євреїв, яких у Галичині трактували як поляків, окремою нацією і признання за ними окремих виборчих округів. З відповідною заявою у Державній раді виступив Ю. Романчук. Єврейські інституції висловили подяку послові за ініціативи. Польські кола не підтримали цієї ідеї, мотивуючи тим, що євреї творять не національну групу, а тільки конфесійну.

 

Питання визнання євреїв окремою нацією і створення «жидівської національної курії» стало темою єврейських віч, наприклад у Бродах і Львові. Подібні акції організовувалися й у інших галицьких містах. Зазначимо, що одночасно обстоювалася думка про необхідність єдності з польськими виборчими структурами. Подібні заклики звучали, зокрема, на вічі у Коломиї. Однак у результаті дискусії агітаторів за об’єднання з поляками назвали зрадниками й окремою резолюцією закріпили рішення підтримувати тих єврейських кандидатів на виборах послів Державної ради, які не вступатимуть до польського кола, а захищатимуть інтереси власного народу.

 

Безапеляційно ідею національної окремішності євреїв підтримували сіоністи, які прагнули створення єврейської держави у Палестині. У лютому 1906 р. їхня партія поширила обіжник, яким заперечила поголоски про заклики серед українців до «різні поляків і жидів» і ствердила, що на українських вічах приймаються резолюції на підтримку створення окремої єврейської курії. У січні наступного року рішення сіоністського партійного з’їзду передбачали можливість заснування єврейського парламентського клубу.

 

Поза тим, вимога визнання євреїв окремим народом стало темою єврейських студентських віч у Львівському університеті і Львівській політехніці (червень 1907 р.) та Станіславі (жовтень 1908 р.). Резолюції зібрань передбачали право абітурієнтів фіксувати у документах свою єврейську національність.

 

Політичну різнобарвність єврейського руху у Галичині доповнювала єврейська соціал-демократична партія, яка на конгресі у Львові (жовтень 1907 р.) вирішила перенести партійну управу з Кракова до Львова та видавати польськомовну газету для інформування польської суспільності і заявила про організацію боротьби за права єврейських робітників власними силами, оскільки польські і єврейські партії ставляться вороже до їхніх програмних засад.

 

Міжнаціональні стосунки залишалися проблемою і в армійських підрозділах Австро-Угорської імперії. Станом на липень 1905 р. австрійська складова австро-угорської армії нараховувала 286 тис. військових, 17 відсотків з яких (8 відсотків українців і 9 відсотків поляків) представляли Галичину.

 

Рішення міністра війни про запровадження крайових мов у полках (для Галичини – польської) призвело до введення польської мови у галицькі кадетські школи, появи польських таблиць на касарнях та інших військових об’єктах краю.

 

Натомість українці продовжували боротися за рівноправне застосування крайових мов, тобто і української, в армії. Інколи їхні вимоги завершувалися хоч і локальним, але успіхом. Так, у квітні 1907 р. «Діло» інформувало, що на Сколівщині військове командування оформляло вислуженим жовнірам накази про демобілізацію польською мовою. Однак після того, як три українських жовніри повернули «військові відправи» із супровідною запискою, що служили в австрійській армії, а не в польському війську, оформлення документів для українських жовнірів відбувалося українською мовою.

 

Тема нехтування українських релігійних свят командуванням військових підрозділів зі значною частиною українського особового складу з року в рік не знаходила позитивного вирішення, незважаючи на неодноразові звернення ієрархів греко-католицької Церкви до армійського керівництва. Призов резервістів на військові вправи, заняття із стройової підготовки, навчальні стрільби, фізичні роботи у дні українських свят, невідвідування кафедральних церков представниками військового командування під час церковних або цісарських торжеств, польові Богослужіння за римо-католицьким обрядом для підрозділів із жовнірами греко-католиками, ігнорування руських свят у школах добровольців (т. зв. однорічних охотників) тощо стали проявами неврахування українських національних інтересів в армії, зафіксованими на шпальтах часопису «Діло».

 

Позитивною для сільського господарства можна вважати практику надання 10―14 денних відпусток жовнірам із селянських родин на час жнив (25 липня―15 серпня). Період відпусток міг корегуватися з урахуванням потреби у виконанні тих чи інших робіт. При цьому громадські уряди зобов’язані були звітувати перед староствами, чи відпускники справді виконували сільськогосподарські роботи і чи їхня праця була дійсно ефективною.

 

Загальноармійською проблемою залишалися самогубства, яких упродовж 1894―1903 рр. було зафіксовано 3101. Ще у 862 випадках спроба самогубства виявилася невдалою, але завершилася каліцтвом. Такі значні цифри переважно пояснювалися нестатутними відносинами між вояками, часто базованими на приниженні за національною ознакою, і застосування офіцерами катувань жовнірів за найменші провини.

 

У грудні 1907 р. міністерство війни видало спеціальне розпорядження, яке регламентувало притягнення до відповідальності офіцерів і старшин, звинувачених у знущаннях над жовнірами. Окремо наголошувалося: «Специяльно заборонюєсь лаяти вояків і понижувати їх реліґію або народність». Прикладом застосування міністерського розпорядження може слугувати засудження капрала піхотного полку, дислокованого у Перемишлі, до семи місяців ув’язнення за знущання над вояком і доведення його до самогубства.

 

Окрім означених тем, зацікавленість «Діла» викликали повідомлення про умови прийому до кадетської школи у Львові, організацію австрійської армії, зміни в обмундируванні, запровадження нового спорядження і озброєння, затвердження нових звань, надання пільг родинам резервістів, обов’язковість освоєння капеланами верхової їзди, заборону голення вусів в армії.

 

Упродовж 1905―1909 рр. продовжилася тенденція позитивного розвитку кредитних і господарських інституцій галицьких українців, що засвідчували фінансові звіти про діяльність існуючих і повідомлення про створення нових. Наприкінці 1906 р. у Галичині функціонували 134 суб’єкти економічної діяльності, з яких 104 представляли кредитну складову і 30 – господарсько-торговельну. Шістдесят чотири економічні інституції розташовувалися у 38 повітових містах. На статутних принципах «Руського Народного Дому» діяли 39 товариств. Райфайзенівських спілок нараховувалося 14. Їхній сукупний касовий оборот становив близько 63 млн корон.

 

Економічні успіхи свідчили про створення і поступове зміцнення середнього класу українського суспільства, фінансові спроможності якого дозволяли формувати політичну еліту нації і забезпечувати її культурне життя.

 

У 1909 р. Крайовий кредитовий союз (КСК) відзначив 10-річчя від часу заснування. Згідно із звітом за 1908 р., його загальний оборот сягнув майже 25,6 млн корон, кредитування перевищило суму у 2,3 млн корон, а кількість членів від 258 осіб у 1899 р. збільшилася до 680.

 

Від часу створення у 1904 р. Крайовий ревізійний союз (КСР) перебрав на себе частину повноважень КСК і отримав право інспектувати діяльність українських кредитних і господарських товариств, надавати консультативні послуги при створенні нових економічних інституцій, видавати місячник «Економіст».

 

На фінансовому ринку провідні позиції продовжувало утримувати товариство «Дністер», яке розвивало два напрями діяльності – страхування і кредитування. Для обох складових 1908 р. виявився успішнішим від попередніх. Зокрема, для товариства взаємних убезпечень «Дністер» цього року чистий прибуток склав понад 454 тис. корон. Значно зріс і резервний фонд, що пояснювалося незначною кількістю пожеж у 1908 р. і відповідно відсутністю страхових виплат. Щороку зростала кількість укладених страхових угод. За 16 років існування «Дністер» виплатив відшкодування згідно із 17 465 договорами на суму 9 539 393 корон.

 

Товариство взаємного кредиту «Дністер» у 1908 р. на 2420 клієнтських рахунках зберігало близько 3 млн корон. Було оформлено 1864 позики на понад 2 млн корон. За підсумками року чистий прибуток склав 36,5 тис. корон. За 13 років діяльності «Дністер» оформив 11 548 позик на суму майже 10 млн корон.

 

Підтримуючи і популяризуючи гасло «свій до свого», «Діло», послуговуючись даними «Шематизму» Львівської архієпархії, опублікувало список 127 церков, убезпечених у неукраїнських страхових інституціях, таких як: «Славія», «Краківське товариство», «Фенікс». Таке становище редакція назвала ганебним і закликала: «В імя народної солїдарности і народної чести апелюємо до дотичних руских парохів: Так дальше бути не може! Будьмо вже раз сьвідомою нациєю!». Зазначимо, що у кількох наступних числах часопису публікувалися поправки до списку у бік його зменшення, оскільки окремі з парохів перереєстрували страхові поліси у «Дністрі», але про це була відсутня інформація у «Шематизмі».

 

Яскравим прикладом успішного розвитку «Дністра» став переїзд структур інституції з будинку товариства «Просвіта» до власної триповерхової кам’яниці, збудованої за проектом архітектора Івана Левинського на вул. Руській навпроти Успенської церкви. Оздоблення будинку різнокольоровою кахлевою мережкою у народному стилі робила його одним із найпомітніших у середмісті Львова. Посвячення споруди відбулося 1 листопада 1906 р.

 

Про успіхи інституції свідчила і її добродійність. Так, у 1905 р. наглядова рада «Дністра» виділила на благочинність 3000 корон, які спрямовувалися на підтримку церков (будівництво, реставрація), шкільництва, бурс, захоронок, народної лічниці. У 1909 р. ця сума зросла до 13 тис. корон.

 

Про позитивні тенденції розвитку свідчили також загальні збори крайового Кредитного товариства урядників і священиків, яке діяло з 1901 р. і забезпечувало свої членам, яких наприкінці 1905 р. нараховувалося 702 особи, т. зв. «дешеві кредити». Загальний касовий оборот зростав щороку і збільшився із понад 863 тис. корон у 1905 р. до близько 2,5 млн корон у 1908 р.

 

Фінансові успіхи інституцій могли викликати зацікавленість злочинців. Зокрема, у серпні 1907 р. у приміщення Кредитного товариства урядників і священиків вломилися грабіжники, яким вдалося відкрити частину сейфа і викрасти 151 корону готівкою. До значних готівкових коштів злочинці не дісталися. Незважаючи на втрату незначної суми, кредитна установа не зазнала жодних збитків, бо була застрахована від подібних випадків.

 

Продовжило діяльність і створене у Львові 1904 р. страхове товариство «Любов», яке займалося забезпеченням річних рент удовам (пожиттєво) і сиротам (до досягнення 20-річного віку) своїх членів після їхньої смерті. Додатковою страховою функцією інституції стало забезпечення приданого для дітей. Страхова сума, виплачена дитині у 20-річному віці, мала сприяти організації її самостійного життя, а батькам зменшувала хвилювання за її майбутнє.

 

У жовтні 1906 р. українські економічні інституції Галичини поповнив Міщанський ремісничо-промисловий кредитний союз у Львові, завданнями якого було: сприяти організації купівлі і продажу виробів своїх членів; налагоджувати торгівлю готовою продукцією; організовувати складські приміщення; постачати необхідні матеріали для виробничого процесу; сприяти відкриттю нових майстерень, крамниць, підприємств; підвищувати фаховий рівень своїх членів за посередництвом зборів, лекцій, практичних курсів, виставок, фахового часопису; створити допомоговий фонд для вдів і сиріт по своїх членах; відкривати депозити і надавати позики на вигідних умовах тощо. Почесним президентом Союзу обрали Василя Нагірного, президентом – Михайла Маковича. На початок 1909 р. товариство об’єднувало 150 членів.

 

Чергова економічна інституція п. н. «Парцеляційне товариство “Земля”» була зареєстрована у Львові рішенням цісарсько-королівського торговельного суду 27 серпня 1907 р. Першою практичною справою Товариства стало придбання маєтності Грималівка (близько 950 моргів землі) Бродівського повіту і початок її парцеляції.

 

Створювалися або продовжували діяльність подібні структури і у інших галицьких містах. Серед них: товариство взаємного кредиту «Свіча» у Болехові, товариство ощадності і позичок «Праця» у Бучачі, кредитне товариство «Народний Дім» у Гримайлові, Руська повітова каса для ощадностей і позичок у Долині, господарсько-кредитне товариство «Відродження Гуцульщини» у Жаб’є, задаткове товариство у Зборові, кредитне товариство «Руський Народний Дім» у Золочеві, господарсько-кредитне товариство «Народний Дім» у Любачеві, господарсько-кредитне товариство «Руський Народний Дім» у Мечищеві Бережанського повіту, спілка взаємного кредиту «Лемківський Банк» у Новому Санчі, Руська щадниця і товариство взаємного кредиту «Віра» у Перемишлі, кредитне товариство «Віра» у Раві-Руській, товариство ощадності і позичок «Прут» у Снятині, позичкова каса «Поміч» у Теребовлі, господарсько-кредитне товариство «Народний Дім» у Тлустому Заліщицького повіту.

 

«Розвій сил економічних нашого народа проявив ся в послїдних лїтах заснованєм понад 200 стоваришень кредитових і господарських, котрі числять нині над 80 000 членів, посїдають понад два мілїони корон удїлів і понад 15 мілїонів вкладок щадничих, і удїлили членам позичок понад 18 мілїонів корон». Інтенсивний розвиток національних економічних структур призвів до необхідності створення окремого українського банку. Підґрунтям заснування Земельного гіпотечного банку, акціонерної спілки у Львові, став урядовий дозвіл, отриманий заходами українського парламентського клубу Державної ради у 1908 р. Шостого квітня 1909 р. рішення про створення нової банківської установи підтримало міністерство внутрішніх справ. Другого вересня того ж року намісництво затвердило статут української фінансової структури.

 

Серед торговельних інституцій першість продовжувала утримувати «Народна Торговля», яка станом на 30 червня 1907 р. володіла нерухомістю у Львові, Тернополі, Сяноку, Самборі та Снятині; відкрила нові філії у Косові і Мостиськах; нараховувала 1183 члени; її загальний касовий оборот становив понад 7 млн корон; на складах товариства отоварювалися 777 крамниць.

 

Восьмого липня наступного року «Народній Торговлі» виповнилося 25 років, а 16 листопада її власність поповнилася кам’яницею у Стрию. Про успіхи товариства свідчили відзначення на крайових і міжнародних виставках. Так, у 1907 р. і 1909 р. «Народна Торговля» отримала золоті медалі на виставках у Яворові, Будапешті, Парижі та Римі.

 

У листопаді 1907 р. загальні збори товариства прийняли рішення про необхідність затвердження статутних змін, які дозволили б інституції брати участь у заснуванні інших торговельних організацій. 31 січня наступного року цісарсько-королівський крайовий суд затвердив пропоновані зміни до статуту, і «Народна Торговля» оформилася як Крайовий союз торговельних (зарібково-господарських) товариств.

 

Товариство руських ремісників «Зоря» у 1908 р. об’єднувало 120 дійсних членів і кілька почесних. Того ж року був змінений статут, який дозволив вступ до інституції не тільки ремісникам, а й промисловцям. Новизною стало і розширення категорій тих, кому призначалася матеріальна допомога. У травні наступного року товариство руських ремісників і промисловців «Зоря» відзначило 25-річний ювілей своєї діяльності.

 

Перетворення товариства «Сільський Господар» із провінційного на крайове засвідчили перші загальні збори, що відбулися у Львові 25 березня 1905 р. за участю 40 дійсних членів із загальної кількості 243. Новий виділ очолив Володислав Федорович.

 

Згідно зі статутом, завдання крайового рільничого господарського товариства «Сільський Господар» полягали у представленні інтересів українських селян перед органами центральної і місцевої влади; заснуванні філій, господарських гуртків, молочарських і садівничих спілок, крамниць, гостинниць, щадничо-позичкових кас, шпихлірів, пасік; поширюванні серед загалу своїх прихильників новаторств сільськогосподарського виробництва; видаванні та підтримуванні фахових часописів; відкритті читалень, бібліотек, рільничих і промислових шкіл тощо.

 

У 1909 р. робота товариства зосереджувалася у п’яти секціях: правно-економічній, технічно-господарській, тваринництва, садівничо-городничо-бджолярській, торговельній, а наслідком популяризаторської діяльності стало заснування 57 філій.

 

Для «Народної Гостинниці» 1905 рік ознаменувався рішенням про будівництво у Львові власного триповерхового готелю, у якому планувалося розмістити крамниці, кав’ярню, ресторан, комфортабельні номери. 30 вересня наступного року відбулося посвячення і відкриття першого українського готелю, збудованого за кошти українського капіталу.

 

Про загалом позитивні тенденції розвитку товариства свідчили звіти про загальні збори, на яких констатувалося щорічне збільшення кількості членів (468 осіб у 1908 р.) і зменшення суми боргів за позиками, що оформлялися для будівництва власного готелю.

 

У липні 1909 р. «Діло» повідомило про створення у Львові українського консумційного товариства «Відродження», яке планувало відкривати публічні гостинниці, молочарні, кофейні та виконувати посередницькі функції при закупівлі сільськогосподарських продуктів для своїх членів. Передбачалося заснування філій. Першим завданням мало стати відкриття у Львові молочарні-гостинниці. Обов’язки директора виконував Андрій Жук.

 

Торговельно-промисловий ряд українських інституцій у липні 1906 р. поповнився товариством «Сокільський Базар», яке до того часу було складовою товариства «Сокіл». Головою керівної ради став Ілько Яремкевич. Судове затвердження статуту відбулося 5 квітня 1907 р. 30 червня того ж року завершилася процедура закриття рахунків «Сокільського Базару» як підприємства товариства «Сокіл» з наступним його придбанням торговельно-промисловим товариством «Сокільський Базар». Шкільне приладдя, гуцульські вироби з дерева, вишивка формували основу торговельного бізнесу інституції. Зміни до статуту, затверджені у грудні 1908 р., поповнили цей перелік книжковою продукцією. 19 листопада 1908 р. відбулося урочисте посвячення складу філії «Сокільського Базару» у Стрию.

 

Повідомлення про діяльність «Ризниці», товариства з виробництва і продажі церковних речей у Самборі, стосувалися відкриття 26 вересня 1905 р. філії у Станіславі, виділення грошових допомог удовам і сиротам по священиках, церквам і товариствам, придбання у власність складу товарів св. п. Теодора Стахевича у Станіславі та перенесення туди філіального складу.

 

Негативно реагувало «Діло» на остаточний перехід управління «Ризницею» у руки представників москвофілів, що свідчило про поступовий занепад товариства, в якому політична доцільність узяла верх над економічною логікою.

 

Після банкрутства «Підгірської Спілки» у Станіславі на початку 1905 р. заснувалося товариство «Станіславський торгово-промисловий дім», яке планувало заробляти кошти, представляючи, наприклад, інтереси страхової компанії «Дністер», а також пропонуючи посередницькі функції у торгівлі промисловою і побутовою технікою, сільськогосподарськими продуктами і худобою, будівельними матеріалами тощо. Діяльність товариства п. н. «Достава» розпочалося 14 березня того ж року. Наглядову раду очолив Володимир Янович.

 

У 1905 р. також у Станіславі під тією ж назвою «Достава» було засноване товариство з торгівлі церковними приборами. Ініціаторами і засновниками його створення виступили священики. Успішність підприємства підтверджувалася цифрами. Так, результати праці у 1908 р. принесли новій економічній структурі чистого прибутку у розмірі 1550 корон. Товарів було продано на суму 52 тис. корон. Серед інших позитивів функціонування «Достави» відмітимо такі: відзначення золотою медаллю на торгово-промисловій виставці у Карлсбаді 1908 р., відкриття у Львові 20 листопада 1908 р. крамниці з церковними товарами як філії товариства «Достава», відкриття у Стрию 19 липня 1909 р. складу церковних приборів, перенесення наприкінці 1909 р. централі із Станіслава до Львова.

 

Інформувало «Діло» про заснування промислових товариств і в інших містах. Наприклад, 1908 р. у Перемишлі почала працювати торговельна спілка «Народний Базар», а у Тернополі – «Товариство для дахівкарського промислу».

 

Про економічні прагнення буковинських українців свідчили повідомлення про започаткування у жовтні 1906 р. діяльності товариства «Спілка», яке планувало організувати торгівлю різноманітними товарами і відкрити гуртівню, і про перші успіхи товариства «Буковинська Торговля», створеного на зразок галицької «Народної Торговлі».

 

Одним із проявів успішного економічного розвитку краю були виставки, на яких демонструвалися досягнення промисловості і сільського господарства, а також рекламувалися новинки технічної думки щодо вдосконалення виробництва. Ми уже згадували про відзначення товарів галицького українського виробника. Окрім того, «Діло» повідомляло також про плановані виставки і їхні програми, наприклад у Львові та Яворові.

 

Більше уваги було приділено першій українській хліборобській виставці, організованій Крайовим господарсько-молочарським союзом у Стрию 19―28 вересня 1909 р. Під час її проведення планувалося представити досягнення у рільництві, садівництві, пасічництві, молочарстві, вирощуванні птиці і кріликів, різноманітних ремеслах. Заявки на участь у форумі подавали як товариства і спілки, так і окремі господарі з власними виробами. Відзначимо, зголошення надходили не тільки від представників сільськогосподарського виробництва. Наприклад, висловили бажання взяти участь у виставці Головний січовий комітет у Коломиї (картини січової тематики, відзнаки тощо), товариство «Достава» у Станіславі (церковні вироби), товариство «Труд» у Львові (жіночі костюми).

 

15 серпня 1909 р. на засіданні виставкового комітету директором заходу обрали Євгена Олесницького. Саму виставу планувалося розмістити у 17 залах, експозиції яких мали відобразити досягнення понад 400 учасників. Задля запобігання скупченню великої кількості відвідувачів організатори запропонували щоденний графік відвідування для представників окремих повітів. Вартість квитка становила 50 сот. Стільки ж коштував і каталог.

 

Урочисте відкриття виставки відбулося 19 вересня за участю понад 20 тис. учасників і гостей свята. За 10 днів роботи форум відвідали близько 36 тис. осіб, зокрема представники місцевої і центральної влади.

 

Про відзначення учасників виставки свідчили звіти етнографічної комісії української хліборобської виставки у Стрию (6 золотих, 9 срібних, 7 бронзових медалей, 11 дипломів, 44 грамоти), промислово-торговельної комісії (21 золота, 32 срібні, 22 бронзові медалі, 42 дипломи, 20 грамот), оціночної комісії (34 золотих, 7 срібних, 8 бронзових медалей, 27 дипломів, 16 грамот).

 

Загалом, позитивні відгуки польсько- і німецькомовної преси порушили окремі публікації у часописах «Gazeta Narodowa» і «Słowo Polskie», критика яких лежала більше у політичній, ніж економічній площині і стосувалася, наприклад, неучасті у форумі представників москвофільських інституцій або відсутності польськомовних написів.

 

Необхідність забезпечення якісної інфраструктури для економічного розвитку Галичини сприяла у 1905―1909 рр. фінансуванню державної програми з подальшої розбудови залізничної мережі. Згідно із законом про локальні залізниці (1906 р.), у Галичині планувалося прокласти три нові лінії: Львів―Кам’янка-Струмилова―Стоянів (кошторис 11,3 млн корон), Дрогобич―Трускавець (1,7 млн корон), Мушина―Криниця (1,4 млн корон). Кошти для будівництва мали надходити із трьох джерел: бюджетне фінансування, акційні товариства, позики під державні гарантії. Інформуючи про державні плани, «Діло» нагадувало селянам, власникам ґрунтів, що підлягали процедурі викупу, щоб не продешевили, як це часто траплялося у подібних випадках.

 

Про завершені проекти з прокладання колій свідчило повідомлення про введення у експлуатацію 29 вересня 1909 р. залізниці Львів―Бережани―Підгайці.

 

Інтенсифікація руху поїздів, особливо товарних, вимагала реконструкції і розширення (збільшення кількості колій) залізничних двірців. Зокрема, інформація про плановану перебудову станції Підзамче з’явилася у 1907 р. і передбачала значну реконструкцію під’їзних шляхів, прокладання нових колій і зведення мосту. На початку 1908 р. кошторис робіт склав 2,3 млн корон. Збільшення площі депо передбачало урядове рішення (1908 р.) щодо розширення двірця у Львові. Новий залізничний двірець планували побудувати у Чернівцях згідно з планами, затвердженими міністерством залізниць у 1906 р.

 

Прибутки державних залізниць зростали і дозволяли розбудовувати власну соціальну інфраструктуру. Так, 14 листопада 1909 р. відбулося посвячення будинку залізничних робітників, зведеного на Городоцькому передмісті. Критику «Діла» викликало те, що чин посвячення здійснили два римо-католицькі ксьондзи без участі греко-католицького священика. І це, незважаючи на те, що українські робітники залізниці творили окреме братство при церкві св. Юра і при посвяченні виступали зі своїм прапором.

 

Однією з негативних характеристик розвитку залізничного транспорту були аварії, регулярність яких зростала і підтверджувалася газетними повідомленнями. Зокрема, 7 вересня 1905 р. поблизу двірця у Львові зіштовхнулися два товарні поїзди (матеріальні збитки становили близько 500 тис. корон); 17 серпня 1906 р. на львівському двірці пасажирський потяг не розминувся з резервним тепловозом (45 пасажирів зазнали травм різного ступеня важкості); 23 березня 1907 р. між Комарівкою і Коростятином Бучацького повіту зіштовхнулися пасажирський і товарний поїзди (десятки пасажирів травмовано); 4 вересня 1907 р. зійшов з рейок пасажирський потяг поблизу Букачівців (два пасажири загинули, 101 – зазнали травм різного ступеня важкості, матеріальні збитки – близько 4 млн корон); 1 квітня 1908 р. не розминулися товарні поїзди на станції Красне (один залізничник загинув, двоє зазнали важких травм, матеріальні збитки – понад 600 тис. корон); 12 травня 1908 р. на залізничній станції в Рудках зіштовхнулися пасажирський і товарний потяги (десятки пасажирів постраждали, п’ять – у важкому стані). Причинами подібних катастроф називалися перевтома залізничних працівників, їхній недостатній фаховий рівень, незадовільний технічний стан рухомого складу і колій, перевищення швидкості через недотримання графіка руху.

 

Людськими жертвами і мільйонними збитками характеризувався і нафтовий бізнес Галичини, один з найприбутковіших у світовій економіці. Причина була одна – пожежі, які виникали через недотримання правил техніки безпеки, застаріле обладнання, яке часто виходило з ладу, а також через потрапляння у відкриті нафтові резервуари блискавки.

 

У блоці повідомлень, присвячених нафтодобуванню, зацікавленість редакції «Діла» викликали також такі факти: заснування Руського нафтового товариства у Львові 22 лютого 1906 р.; розгляд питання про можливість використання нафти як пального для локомотивів; можливість підписання контракту з американською компанією «Standard Oil Compani», згідно з яким 75 відсотків видобутку галицької нафти перейшло б під її контроль.

 

Одним із стримуючих факторів економічного розвитку залишалися стихійні лиха (повені, буревії, грози, посухи, пожежі) і епідемії інфекційних захворювань. Наприклад, 16 червня 1905 р. унаслідок сильної зливи затопило Львів. Кілька тисяч квартир у сутеринах опинилися у воді. В окремих випадках мешканцям довелося рятуватися на дахах. Природне лихо вказало на необхідність удосконалення міської системи водовідведення, на перебудову якої кількома роками раніше було витрачено кілька мільйонів корон.

 

Упродовж 1906―1907 рр. значні опади спричинювали розливи річок, зокрема Дністра, і затоплення великих площ сільськогосподарських угідь. Під водою опинилися населені пункти, дороги, залізничні колії. Подолання наслідків стихій вимагало значних капіталовкладень.

 

1908 рік приніс повідомлення про буревії з градом, які призвели до часткової руйнації значної кількості житлових і господарських будівель у різних галицьких повітах, знищили врожаї сільськогосподарських культур на великих площах. Наступні потужні опади викликали повінь, для подолання наслідків якої довелося створювати допомоговий комітет. Для прискорення процедури надання допомоги від громад вимагалося підготувати докладний перелік заподіяних збитків по кожному господарству.

 

Центральний допомоговий комітет у Львові, очолюваний намісником Михайлом Бобжинським, зібрався на своє перше засідання 1 серпня 1908 р. Від українських інституцій участь у нараді взяли представники товариства «Просвіта» і «Общества ім. Качковского». Головуючий заявив, що з Відня почали надходити кошти на подолання наслідків стихійного лиха. На місцях за їх розподіл відповідальність несли повітові структури Центрального допомогового комітету. Одне з рішень передбачало, що на кожні 500 гектарів знищених повінню або градом сільськогосподарських угідь безкоштовно буде виділено один вагон жита для засіву. Загальні збитки сягнули 127 млн корон.

 

Щодо пожеж, то 1905 р. статистика зафіксувала у Галичині 1052 випадки загорання. Вогонь знищив 2266 житлових будинків, 2995 будівель господарського призначення, 42 промислові об’єкти, 7 церков і костелів. Загинуло 10 осіб. Втрати обраховувалися сумою у понад 5 млн корон, з яких близько 2,3 млн підлягали страховому відшкодуванню.

 

Позитивніше склалася ситуація у 1908 р. У Галичині було зафіксовано 785 пожеж, які спопелили 1425 житлових і 1704 господарські будівлі, 31 промисловий об’єкт, 2 церкви. Кращою виявилася ситуація і зі страховими виплатами: на 5 млн корон сумарних збитків понад 4,7 млн відшкодовувалися.

 

Про найбільш руйнівні пожежі «Діло» сповіщало окремими повідомленнями у рубриці «Новинки». Наприклад, 30 вересня 1907 р. –  Богданівка Скалатського повіту (згоріли 63 житлові та господарські будівлі, матеріальні збитки – близько 50 тис. корон); 30 січня 1905 р. – Заболотівці Жидачівського повіту (згоріли 154 будівлі, 300 людей залишилося без даху над головою, менша половина майна, знищеного вогнем, виявилася застрахованою); 29 липня 1905 р. – Настасів Тернопільського повіту (вогнем знищено 39 господарств, збитки – близько 36 тис. корон, з яких тільки 16 тис. підлягали відщкодуванню); 20 травня 1907 р. – Скала Борщівського повіту (згоріли 102 житлові і 433 господарські будівлі, 880 людей (145 сімей) залишилися без даху над головою, збитки – майже 800 тис. корон); 27 серпня 1905 р. – Таврів Бережанського повіту (згоріли парафіяльний будинок, церква, дзвіниця і 80 селянських загород).

 

Загальну картину природних катаклізмів доповнили повідомлення про землетрус, який відбувся у ніч з 6 на 7 жовтня 1908 р. Загалом зафіксували п’ять поштовхів невеликої потужності, що не привели до значних руйнувань. Окрім мешканців Галичини і Буковини, їх силу відчули і жителі підросійської України.

 

Покращення умов праці, скорочення тривалості робочого дня, збільшення оплати праці та інші соціальні гарантії продовжували залишатися основними вимогами страйкового руху, який став звичним інструментом у спробі вирішення питань відносин «робітник―працедавець» з початку ХХ ст. Найбільша кількість протестних акцій припала на революційний (події у Російській імперії) 1905 рік. Для інформування про страйки редакція «Діла» у рубриці «Новинки» запровадила однойменну підрубрику.

 

Упродовж 1905―1907 рр. у Львові серед інших страйкували каналові (чищення каналів і каналізацій) робітники (вимагали людяного ставлення до себе і підвищення оплати праці); кравецькі челядники (вимога – підвищити оплату праці); прачки і прасувальниці (вимагали людяного ставлення до себе, скорочення тривалості робочого дня, підвищення оплати праці); різницькі челядники (вимоги – підвищити оплату праці, заснувати бюро посередництва праці, запровадити по неділях вихідний день); палітурники (вимога – підвищити оплату праці); будівельники (вимагали підвищення оплати праці, унормування праці жінок на будівництві, півторагодинної обідньої перерви); пекарі (вимоги – скорочення тривалості робочого дня, підвищення оплати праці, забезпечення санітарно-гігієнічних норм); міські робітники – брукарі, візники, двірники (вимога – підвищити оплату праці).

 

Окрім економічних страйків, 1905 рік ознаменувався одноденним загальнодержавним політичним страйком, учасники якого вимагали проведення виборчої реформи на основі загального, рівного, безпосереднього і таємного голосування. Елементом страйку були віча, на які у Львові зібралося понад 25 тис. осіб, у Відні та Празі – близько 150 тис. і 100 тис. страйкарів відповідно. Повсюдно акції відбувалися без жодних застосувань сили.

 

Навесні 1906 р. у Східній Галичині почалися хліборобські страйки, в основі яких лежали жорстка експлуатація селянської праці на панських ланах в обмін на мізерне натуральне або грошове відшкодування; перешкоди, чинені місцевою владою при оформленні документів для виїзду селян на сезонні заробітки, наприклад до Німеччини; судове переслідування учасників вічового руху за виборчу реформу.

 

Можливість загального страйку, інформацію про який поширила польська преса, заперечив Народний комітет, який зазначив, що призупинення праці відбувається у тих громадах, де виникла така необхідність. Завдання української інтелігенції, на переконання редакції «Діла», полягали у необхідності інформувати селян про те, що страйки передбачені чинним законодавством і при відсутності проявів насильства не можуть бути заборонені.

 

Насправді ж землевласники при сприянні місцевої влади і за посередництвом шантажу, погроз і провокацій намагалися перешкодити акціям. Для судових позовів використовувалися найменші прояви застосування сили страйкарями. У результаті розгляду цих позовів сотні селян отримували різні терміни ув’язнення (від кількох днів до кількох місяців).

 

Малоземельність, відсутність постійних заробітків, низька оплата праці, борги, політична невизначеність продовжували спонукати українців з Галичини і Буковини шукати кращої долі поза межами своєї Батьківщини. «Десятки і сотки тисяч добірних членів нашої суспільности покидає рік-річно свої рідні села, “старий край” вилюднюєть ся, за морем повстають нові кольонїї руські, а в Нїмеччинї та по десятках других краях західної Європи нема, здає ся, майже й одного більшого господарства, нема і одної більшої фабрики чи копальнї, де не було би нашого руського робітника». Тільки у 1905 р. через Краків на Американський континент з Галичини виїхало близько 55 тис. осіб, а до Німеччини – 59 тис.

 

Якщо у попередні роки «Діло» акцентувало увагу на кількості охочих емігрувати, процедурі виїзду, труднощах облаштування на місцях, то у  1905―1909 рр. значна кількість публікацій емігрантської тематики присвячувалася представленню законодавчої бази, яка регламентувала прибуття емігрантів до тієї чи іншої держави.

 

Зокрема, у 1905 р. американський еміграційний комісар видав розпорядження, яке забороняло висадку на берег тим, у кого не виявиться коштів для організації власного побуту і хто не обґрунтує мети подорожі. Закон від 28 вересня 1906 р. вимагав від емігранта даних про вік, вагу, колір очей і волосся, кількість зубів і довжину ніг. Першого липня 1907 р. у США почав діяти закон, який збільшував «поголовний» податок від кожного приїжджого з двох до чотирьох доларів. Продовжувала діяти заборона на в’їзд божевільним, жебракам, носіям інфекційних захворювань, повіям, злочинцям, виснаженим, які не здатні до фізичної праці, тощо. У 1908 р. потенційних емігрантів попереджали, щоб не оформляли з еміграційними агентами в Австрії страхових полісів на випадок відмови у вступі на територію США, бо саме такий документ може слугувати причиною відмови. Австрійська влада застерігала від працевлаштування у південних штатах, де у більшості випадків умови праці були співмірні з невільництвом. 1909 рік приніс чергове підвищення одноразового податку від емігранта з 5 доларів (25 корон) до 25 доларів (125 корон). Відсутність визначеної суми змушувала людину повертатися до Європи.

 

Уряд Канади у 1905 р. зобов’язав емігрантів при в’їзді до країни задекларувати 250 корон готівкою і представити квиток до станції призначення (виняток становили ті, хто їхав до родини). Від 1 січня до 15 лютого 1908 р. згідно з новим еміграційним законом ця сума становила 50 доларів, з 16 лютого зменшувалася до 25 доларів. Того ж року австрійське міністерство внутрішніх справ застерігало від еміграції до Канади через відсутність на її промислових і будівельних підприємствах вакантних робочих місць. Перелік категорій осіб, яким заборонявся в’їзд на територію країни, був аналогічний американському.

 

Негативно характеризувалася можливість еміграції до країн Південної Америки, таких як Аргентина, Бразилія, Чилі. Незвиклі кліматичні умови, непридатна для обробітку земля, непрохідні хащі, відсутність шляхів сполучення і пропозицій на ринку праці, мізерні зарплати, поступове зростання вартості землі, місцеві економічні кризи, важка робота на плантаціях, ворожнеча з місцевими племенами ставали аргументами контрагітації. Разом з тим у 1907 р. президент Бразилії підписав розпорядження, згідно з яким кожна подружня пара (місцева і емігрант чи місцевий і емігрантка) отримувала від уряду земельну ділянку для ведення сільського господарства. Через рік бездоганного подружнього життя земельний наділ переходив у їхню власність.

 

Позитивно в економічному плані оцінювалася можливість еміграції до Австралії, де велетенські незаселені простори чекали своїх переселенців. У національному плані, на думку редакції «Діла», цей еміграційний напрям загрожував українцям швидкою асиміляцією в англомовному середовищі.

 

Для захисту прав емігрантів у Львові були створені дві українські інституції. Зокрема, 28 березня 1907 р. відбулися перші загальні збори Товариства св. Рафаїла для охорони руських емігрантів як автономної філії Товариства св. Рафаїла у Відні. Головою обрали Тита Реваковича. 19 листопада 1908 р. перші загальні збори провели члени Товариства опіки над емігрантами у Львові «Провидіння». Очолив структуру о. Йосиф Фолис. Усіх охочих емігрувати закликали у першу чергу звертатися за консультаціями до цих товариств.

 

Щодо Європейського континенту, то у 1905―1909 рр. не рекомендувалося виїздити на постійне поселення до Боснії через відсутність там державних земель, які б надавались на безкоштовній основі (можна було тільки придбати), і на сезонні роботи до Швеції через необлаштованість побуту заробітчан, мізерну оплату праці і порівняно значну вартість найнеобхідніших товарів і послуг.

 

Істотно більше уваги приділило «Діло» висвітленню питання про виїзд галицьких українців на сезонні роботи до Пруссії. Редакція висловлювала переконання, що зароблені кошти сприятимуть економічному піднесенню як селянських господарств, так і всього українського народу. Греко-католицька Церква й українські інституції, зокрема Народний комітет, усіляко сприяли якісній організації процедури виїзду. У Найберуні було створене руське бюро, яке виконувало посередницькі функції між працедавцями і робітниками.

 

Поляки, прагнучи залишити за собою цей ласий заробітчанський напрям, різними методами намагалися перешкодити виїзду українців, серед яких – затягування або й просто не оформлення дозвільних документів місцевими органами влади, поліційні заборони покидати місця проживання, незаконні арешти, скасування 50-відсоткової знижки на залізничні квитки для групи з не менше 10 заробітчан.

 

Руське бюро у Найберуні періодично інформувало, скільки робітників потребує німецька сторона. Зокрема, у квітні 1905 р. йшлося про 10 тис. осіб для працевлаштування переважно у копальнях, у серпні того ж року – про три тисячі працівників для фабрик, у червні 1906 р. – про 100 тис. для сільськогосподарських робіт. Подібні оголошення могли стосуватися і кількох десятків робітників для конкретного підприємства.

 

Від першого лютого 1908 р. ситуація з працевлаштуванням у Пруссії дещо ускладнилася через розпорядження прусського міністерства внутрішніх справ, згідно з яким кожен заробітчанин зобов’язаний був оформити легітимаційну картку при перетині німецького кордону (уже працюючим довідка виписувалася за місцем працевлаштування). Контроль за наявністю відповідного документа покладався на поліцію. Його відсутність означала депортацію. Для українських робітників легітимаційні картки були жовтого кольору, польських – червоного, інших національностей – білого.

 

Поселення українців у різних європейських містах приводило до заснування там національних об’єднань. Так, у листопаді 1908 р. запрацювало Українське товариство у Парижі, яке згуртувало українців з Галичини і підросійської України. Влітку наступного року у Лейдені була заснована Українська громада Бельгії. Приблизно у той же час відкрилося перше українське товариство у Варшаві п. н. «Українська Громада», діяльність якого обмежилася заледве піврічною історією. У грудні через антиукраїнську політику російського уряду товариство перестало існувати. Окрім того, зазначимо, що у жовтні 1909 р. московська влада не затвердила статут, тобто не дала дозволу на заснування товариства «Українська Громада» у Москві.

 

Краще зрозуміти демографічні та соціально-економічні процеси у державі дозволяли статистичні дані, опубліковані на сторінках «Діла». Так, щоб заперечити твердження поляків про те, що галицькі міста є головними осередками польської культури «на Русі» і місцем компактного проживання польського елементу, редакція представила статистику населення по 90 повітових містах Східної Галичини, тобто містах, у яких розташовувалися староства або суди. До уваги не бралися великі міста з населенням понад 12 тис. осіб, у яких справді кількісно переважали поляки, і маленькі містечка, основу населення яких складали євреї.

 

Отже, із 90 міст у 59 більшість була за євреями, у 24 – за українцями, у 7 містах – за поляками. Разом з тим у 42 містах із 59 «єврейських» греко-католики кількісно переважали римо-католиків. Незважаючи на вагому присутність українського населення у галицьких містах, фактом залишалася значна їх полонізація, а необхідність оприлюднення і обговорення таких даних пояснювалася появою у 1905 р. одного з проектів виборчої реформи, який передбачав виокремлення міст і містечок із прилученими до них польськими громадами по селах в окремі польські виборчі округи.

 

У 1905 р. у Галичині народилося 317 445 немовлят (приблизно 43,4 на 1000 мешканців), а померло 213 497 людей (29,1 на 1000). Порівняння з попередніми роками свідчило про зменшення народжуваності і збільшення смертності. Основними причинами такого стану речей визнавалися погіршення економічного стану у державі, що призводило до зростання цін на найнеобхідніші товари і послуги, та інфекційні захворювання, у першу чергу запалення легень і туберкульоз.

 

Жодного оптимізму не додавала статистика з неграмотності, особливо для галицьких українців, близько 2,5 млн яких не вміли ні читати, ні писати. Умінням читати і писати володіли близько 559 тис. русинів, тільки читати – понад 62 тис. Про підходи влади до вирішення питання з подолання неграмотності свідчили дані про кількість анальфабетів у віці від 11 до 20 років: поляки – 29 відсотків, українці – 68 відсотків. Ситуація вимагала державних субвенцій на розвиток українського шкільництва, але переважно польський адміністративний апарат Галичини мав у пріоритеті інші цілі.

 

Підтвердженням сумної статистики можуть слугувати цифри галицького крайового бюджету за 1904 р., який передбачав 417 тис. корон на розвиток польських культурницьких організацій і 50,5 тис. корон для українських інституцій.

 

Поступовий процес мадяризації угорських українців засвідчували дані, наприклад, по Спишському комітаті, де у 1890 р. статистика фіксувала 17 518 русинів, а у 1900 р. – тільки 14 333. Негативна для українців тенденція пояснювалася цілковитою мадяризацією світської інтелігенції і переважною – угро-руських священиків.

 

Інші статистичні дані повідомляли, наприклад, про кількість товариств у Львові станом на 1905 р. (із 465 – 47 українських, 260 польських, 158 єврейських); про кількість українських промисловців і купців (1900 р. у Галичині їх нараховувалося 13 046 осіб: 234 – у Західній Галичині і 12 812 – у Східній Галичині); про площу земельних церковних маєтків (понад 129 тис. гектарів у Галичині, з яких у власності Львівської греко-католицької митрополії перебувало майже 31 тис. гектарів, Перемиського греко-католицького єпископства і капітули – тисяча і понад 2,3 тис. гектарів відповідно, чоловічих і жіночих монастирів обох обрядів – майже 49 тис. гектарів); про роботу поліції (у 1906 р. за різноманітні злочини і провини судові вироки були винесені 241 917 підозрюваним, того ж року у Львові заарештували 10 794 особи, з них 1491 – за крадіжки, 1347 – за пияцтво, 114 – за спричинення важких тілесних ушкоджень, по двоє – за вбивство і зґвалтування тощо).

 

Пізнавальними були матеріали, що стосувалися переважно Львова і повідомляли про плановану реконструкцію ратуші і вежі церкви св. Параскеви, історію святкування Йорданського водосвяття у місті, уніфікацію міських телефонних мереж, придбання поштових автомобілів для налагодження сполучення Львова з місцевостями, де відсутні залізничні колії, перехід кінного трамваю у власність міста, розширення мережі електричного трамваю, заборону плювати у трамваях, безкоштовний проїзд у трамваях дітей зростом не більше метра, обмеження швидкості руху автомобілів вулицями міста, впорядкування рекламного оформлення крамниць, організацію торгівлі кінським м’ясом, унормування обліку собак, заходи боротьби зі сказом тварин і стягнення податку за їх утримання на користь міста.

 

Для католицького духовенства Галичини 1905 рік ознаменувався внесенням на розгляд Державної ради урядового законопроекту про мінімальну оплату їхньої праці, згідно з яким парохи у Львові та Кракові мали отримувати 2400 корон річно, у містах із понад п’ятитисячним населенням – 1800 корон, в інших населених пунктах – 1600 корон. Конгруа для сотрудників коливалася у межах 1000–1100 корон. Пенсійне забезпечення передбачало виплати залежно від стажу священичої діяльності – від 1000 до 2000 корон для парохів і від 800 до 1200 корон для сотрудників. У разі прийняття пропонувалося поступове запровадження закону в дію від 1 січня 1906 р. до 1 січня 1912 р.

 

28 грудня 1905 р. у Львові відбувся єпархіальний собор за участю 130 духовних осіб. Прийняті рішення стосувалися збільшення кількості деканатів Львівської архієпархії з 30 до 54, запровадження п’яти протопресвітерій (Львівська, Галицька, Бережанська, Тернопільська і Стрийська), управління церковним майном і впорядкування науки релігії у школах.

 

Ряд публікацій 1906 р. присвячувалися висвітленню подорожі 548 паломників зі Львова до Єрусалима під проводом митрополита Андрія Шептицького, яка тривала від 5 до 28 вересня.

 

Одним із проблемних питань, яке перешкоджало формуванню національної ідентичності, було питання т. зв. «латинників», тобто українців за походженням, але римо-католиків за віросповіданням. Їх кількість визначалася приблизно у мільйон осіб. І цей мільйон піддавався планомірному полонізаторському впливові, який передбачав поступову асиміляцію у польському середовищі. Окрім того, поляки використовували будь-які можливості, зокрема у питаннях здобуття освіти, працевлаштування, просування по службі, кращого заробітку тощо, щоби примусити українця зректися віри і національності. Необхідність протидіяти полонізаційним впливам була очевидною, і редакція «Діла» критикувала українську інтелігенцію та греко-католицьке духовенство за бездіяльність у цьому питанні. Як приклад висвітлювалася справа про спробу переходу громади Недільної Старосамбірського повіту на римо-католицький обряд.

 

Негативно характеризувало «Діло» і москвофільські впливи у середовищі греко-католицької Церкви. Одним з аргументів послужила справа відкриття і посвячення Преображенської церкви у Львові. 28 вересня 1905 р. делегація львівських українців вручила митрополиту Андрію Шептицькому прохання, скріплене 900 підписами, про початок богослужінь у новому храмі. Митрополит із розумінням поставився до клопотання, але визнав, що Преображенська церква є власністю Народного дому, тому не може нею розпоряджатися. Керівництво Народного дому заявило, що очікують на урядове рішення про призначення платні хоча б для двох сотрудників, після чого і розпочнуться богослужіння.

 

29 квітня 1906 р. відбулося урочисте посвячення Преображенської церкви за участю митрополита, єпископів, польського і вірменського архієпископів, представників влади, українських інституцій, численних вірних. Завершувала урочистості гостина у Народному домі, у якій відмовилися брати участь представники української громади Львова через політику москвофільства, сповідувану керівництвом інституції. Під час гостини виголошувалися тости про польсько-руську згоду і на честь представників влади. «Діло» резюмувало: «Отсї залицяня полїтичні збанкротованої клїки москвофільскої до польских верховодів се – торг полїтичний цїною долї народної, а такої зради народної не знесе нарід руский і не може простити».

 

Поза тим, продовжувало діяльність Товариство допомоги убогим греко-католицьким церквам ім. Св. Апостола Петра у Львові з філіями у Перемишлі і Станіславі. У 1908 р. інституція нараховувала 600 членів, на будівництво нових храмів було виділено майже 41 тис. корон (як позику) і понад 7 тис. корон (як благочинність). Від 1909/1910 н. р. у Самборі розпочала діяльність дяківська школа, яка приймала на навчання хлопців греко-католицького віросповідання, випускників народних шкіл, фізично здорових і з відповідним голосом. Закриття з початком 1907/1908 н. р. української читальні у руській духовній семінарії Львова і натомість заснування нової зі строго «клерикальним духом» «Діло» розкритикувало, вважаючи, що здійснена заміна сприятиме «національній безідейності» вихованців. Редакція продовжувала інформувати про умови прийому і успіхи вихованок навчально-виховних інститутів (інтернатів) для дівчат під управлінням сестер-василіанок у Перемишлі, Станіславі, Яворові.

 

14 травня 1909 р. виповнилося 40 років від часу затвердження цісарем державного закону про народне шкільництво. Початкова освіта стала обов’язковою для усіх громадян держави, а кожна нація отримала право на організацію навчання рідною мовою. За чотири десятиліття у розвитку шкільництва найгірші результати продемонструвала Галичина, що характеризувалася як «клясичний край анальфабетизму». Якщо у 1848 р. народних шкіл на галицькій землі було 2231, то у 1901 р. їх кількість зросла до 4004. Однак якщо у 1848 р. одна школа припадала на 2112 мешканців, то у 1901 р. – на 1827 мешканців. Більшість шкіл (70 відсотків) були однокласними, і їхні програми не забезпечували підготовку дітей до здобуття фахової чи середньої освіти, обмежуючись фактично навчанням читати і писати. Порівняння української і польської складових галицького народного шкільництва свідчило не на користь української. Відповідальність за такий стан речей покладався на крайову шкільну раду, а запорукою позитивних зрушень вважалася необхідність її поділу на дві самостійні національні секції – українську і польську.

 

У 1904/1905 н. р. 933 галицькі громади залишалися поза навчальним процесом через відсутність шкільних приміщень. Усього нараховувалося 4561 народна школа, з яких 239 не функціонували. Приблизно 23 відсотки дітей шкільного віку (6 – 12 років) не навчалися.

 

Прикладом нехтування українськими інтересами у питанні шкільництва може слугувати справа поділу єдиної публічної української чотирикласної змішаної народної школи ім. М. Шашкевича у Львові на два окремі навчальні заклади для хлопців і дівчат. 20 липня 1905 р. з відповідним клопотанням до міської ради звернулися товариства «Просвіта» і «Народна Рада».

 

Протягом кількох років, незважаючи на звернення різних українських інституцій, справа не вирішувалася, хоча станом на 1906 р. змішані польські школи перестали існувати, а їх місце зайняли окремі заклади для хлопців і дівчат.

 

12 грудня 1907 р. міська рада ухвалила рішення розділити перший клас школи ім. М. Шашкевича на два відділи – окремо для хлопців і дівчат і запровадити одну тимчасову посаду вчительки. Залишалося вирішити питання окремого приміщення, але все, на що спромоглася влада міста, – це на рішення розмістити українські класи для дівчат у приміщенні польської школи, де навчання мало відбуватися у післяобідній час.

 

У здобутті професії вчителя за посередництвом учительських семінарій, яких на початок 1905 р. у Галичині нараховувалося 14, негативним для українців фактором залишалася відсутність суто українського навчального закладу. Вісім із чотирнадцяти семінарій, які мали утраквістичний характер, не виконували покладених на них завдань і не забезпечували якісної підготовки кадрів для українського шкільництва.

 

Щоб забезпечити навчальний процес для охочих поповнити лави українського вчительства, Руське педагогічне товариство за дозволом міністра просвіти від 14 вересня 1903 р. заснувало у Львові першу руську жіночу вчительську семінарію, яку очолив Михайло Коцюба. Відсутність державного фінансування для навчального закладу змушувало його керівництво публікувати у пресі відозви із закликами про матеріальну допомогу. Витрати на утримання семінарії у 1905 р. склали близько 6700 корон. На початку 1906/1907 н. р. розпочалися заняття на четвертому курсі, що ознаменувало завершення формування цілісності навчального процесу.

 

У серпні 1906 р. «Діло» повідомило про плановане відкриття приватної жіночої учительської семінарії під управлінням сестер-василіанок у Яворові.

 

Фахівців для сільського господарства і промисловості продовжували готувати, наприклад, нижчі рільничі школи у Бережниці (поблизу Стрия), Городенці, Ягольниці та ін., лісова школа у Болехові, крайова гончарська школа у Коломиї, крайова ткацька школа у Коросні. Нові навчальні заклади були засновані у Вижниці (курси деревообробного промислу і металевої орнаментики), Тернополі (слюсарська школа), Чернівцях (крайова ткацька школа).

 

У 1905―1909 рр. «Діло» продовжувало роз’яснювальну роботу щодо необхідності збільшення кількості українців, які здобувають середню освіту. Складність полягала у тому, що переважна частина українського населення Галичини проживала у селах, організація народного шкільництва у яких часто обмежувалася однорічним навчанням. У результаті, недостатність здобутих знань не дозволяла обдарованим дітям вступати у середні школи. Щоб зарадити ситуації, редакція закликала Руське педагогічне товариство і товариство «Просвіта» сприяти заснуванню підготовчих курсів. Окрім того, пропонувалося спростити і впорядкувати вступні кампанії, під час проведення яких, за даними статистики, більший відсоток відсіяних стосувався українських школярів. Також пропонувалося удосконалити програму навчання з української мови як одного з важливих чинників національного виховання і домагатися заснування окремих (не утраквістичних) українських середніх навчальних закладів.

 

Восьмого березня 1908 р. у Львові відбулися збори українських вчителів середніх шкіл, організовані Руським педагогічним товариством. Присутні наголосили на необхідності відкриття українського університету у Львові, поділу крайової шкільної ради на незалежні українську і польську секції, запровадження посади консультанта з питань українського шкільництва при міністерстві просвіти і віросповідань. Окрім того, обговорювалося питання проведення реформи середньої освіти, яка виключала таке поняття, як утраквізм, враховувала позитивні зміни у розвитку економіки, що приводили до покращення рівня життя народу, впорядковувала процедуру прийняття рішень щодо впровадження шкільних підручників, удосконалювала навчальні програми з вивчення української мови і літератури, української історії і географії рідного краю.

 

Дещо відмінні побажання висловили учасники третьої конференції директорів середніх шкіл, організованої крайовою шкільною радою 23–24 березня 1908 р. у Львові. Одна з прийнятих резолюцій рекомендувала засновувати у Східній Галичині гімназії з рівноправними українськими і польськими відділами з єдиним педагогічним колективом і під керівництвом одного директора. Мотивувалася ця резолюція бажанням подолати згубний сепаратизм між молоддю обох народів. «Діло» розкритикувало подібні рішення і порадило шукати причини проявів національної нетерпимості у загалом антиукраїнській політиці крайової шкільної ради.

 

Про небажання влади відкривати українські гімназії свідчив факт появи у Галичині на початку 1909/1910 н. р. п’яти нових середніх шкіл з польською мовою навчання і жодної з українською.

 

Незважаючи на існуючі проблеми, українське середнє шкільництво розвивалося, охоплюючи своїми навчальними програмами щораз більшу кількість учнів. Так, 1 вересня 1906 р. за рішенням міністерства освіти і віросповідань від 27 липня того ж року була відкрита філія академічної гімназії у Львові, а 19 вересня 1907 р. митрополит Андрій Шептицький посвятив новий будинок навчального закладу, що розташовувався поблизу Львівської політехніки. На початку 1906/1907 н. р. у Львові відкрилася приватна руська жіноча гімназія. Проведена у січні 1907 р. інспекція дозволила претендувати навчальному закладу на отримання «права публічності», тобто прирівняння до державного навчального закладу.

 

Навчальний процес коломийської української гімназії у 1907/1908 н. р. для 838 учнів забезпечував 31 педагог. Учительська і учнівська бібліотеки нараховували понад 3500 книг. Бібліотека для учнів з бідних родин мала у розпорядженні 700 шкільних підручників, з яких користало 397 школярів. Гімназисти старших (V–VIII) класів мали змогу займатися у наукових гуртках – українському, історико-географічному, природничому. Організації навчання сприяли місцеві бурси, товариство «Шкільна Поміч», добровільні пожертви небайдужих.

 

Аналізуючи звіт про діяльність української гімназії у Тернополі за 1907/1908 н. р. (25 педагогів і 677 учнів), редакція «Діла» критично сприйняла інформацію про відсутність у навчальному закладі товариства допомоги школярам з бідних родин і про поповнення бібліотечних фондів тільки німецькомовною літературою.

 

У Перемишлі продовжували діяльність українська гімназія (1907/1908 н. р. – 37 педагогів, 880 учнів, бібліотека (близько 4000 творів), гурток товариської самоосвіти (22 різнотематичні відчити), оркестр) і ліцей для дівчат (1907/1908 н. р.  – 24 педагоги, 198 учениць, бібліотека із понад 1400 книгами).

 

Українські вимоги щодо необхідності заснування державних середніх навчальних закладів у кількох випадках завершилися позитивно. Зокрема, 31 липня 1905 р. цісар підписав рішення про відкриття у Станіславі гімназії з українською мовою навчання починаючи з 1905/1906 н. р. У короткому часі до першого класу подали документи понад 140 дітей. У 1906 р. до гімназії зарахували 92 учнів, наступного – тільки 57 учнів. Зате кількість дітей з українських родин, які вступили до польської гімназії, значно зросла. Одна з причин – москвофільські бурси відрядили своїх вихованців саме до польського навчального закладу. «Діло» опублікувало прізвища деяких з батьків і закликало їх переписати дітей до української гімназії.

 

Якщо не вдавалося домогтися від влади відкриття державної гімназії, то українці засновували приватні гімназії, які станом на грудень 1909 р. діяли, зокрема, у Городенці, Копичинцях, Рогатині, Яворові.

 

Щоб перешкодити українським прагненням навчати власних дітей у національних середніх школах, крайова шкільна рада використовувала принцип утраквістичності, який не давав шансів на формування національно свідомої інтелігенції. На переконання редакції, «утраквізм має на цїли виховати поколїня національних гермафродитів для нашого народа, людий без знаня навіть рідньої мови, а натомість наплодити національно сьвідомих піонїрів історичної Польщі з правом осїдку на нашій рідній земли задля деморалїзованя і польонїзованя нашого народа».

 

Окремі аспекти навчального процесу українців у польських чи утраквістичних гімназіях відображали публікації, які стосувалися навчальних закладів у Бережанах, Бродах, Бучачі, Дрогобичі, Самборі, Стрию.

 

Для здобуття середньої освіти буковинськими українцями слугувала гімназія у Кіцмані, яка у 1908 р. отримала урядову субвенцію (200 тис. корон) для будівництва нового гімназійного будинку. Утраквістичною (німецько-українською) по суті, хоча її й називали руською, була друга державна гімназія у Чернівцях, у якій у 1907/1908 н. р. освіту здобували 709 учнів – 370 в утраквістичних класах, 339 у німецьких.

 

Більше уваги було приділено заснуванню української гімназії у Вижниці, повідомлення про плановане відкриття якої почалися із суперечки, чи це буде український чи німецько-український навчальний заклад. Зрештою, урядовим рішенням було затверджено українську мову викладовою. Незважаючи на протести місцевих євреїв, урочисте відкриття української гімназії у Вижниці відбулося 22 листопада 1908 р. за участю представників влади, духовенства, українських послів крайових сеймів і Державної ради від Буковини і Галичини.

 

Уможливити якомога більшій кількості українських дітей навчання у народних, фахових (рільничих і промислових), середніх школах залишалося основним призначенням бурс (інститутів, інтернатів). Якщо у містах, де функціонували середні та професійні навчальні заклади, українські бурси переважно продовжували свою діяльність, то відносно новим явищем стали селянські бурси. Оскільки більшість народних шкіл були однокласними, то селянським дітям для здобуття базової початкової освіти доводилося залишати власні домівки. Сприяти процесові і покликані були селянські бурси.

 

У 1905―1909 рр. «Діло» продовжувало інформувати про діяльність існуючих і заснування нових українських бурс, переважно у формі оголошень про прийом вихованців на черговий навчальний рік, зокрема у Бережанах, Богородчанах, Бродах, Бучачі, Городенці, Долині, Дрогобичі, Жидачеві, Жовкві, Заліщиках, Золочеві, Калуші, Кам’янці-Струмиловій, Коломиї, Комарному, Копичинцях, Львові, Мостиськах, Новому Санчі, Перемишлі, Підгайцях, Раві-Руській, Рогатині, Самборі, Снятині, Сокалі, Станіславі, Стрию, Теребовлі, Тернополі, Товстому, Турці, Чернівцях, Чорткові, Щирці, Яворові, Ярославі.

 

Виразником державних інтересів з питань шкільництва на галицькій землі виступала Крайова шкільна рада, новий закон про діяльність якої був затверджений у 1905 р. Українські протести проти його впровадження не вплинули на прийняття остаточного рішення. Незважаючи на те, що у складі крайової шкільної ради з’явилося кілька місць для представників українського населення, можливість впливати на рішення з питань руського шкільництва у них було мінімальне. Пояснювалося це двома основними причинами – українські члени крайової інституції кількісно становили абсолютну меншість від загального складу і рішення про їх призначення залишалося у руках польської більшості.

 

Не краще складалася ситуація і з проведенням окружних учительських конференцій, на яких практично не звучала українська мова і не розглядалися питання суто українського шкільництва.

 

Виразником національних інтересів у питаннях шкільництва залишалося Руське педагогічне товариство, бажання і можливості якого обмежувалися, з одного боку, чинним законодавством, з іншого – нестачею фінансового забезпечення (державні субвенції, членські внески, благочинність) для реалізації важливих проектів. У звіті про діяльність інституції за 1908 р. голова Іван Чапельський, наголосивши на здобутках, поскаржився, що РПТ має доволі незначну кількість членів, частина з яких не дбає про Товариство. Мовляв, вони вважають патріотизмом запис своїх дітей до українських бурс і шкіл, але навзамін вимагають їх безкоштовного утримання і навчання.

 

Незважаючи на справедливу самокритику, здобутки РПТ були цілком реальними. Якщо 1905 р. Товариство власним коштом утримувало у Львові два навчальні заклади, то 1909 р. у його підпорядкуванні перебували три українські жіночі школи (п’ятикласна виділова ім. Тараса Шевченка, чотирикласна учительська семінарія, школа вправ), інститут св. Миколая (30 учнів), дві бурси (близько 400 учнів), інститут св. Ольги (50 учениць). Видавничі проекти охоплювали видавання ілюстрованих дитячих книжечок, бібліотеки для селян і міщан, наукових праць, двох часописів («Учитель» і «Дзвінок»). Окрім того, РПТ за сприяння митрополита Андрія Шептицького й архітектора Івана Левинського побудувало у Львові будинок для бурси вартістю 400 тис. корон, а наприкінці 1908 р. придбало за 95 тис. корон двоповерховий будинок для розміщення там трьох своїх шкіл.

 

У березні 1907 р. розголосу у пресі набула справа крадіжки з будинку РПТ бронзового погруддя Тараса Шевченка роботи скульптора Ципріана Ґодебського. Злочинців було викрито під час спроби затопити бюст у ставі Собка, але не спіймано. Крадіжка була названа «політичною», а звинувачення лунали на адресу «вшехполяків».

 

Про розгалуженість мережі філій РПТ, яких наприкінці 1905 р. нараховувалося 27, свідчив перший з’їзд їхніх делегатів, що пройшов у Львові 26 грудня того ж року. Потреба заснування приватних шкіл, курсів для подолання неграмотності, підготовчих курсів для вступу до середніх шкіл і вчительських семінарій була визнана необхідною і основною складовою щоденної праці філій Товариства. «Діло» повідомляло про функціонування або заснування представництв РПТ, наприклад, у Дрогобичі, Заліщиках, Золочеві, Радехові, Станіславі, Стрию, Тернополі, Тисмениці, Турці, Чорткові.

 

Організацію українського шкільництва Буковини на сторінках часопису представляли інформації із звіту про діяльність товариства «Шкільна Поміч» у Чернівцях (1905 р.), створення і завдання екзекутивного комітету українського вчительства Буковини (1905 р.), про перші загальні збори товариства учителів вищих шкіл «Сковорода», що відбулися 12 лютого 1908 р. у Чернівцях.

 

Рішенням учительського віча (18 липня 1904 р.) була створена комісія для підготовки статуту нового товариства, яке після остаточних узгоджень отримало назву «Взаємна поміч галицьких і буковинських учителів і учительок». Перші загальні збори відбулися у Львові 28 серпня 1905 р. Основним завданням визначалося захист інтересів українського вчительства у його професійній діяльності й забезпечення моральної і матеріальної допомоги потребуючим членам інституції, загальна кількість яких на час заснування становила 650 осіб. Головою товариства обрали Кирила Малицького, директора школи у Щирці.

 

Про позитивні тенденції у розвитку «Взаємної помочі…» свідчили звіти про її діяльність. Зокрема, після року функціонування звичайними членами товариства були 1075 осіб, надзвичайними – 8, спомагаючими – 288, добродіями – 7 осіб. Окружних відділів нараховувалося 53 (49 – у Галичині, 4 – на Буковині). До липня 1907 р. загальна кількість членів зросла до 1746 осіб, кількість окружних відділів збільшилася до 61.

 

У подальшому однією з проблем функціонування товариства стала невчасна сплата членських внесків, що спричинило виключення боржників з інституції. Чергові загальні збори (7 квітня 1909 р.) прийняли рішення про поновлення їхнього членства за умови полагодження справи з належними сплатами. Окрім того, остаточно сформувалася правно-охоронна секція, яка приймала до розгляду аргументовані скарги на кривди, заподіяні українським учителям і українському шкільництву.

 

Першого серпня 1906 р. «Діло» повідомило про заснування при «Взаємній помочі галицьких і буковинських учителів і учительок» економічно-кредитного товариства «Взаємна поміч учительська». Редакція висловила сподівання, що щадничо-позичковий відділ і підприємства, плановані до створення, особливо з реалізації шкільного приладдя, дадуть прибутки, які, своєю чергою, дозволять матеріально підтримувати потребуючих педагогів.

 

Університетська справа у 1905―1909 рр. для українців Галичини остаточно трактувалася як справа боротьби за заснування окремого українського вищого навчального закладу у Львові. Ця вимога стала складовою резолюцій народних віч, зборів українських інституцій, студентських акцій. Зокрема, 27 травня 1905 р. віче студентів Львівського університету підтримало резолюцію про необхідність відкриття п’яти кафедр з українською мовою викладання на правничому факультеті. Свої вимоги студенти обґрунтували міністерським розпорядженням з 1 липня 1862 р. і цісарською постановою від 23 березня того ж року, які передбачали відкриття двох руських кафедр на правничому факультеті і визнавали за українцями право навчатися рідною мовою у стінах вишу. Окремо наголошувалося, що кінцевою вимогою студентської молоді є заснування українського університету у Львові.

 

Невирішеність питання по суті призвело до прийняття радикального рішення, затвердженого вічем українських студентів-правників 14 грудня 1905 р.: «покинути дотеперішний спосіб борби з мемориялами і петициями а ужити найскрайнійших способів, які приневолили-б рішаючі круги до корисного і остаточного полагодженя унїверситетскої справи».

 

15 липня 1906 р. з’їзд руського студентства австрійських університетів, що відбувся у Львові, визнав за єврейським народом необхідність претендувати на усі права, що належать окремій нації, зокрема на право мати окремий єврейський університет. Разом з тим учасники зборів закликали єврейську молодь львівського вишу не записуватися до польської національності і висловили підтримку українським студентам за їхню боротьбу.

 

Власні аргументи на користь заснування українського університету у Львові містили меморіал Наукового товариства ім. Шевченка (квітень 1907 р.), пропозиції українських послів Державної ради (1908 р.), рішення зборів академічної молоді Львова (31 січня 1909 р.), резолюції з’їзду українського студентства Австро-Угорської і Російської імперій (Львів, 11–14 липня 1909 р.).

 

Внутрішня політика сенату Львівського університету, спрямована на ігнорування запитів української частини студентства, не сприяла оптимальній організації навчального процесу. Протести українців починалися з першого дня їхнього перебування у стінах вишу і були викликані, зокрема, процедурою імматрикуляції, під час якої студентська присяга зачитувалася польською мовою. Щорічні вимоги виголошувати присягу також українською мовою наштовхувалися на відмови університетського сенату.

 

Трагічно закінчилася імматрикуляція 14 грудня 1907 р. Незважаючи на рішення профільного міністра про латинськомовну присягу, сенат провів польськомовну процедуру. Негативна реакція українських студентів дала початок заздалегідь підготовленій акції їхнього побиття польськими студентами, у ході якого сімох українців було важко травмовано. Реакцією уряду на численні протести громадськості, українських інституцій і послів з приводу польської акції стало запевнення, що у майбутньому буде докладено максимум зусиль для організації процедури імматрикуляції тільки латинською мовою.

 

Протест руських студентів викликала й заборона ректора спілкуватися з ним українською мовою, висловлена у розмові з головою товариства «Академічна Громада» (лютий 1906 р.). Академічна молодь на термінових зборах визнала провокаційну поведінку ректора образливою для українських студентів, засудила його намагання доказати «польськість» вишу і заявила, що боротиметься за національні права будь-якими засобами, відповідальність за які нестимуть ректор і сенат. Польські студенти заступилися за очільника вишу і 2 березня польсько-українське протистояння вкотре переросло у жорстоку бійку. Уся колотнеча завершилася черговими заявами різних інституційних структур з української і польської сторін з представленням власного трактування подій і черговим неприйняттям жодних рішень по суті.

 

Наступне протистояння у стінах Львівського університету сталося 23 січня 1907 р. Того дня українські студенти зібралися на віче, щоб обговорити питання прав української мови і проведення імматрикуляції. Університетський секретар професор Вінярж, проходячи повз українців, своє невдоволення висловив словами «гайдамацька дич», «українська дич». Присутні не стерпіли образ, побили секретаря, розгромили актовий зал, звели барикаду, на університетському будинку вивісили синьо-жовтий прапор. Ректор викликав поліцію, і 153 студенти були заарештовані. Дорогою до поліційного відділення арештовані співали «Ще не вмерла Україна», «Не пора» тощо.

 

Після допиту всіх, окрім кількох, відпустили. Масові арешти руських студентів розпочалися 1 лютого. У слідчу в’язницю потрапили близько 100 осіб, зокрема Володимир Кушнір, редактор часопису «Ukrainische Rundschau». Від 21 лютого на знак протесту проти затягування слідства ув’язнені оголосили голодування. Подальші події продемонстрували значне зростання напруги у суспільстві, підсилене вимогою ув’язнених звільнити з-під варти усіх без винятку. 24 лютого вимогу було задоволено, й заарештовані покинули в’язничні мури. Саме ж слідство тривало.

 

Ситуація загострилася 4 березня, коли реакційна частина польського студентства, озброєна холодною і вогнепальною зброєю, вигнала українських студентів-теологів з лекційних аудиторій. Останні при підтримці своїх світських колег заблокували університет ззовні. У короткому часі ворогуючі сторони розділив кордон поліції. Чергову бійку спровокував антиукраїнський виступ професора фізики Закревського. Сенат вирішив призупинити навчання у виші.

 

Сьомого березня збори українців Львова в одній із прийнятих резолюцій резонно ствердили, що вирішення студентських міжнаціональних проблем лежить у площині заснування окремого українського університету. Аналогічну точку зору представили українські професори Львівського університету у заяві від 13 березня і при зустрічах з головою Кабінету міністрів, профільним міністром і міністром фінансів, які пройшли 5 квітня.

 

Щодо слідства проти учасників подій 23 січня, то у квітні 1907 р. справу було спрямовано до крайового суду у Відні і її розгляд по суті розпочався 2 вересня того ж року. Звинувачення у публічному насильстві було пред’явлено 16 студентам і доктору Володимиру Бачинському. Кінцеве рішення суду передбачало ув’язнення терміном один місяць для семи студентів і тиждень – для В. Бачинського. З інших звинувачення були зняті. Касаційний розгляд справи, який відбувся у Відні 24 лютого 1908 р., зняв усі звинувачення ще із трьох засуджених.

 

Окрім Львівського університету, «Діло» згадувало і про інші місцеві виші, зокрема Академію ветеринарії, яка у 1907 р. святкувала 25-річчя від часу заснування, і крайову школу лісового господарства, яка у 1906 р. змушена була припинити навчальний процес через масовий випис учнів, що вимагали трактувати їх як студентів вишу (1907 р. в оголошенні про умови вступу зазначалося, що школа лісового господарства належить до типу вищих шкіл).

 

Перетворення Львівського університету на центр українсько-польського протистояння у питанні заснування окремого українського вищого навчального закладу і реакція влади усіх рівнів, яка свідчила про небажання задовольняти справедливу вимогу українців, сприяли заснуванню у Львова на початку січня 1907 р. Товариства українських наукових викладів ім. Петра Могили. Ініціатором створення інституції, яка мала виконувати функції українського народного університету, був професор Олександр Колесса.

 

Діяльність Товариства полягала у проведенні загальнодоступних науково-популярних викладів і відчитів як у Львові, так і в інших містах Галичини. Зазначимо, що спочатку планувалося назвати інституцію «Український всенародний університет», але таку назву влада заборонила. Установчі загальні збори Товариства українських наукових викладів ім. Петра Могили пройшли у Львові 2 лютого 1909 р. Головою обрали О. Колессу. Перші виклади відбулися у Львові та Перемишлі 7 лютого.

 

Буковинські українці ідею заснування українського народного університету розвинули ще 1905 р. 15 грудня того року під час засідання представників товариств «Руська Бесіда», «Руська Школа» й «Історичне Товариство» був створений комітет народного університету, який очолив професор Володимир Мількович. Планувалося організувати дві секції – наукову і організаційну. Перша повинна була розробляти тематику відчитів, друга – організовувати їх проведення.

 

Про національну зрілість українських студентів Чернівецького університету свідчили резолюції, прийняті 5 липня 1908 р. на скликаному ними вічі. Отже, студенти вимагали створення кафедри української історії з українською мовою викладання у Чернівецькому університеті, заміни утраквістичних гімназій на окремі українські і німецькі, запровадження української мови як урядової у місцевостях з переважаючим складом українського населення. Про права української мови у чернівецькому виші говорили студенти і на вічі 31 жовтня 1909 р.

 

Заснування чотирьох українських кафедр (мови, літератури, історії, права) з українською мовою викладання вимагали студенти Київського університету. Відповідну петицію, підписану 1430 студентами, вручили ректору 10 грудня 1906 р. Негативна відповідь ради професорів без жодної мотивації була надана представнику студентства 22 січня 1907 р.

 

Керівництво вишу заборонило також проведення студентського віча, запланованого на 28 лютого. Незважаючи на заборону, зібрання відбулося за участю близько 3000 осіб. Студентство засудило рішення ради професорів і підтримало вимогу про відкриття не тільки українських кафедр, а й польських. Проведення несанкціонованого віча призвело до закриття університету на короткий термін – до 6 березня.

 

Для висвітлення діяльності студентських товариств редакція «Діла» використовувала короткі повідомлення про основні напрямні їхньої роботи, публіковані переважно у рубриці «Новинки». Зокрема, для представлення товариства студентів Львівського університету «Академічна Громада» часопис використав інформації про продовження роботи гуртка правників  у 1905 р., відновлення досліджень наукового гуртка (секції україністики, філологічна, природнича) з листопада 1909 р., заснування 28 березня 1905 р. інформаційної комісії (сприяла працевлаштуванню своїх членів у різних конторах або для проведення приватних занять) і лютому 1908 р. просвітнього гуртка (організація лекцій у читальнях товариства «Просвіта» і робітничому товаристві «Сила»).

 

У вересні 1907 р. часопис «Słowo Polskie» повідомив, що розпорядженням намісництва від 15 вересня того ж року діяльність «Академічної Громади» забороняється. Мотивацією рішення слугувало подання поліції, у якому вказувалося, що січневі збори товариства приймали рішення, які суперечили його статуту. У поданні також наголошувалося на факті перетворення «Академічної Громади» на політичну структуру. Через тиждень «Діло» констатувало, що голова товариства нічого не знає про можливе припинення діяльності студентської організації, але висловило припущення про правдивість документа.

 

Загальні збори українських студентів Львівської політехніки «Основа» на загальних зборах у лютому 1906 р. вирішили, що мають право представляти інтереси всіх українців, які навчаються у виші, і скликати загальноакадемічні українські віча. У вересні того ж року у структурі товариства запрацювала інформаційна комісія.

 

Спроба студентів Станіслава об’єднати місцеву молодь у товаристві «Кружок української молодіжи» (1907 р.) завершилася невдачею через заборону намісництва. Зате у Леобені (Штирія, Австрія) під головуванням Омеляна Винара відновило діяльність українське товариство студентів гірничої академії «Ватра», а у Карлсруе (Німеччина) українські студенти місцевої політехніки, вихідці з Галичини і підросійської України, заснували 16 грудня 1906 р. товариство «Клуб українських студентів», яке очолив Олександр Лушпинський.

 

Об’єднавчі зусилля студентів різних вищих навчальних закладів Австрії привели до створення Українського студентського союзу, перші збори якого відбулися у Львові 7 листопада 1909 р. Головою обрали Миколу Залізняка.

 

У 1906 р. завершилося будівництво триповерхового Академічного дому, зініційоване НТШ у 1904 р., у якому планувалося розмістити українські студентські товариства, бібліотеку, читальню, гуртожиток, кухню, їдальню, лазню, окреме ізольоване приміщення на випадок інфекційних захворювань. Для управління Академічним домом було створене товариство «Руська Академічна Поміч».

 

Громадське та науково-культурне життя галицьких українців упродовж 1905―1909 рр. характеризувалося як позитивними, так і негативними тенденціями розвитку вже існуючих товариств, а також заснуванням нових.

 

Щодо створюваних інституцій, то 24 березня 1905 р. на засіданні руського виборчого комітету з виборів Львівської міської ради був прийнятий проект статуту нового товариства «Міщанська Бесіда», яке мало об’єднати українців Львова незалежно від віку і статі. Планувалося, що інституція стане осередком їхнього товариського і духовного життя і при необхідності зможе забезпечити моральну і матеріальну підтримку.

 

29 липня 1906 р. у Львові відбулися довірочні збори «Товариства руських слуг і зарібників», на яких затвердили статут для подальшого представлення намісництву. На установчих зборах 20 січня 1907 р. за участю понад тисячі осіб головою нової інституції, яка отримала назву «Сила», обрали Василя Нагірного.

 

На початок 1909 р. товариство нараховувало 253 члени, мало бібліотеку (282 книги), брало участь у різних народних маніфестаціях. Як окрема організація «Сила» була членом Кредитного товариства урядників і священиків, товариств «Просвіта» і «Народна Гостинниця».

 

У січні 1907 р. у Львові розпочало діяльність крайове товариство «Руський кружок керамічний», яке очолив Осип Білоскурський. Завдання інституції полягали у підтримці та популяризації керамічного промислу за посередництвом видавання фахових часописів і брошур, а також в організації матеріальної допомоги своїм членам і їх родинам.

 

Десятого березня 1908 р. у Львові відбулася нарада, яка розглянула проект статуту Товариства українсько-руських правників. 13 березня наступного року статут затвердило міністерство внутрішніх справ. Правниче товариство очолив Григорій Кузьма, а його діяльність оформилася у п’яти комісіях (мовній, судовій, цивілістичній, криміналістичній, контрольній), щоб стати правознавчо науковою інституцією і сприяти захисту прав української мови у публічному житті.

 

У квітні 1908 р. «Діло» повідомило про ідею заснування у Львові Товариства українських інженерів і техніків. Нарада з цього питання відбулася 7 червня того ж року і завершилася обранням комісії для підготовки статуту.

 

1909 рік урізноманітнив спектр львівських українських товариств двома новими інституціями – «”Львівська Русь”, братство Русинів міста Львова» (аполітичне, перші загальні збори відбулися 16 травня, очолив Григорій Кузьма, завдання – згуртувати всіх українців Львова незалежно від віку, статі, роду діяльності) і «Міщанське Братство» (об’єднало повнолітніх мешканців Львова і Львівського повіту незалежно від статі, власників реальності, підприємців, купців, мистців, адвокатів, лікарів, інженерів тощо, установчі збори відбулися 12 грудня, головою обрали Йосифа Делькевича).

 

 Про інтенсивний розвиток жіночих товариств свідчило, наприклад, повідомлення «Клубу Русинок», опубліковане «Ділом» 30 березня 1905 р. Констатуючи факт створення численних жіночих інституцій у Галичині, виділ товариства обґрунтував необхідність об’єднання зусиль розрізнених структур для узгодження дій і вироблення єдиної стратегії на майбутнє. Такими об’єднавчими чинниками мали слугувати жіночий часопис і нове товариство «Союз жіночих руських товариств», статут якого був підготовлений для представлення намісництву.

 

Проявом громадянської позиції галицького жіноцтва стало віче на підтримку виборчої реформи, проведене у Львові 25 лютого 1906 р. З окремими рефератами на зібранні виступили Наталія Кобринська (про історію розвитку жіночого руху) і Костянтина Малицька (про виборчу реформу). Одна з основних вимог у прийнятих резолюціях – зрівняти у виборчих правах жінок з чоловіками.

 

Кількість жіночих інституцій 1905 р. збільшилася за рахунок товариства «Вакаційна Оселя», створеного за ініціативою «Товариства Пань під покровом Пречистої Діви Марії» у Львові. Забезпечення літнього відпочинку у сільській місцевості для міських дітей з бідних родин стало головною метою діяльності Товариства. Покровительство над «Вакаційною Оселею», яку очолила Ольга Бачинська (із Барвінських), прийняв митрополит Андрій Шептицький, який для потреб інституції віддав свій будинок у Милуванні поблизу Станіслава. У червні того ж року був оголошений перший конкурс на прийняття дівчат (20 з них на безкоштовній основі) для літнього відпочинку у Милуванні.

 

У 1906 р. запрацювало «Товариство опіки над слугами і робітницями під покровом Матері Божої», перші загальні збори якого відбулися у Львові 21 травня. Окрім морально-релігійної і матеріальної допомоги, членкині могли розраховувати також на підвищення рівня освіти і сприяння у працевлаштуванні.

 

Упродовж 1905―1909 рр. активізувався процес заснування жіночих товариств на Буковині. Так, 25 січня 1905 р. у Чернівцях на зборах української інтелігенції вирішили створити продукційно-торговельну спілку «Праця» на зразок львівського товариства «Труд»; 13 травня 1906 р. відбулися перші загальні збори крайової інституції «Жіноча Громада», яку очолила Емілія Кумановська; у жовтні наступного року у Раранчі відкрилася філія «Жіночої Громади» п. н. «Кружок Жіночої Громади»; 2 серпня 1908 р. про своє створення під головуванням Єфросинії Андрійчук заявило «Товариство православних Русинок на Буковині».

 

Щодо функціонуючих інституцій, то фінансово стабільно продовжувала працювати промислова спілка «Труд», яка у 1907 р. нараховувала 337 членів, товарів на складі мала на суму понад 32 тис. корон, утримувала робітні, крамницю і бурсу. Певні труднощі виникали при реалізації готової продукції через дешевизну подібного товару у єврейських конкурентів і модного жіночого одягу через низький попит з боку потенційних українських клієнток.

 

Самокритично була оцінена діяльність зініційованого «Трудом» у 1904 р. товариства «Рання Зоря» на загальних зборах 29 січня 1906 р. Незначна кількість членів і відсутність необхідної агітації не дозволили розвинутися інституції.

 

Головним завданням товариства «Руська Захоронка» залишалося утримання двох дитячих садочків у Львові. Станом на листопад 1906 р. членами інституції були 215 осіб, з яких половина не сплачувала членських внесків. Серед стабільних жертводавців називалися товариства «Дністер» і «Народна Торговля», церква св. Юра. Окремо відзначалося меценатство Олександра Мишуги, за яке оперного співака було обрано почесним членом інституції.

 

Аналіз кількарічної діяльності «Кружка українських дівчат» привів до висновку про необхідність внесення змін до статуту, які дозволили б товариству засновувати філії. Пропозиція одержала підтримку надзвичайних загальних зборів, які відбулися у Львові 14 травня 1905 р. Дотеперішня практика самостійного відкриття «кружків» у містах і селах Галичини не принесла очікуваних результатів.

 

11 лютого 1906 р. загальні збори «Кружка українських дівчат» прийняли рішення про зміну назви на «Кружок Українок». 13 квітня нову назву затвердило намісництво, а 6 травня відбулися перші загальні збори товариства, на яких головою обрали Марину Белей.

 

У Станіславі продовжувало діяльність «Товариство Руських Женщин», головним завданням якого було утримання інституту для дівчат. Досягненням «Руського Жіночого Кружка» у Коломиї стало відкриття на початку 1907 р. дешевої кухні для школярів з бідних родин.

 

Діяльність Наукового товариства ім. Шевченка у «Ділі» відображалася переважно шляхом аналізу звіту інституції про черговий рік праці або повідомленням про загальні збори. Станом на 1909 р. наукова робота НТШ зосереджувалася у трьох секціях: історико-філософській (16 членів), філологічній (16 членів), математично-природописно-лікарській (15 членів). Видавничі проекти були представлені як окремими книгами і відбитками, так і серійними виданнями, зокрема: «Записки НТШ», збірники секцій, «Руська історична бібліотека», «Українсько-руська бібліотека», «Правнича бібліотека», «Українсько-руський архів», «Студії з поля суспільних наук і статистики», «Жерела до історії України-Руси», «Пам’ятки українсько-руської мови і літератури», «Етнографічний збірник», «Матеріали до українсько-руської етнології», «Часопись правнича і економічна», «Хроніка НТШ».

 

У часописі наголошувалося на важливості створення статистичної комісії (заснована 7 липня 1906 р.) і бібліографічної комісії (перше засідання відбулося 21 листопада 1909 р.). Також повідомлялося про відкриття 25 лютого 1905 р. книгарні НТШ (Львів, вул. Театральна, ч. 1) і переміщення правління Товариства, його бібліотеки і музею на вул. Супінського, ч. 17 (друкарня і палітурня залишалися на вул. Чернецького, ч. 26).

 

Восени 1907 р. НТШ звернулося до послів Державної ради з меморіалом, у якому обґрунтовувало прохання про збільшення для інституції субвенції з державних фондів і затвердження її як постійної позиції державного бюджету. «Наукове Товариство ім. Шевченка у Львові є… єдиною на цїлу Русь-Україну науковою інституциєю, стоячою на уровенї европейських академій наук; воно за розмірно короткий час своєї дїяльности з’уміло придбати українській науцї признанє й добре імя серед цїлого культурного сьвіта».

 

Видавання творів українських письменників, переклади творів світової літератури, науково-популярні книги продовжували визначати тематику Українсько-руської видавничої спілки, заснованої і очолюваної Михайлом Грушевським. У листопаді 1906 р. «Діло» ознайомило своїх читачів зі змістом чергових томів (т. 94/95―135/136) серій «Науково-літературної бібліотеки». Тему продовжили бібліографічно-інформаційні замітки про окремі видання (усіх на той час нараховувалося 266) Видавничої спілки, опубліковані часописом у 1908 р.

 

Про плани заснувати нове видавництво п. н. «Покутська видавнича спілка» у Коломиї повідомив організаційний комітет у 1907 р. До його складу ввійшли Михайло Коцюбинський (Київ), Богдан Лепкий (Краків), Осип Маковей і Лесь Гринюк (Чернівці), Іван Раковський (Коломия).

 

Сприяння економічному і культурному розвитку українців Російської імперії через відкриття навчальних закладів (від початкових шкіл до університету), книгарень, бібліотек і читалень, налагодження видавництва книг і власного часопису стало метою нового українського Просвітнього товариства ім. Т. Шевченка у Санкт-Петербурзі, яке оформилося на об’єднавчій нараді 28 листопада 1905 р. з двох окремих інституцій – Товариства ім. Т. Шевченка для допомоги бідним студентам з України і Товариства для видавництва українських книжок. Революційні події в Росії у найближчому часі скорегували завдання нової української структури, яка першочерговим завданням визнала боротьбу за автономію українських губерній.

 

1908 рік став ювілейним для товариства «Просвіта» – 8 грудня виповнилося 40 років від часу його заснування. Упродовж цих десятиліть до товариства вступили 23 164 особи, почесними членами стали 44 достойники, було засновано 50 філій і відкрито 2048 читалень, запрацювали сотні позичкових кас, крамниць, шпихлірів, молочарських та інших господарсько-промислових спілок, проводилися різноманітні курси тощо.

 

Головне завдання – ширити просвіту серед народу – інституція виконувала через видавання популярних книжечок. Упродовж 40 років вийшло 308 таких книжечок загальним накладом 2 325 115 примірників. Реєстр друкованої продукції доповнювали 17 шкільних підручників (12 300 пр.), молитовники, співанники, збірники колядок і популярно-наукові розвідки (20 назв), сім томів серії «Руська письменність» тощо.

 

З нагоди ювілею «Просвіта» 13 грудня 1908 р. відкрила позичальню популярних видань. Її фонд становив 1200 томів. Скористатися абонементом могли усі члени львівських читалень товариства, а сторонні особи – за їхнім поручительством.

 

До сорокаріччя інституції був приурочений і перший просвітньо-економічний конгрес, проведений у Львові 1―2 лютого 1909 р. Учасники заходу працювали у чотирьох секціях: просвітньо-організаційній, гігієнічно-гуманітарній, рільничо-економічній, кооперативно-економічній.

 

Про конкретні результати діяльності товариства «Просвіта» упродовж 1905―1909 рр. свідчили, зокрема, звіти про роботу видавничої і господарсько-промислової комісій, проведення конкурсу «Михайлова премія» на найкращий драматичний твір про історичну бувальщину України-Русі, організація курсів з подолання неграмотності при сільських читальнях, заснування нових читалень, наприклад на Стрийському передмісті Львова й у Городку, відкриття бібліотеки товариства (12 тис. томів) для публічного користування з 28 березня 1909 р.

 

Якщо на час святкування 40-річчя «Просвіти» її керівництво звітувало про діяльність 50 філій, то через рік ця цифра збільшилася ще на три представництва. Першого листопада 1909 р. відбувся з’їзд делегатів філій товариства. Ухвалені резолюції передбачали проведення децентралізації шляхом відкриття постійно діючих канцелярій при філіях у більших містах і передання їм частини повноважень центрального органу. Також вирішили надати членам читалень усі права члена товариства, запровадити категорію дійсного члена, а щорічні загальні збори іменувати «Просвітним Соймом» і проводити їх у різних галицьких містах.

 

Роботу філій «Просвіти» на сторінках «Діла» представляли звіти із загальних зборів та проведених конференцій, наприклад, у Заліщиках, Коломиї, Копичинцях, Краківці, Львові, Мостиськах, Новому Санчі, Самборі, Снятині, Стрию.

 

Основним ідеологічним конкурентом «Просвіти» у боротьбі за впливи на галицьких українців залишалося «Общество ім. Качковского», товариство, яке поступово втрачало вплив в українському соціумі, але все ще становило досить потужну силу. Станом на 1 вересня 1908 р. інституція нараховувала 9872 члени, власну ідеологію поширювала через 27 філій і 1424 читальні.

 

Інформуючи про перебіг загальних зборів «общества», редакція часопису зосереджувалася на критичних зауваженнях, наприклад, щодо несприйняття партійцями фонетичного правопису і бажання зберегти етимологію, а також на мові та строях делегатів, які намагалися спілкуватися і одягатися «по московськи», декоруючи одяг російськими (червоно-синьо-білими) відзнаками.

 

Подібним чином представлялася діяльність й інших інституцій, які перебували під впливом москвофілів, зокрема Ставропігійського інституту і Народного дому.

 

Щодо заснованого у Санкт-Петербурзі з метою сприяння розповсюдженню російської книги і мови у Галичині, на Буковині й Закарпатті «Галицко-русского благотворительного общества» (1904 р.), то загальні збори інституції, які відбулися 16 квітня 1905 р., констатували, що революційні події у Російській імперії спричинили значне скорочення фінансових надходжень від жертводавців, у результаті чого багато проектів залишилися нереалізованими.

 

Дисонансом критичним повідомленням про функціонування Народного дому у Львові слугували інформації про Народні доми у різних галицьких містах, наприклад Борщеві, Калуші, Підгайцях, Раві-Руській, Чернівцях, Яворові, до будівництва яких долучалися українські інституції, навколишні громади і окремі меценати. Після відкриття у Народних домах розташовувалися українські просвітні й економічні товариства, фінансові інституції, крамниці, різноманітні гуртки, бібліотеки, читальні тощо.

 

Товариство «Руська Бесіда» у Львові, яке 1908 р. нараховувало 180 членів, представлялося «Ділом» через призму його театральної діяльності. Упродовж 1905―1909 рр. редакція продовжувала публікувати рецензії на вистави і короткі звіти з гастролей театральної трупи у різних галицьких містах, при потребі ганьблячи українців за напівпорожні зали. Зазначимо, що з 1906 р. про гастролі і репертуар театру «Руської Бесіди» інформативно сповіщала рубрика «Оповістки».

 

Питання нелегкої долі театрального артиста було порушено у брошурі п. н. «Відозва членів дружини львівського руського народного театру до українського суспільства» (підписана 36 артистами). Підписанти скаржилися, що місячна зарплата, яка для більшості з них коливалася у межах від 50 до 100 корон, була нижчою мінімальної оплати праці «найбіднішого інтелігента» чи робітника. Поза тим, згідно з контрактом з дирекцією театру, артисти зобов’язовувалися самі забезпечувати себе сценічними костюмами і перебували у цілковитій залежності від рішень керівництва щодо ролей і гастролей. При хворобі чи вагітності гарантувалося певне матеріальне забезпечення тільки впродовж одного місяця.

 

На думку авторів відозви, «Руська Бесіда», віддавши театр в оренду одній людині (директору), усунулася від виконання контрольно-управлінських функцій. Для виправлення ситуації пропонувалося провести ряд реформ, зокрема, директора-орендатора замінити директором-адміністратором і головним режисером, удосконалити роботу пенсійної каси, збільшити оплату праці. Якщо «Руська Бесіда» виявиться не здатною провести зміни, то пропонувалося передати театр під управління іншого товариства або створити таке товариство.

 

У березні 1905 р. «Діло» повідомило про заснування у Чернівцях окремої інституції «Руський селянський театр», яка завдяки виставам прагнула ширити любов до рідної мови і традицій серед буковинських українців. Прем’єрний виступ відбувся 4 квітня у залі Чернівецького музичного товариства.

 

Діяльність «Руської Бесіди» у Станіславі ознаменувалася створенням при товаристві українського туристичного гуртка, який першу прогульку здійснив 7 червня 1908 р. на гору Хом’як.

 

Чернівецька «Руська Бесіда» у квітні 1909 р. відсвяткувала свій 40-річний ювілей. Членами товариства на той час були близько 600 осіб, а діяльність зосереджувалася у понад 80 читальнях.

 

Головним завданням Комітету будівництва українсько-народного театру, заснованого у травні 1903 р. за ініціативою «Просвіти», «Руської Бесіди» і Товариства ім. І. Котляревського, залишалася популяризація ідеї необхідності власної будівлі для національного театру, а також організація збору пожертв для її реалізації.

 

На сторінках «Діла» публікувалися заклики до українців з проханням долучатися до акції, пропонувалися різні варіанти, як це можна зробити, інформувалося про жертводавців і зібрані кошти (інколи на спеціальних двосторінкових додатках).

 

Згідно з касовим звітом комітету, за час від серпня 1903 р. до кінця грудня 1907 р. загальна сума усіх надходжень становила понад 300 тис. корон.

 

Зазначимо, що одностайності серед української інтелігенції щодо необхідності будівництва приміщення для українського театру не було. Частина з них, зокрема Іван Франко і Михайло Грушевський, обстоювали думку, що першочерговою загальнонаціональною справою, на яку потрібно витрачати народні кошти, має стати заснування приватних українських гімназій.

 

Звіти із засідань комітету інформували про необхідність внесення змін у проект театрального фасаду, включення до складу головного комітету у Львові представників організованих у різних галицьких містах місцевих комітетів зі збору коштів, про остаточне затвердження проекту будівництва і його кошторис.

 

Діяльність Товариства ім. І. Котляревського, призначеного для підтримки розвитку української драматургії, упродовж 1905―1906 рр. характеризувалася боротьбою з крайовим виділом, який з року в рік не оголошував конкурсу на найкращі українські драматичні твори. Критика на адресу державного органу стосувалася і бездіяльності його артистичної комісії з нагляду за роботою українського театру, яка зобов’язана була контролювати його роботу, представляти звіти і пропозиції щодо субвенцій.

 

Поза тим, Товариство ім. І. Котляревського розширювало репертуар аматорських вистав, організовувало відчити, видавало драматичні твори, збирало пожертви для будівництва українського театру. Почесними членами інституції у 1905 р. стали Микола Лисенко і Іван Нечуй-Левицький.

 

Перелік музичних «Боянів» поповнився черговим товариством, заснованим у Перемишлянах. Перші загальні збори інституції відбулися 8 листопада 1906 р. Головою обрали Кароля Давидовича.

 

Успіхи «Станіславського Бояна», який у 1906 р. святкував десяту річницю створення, засвідчували повідомлення про чергові випуски його музичного видавництва, передачу сином св. п. Сидора Воробкевича усіх музичних творів батька видавництву, умови прийому і навчальні програми музичної школи товариства. У 1905 р. його почесним членом став Денис Січинський.

 

У 1907 р. загальні збори «Союзу співацьких і музичних товариств» ухвалили рішення змінити назву на «Музичне товариство ім. Миколи Лисенка». Необхідність зміни обґрунтовувалася тим, що інституція займалася виключно організацією функціонування Музичного інституту. Очолював товариство Володимир Шухевич.

 

Реєстр музичних інституцій у 1906 р. збагатився товариством «Бандурист», заснованим студентами Львівського університету з метою плекання української музики та її популяризації шляхом концертної діяльності як у Галичині, так і за її межами. Установчі збори відбулися 8 лютого. Головою обрали Івана Тиховського. Перший концерт академічного хору перед львівською публікою успішно пройшов 5 квітня за участю Гната Хоткевича.

 

Мистецьке Товариство для розвитку руської штуки на основі рішення загальних зборів від 25 березня 1905 р. відкрило різьбярсько-позолотницьку майстерню. У 1907 р. керівництво інституції висловилося про необхідність, окрім відділу церковного малярства, створити також відділ «для попираня сьвітської, малярської і різьбарської штуки». Втілення ідеї у життя мало об’єднати всіх українських художників і скульпторів, частина з яких перебувала у польських мистецьких інституціях і їхня творчість трактувалася як складова польського мистецтва.

 

Інтенсифікацію діяльності гімнастично-пожежного товариства «Сокіл» у 1905 р. зумовлювали пожежі, кількість яких зростала. Необхідність боротьби з вогнем привела до заснування нових філій львівського «Сокола», яких наприкінці того року нараховувалося 242. Найбільша кількість філій (тридцять одна) функціонували у Львівському повіті. Наступними за кількістю були Стрийський і Рогатинський повіти із 28 і 21 філіями відповідно. Кількісно організація на той час об’єднувала близько 15 тис. членів. За перше півріччя 1906 р. структура «Сокола» збільшилася до 292 представництв.

 

Для підвищення кваліфікації членів товариства централя започатковувала на місцях протипожежні курси й організовувала перепідготовку пожежних інструкторів. У найближчій перспективі передбачалося посилити фізичну підготовку членів, створити кінні відділи, збудувати пожежну станцію у Львові, заснувати школу для пожежних інструкторів.

 

Окрім представлення загальної характеристики розвитку товариства, «Діло» інформувало, зокрема, про участь представників українського сокільства у протипожежних курсах, організованих у Замарстинові 27–30 березня 1905 р. крайовим Союзом добровільних пожежних відділів при підтримці повітового виділу, і про другі загальні збори філії товариства у Лисиничах (поблизу Львова).

 

Окремо повідомлялося про укладання старшиною львівського «Сокола» угоди з фірмою-постачальником т. зв. «сикавок» та інших засобів для гасіння пожежі, яка мала забезпечити якість товару, сталу ціну і оформлення розстрочки терміном до трьох років.

 

Кілька разів на сторінках часопису порушувалося питання необхідності будівництва «Сокільні». Старшина товариства закликала українців долучатися до процесу збору коштів не тільки у вигляді добровільних пожертв, а й шляхом придбання облігацій. Фінансові надходження планувалося збільшити і за рахунок проведення фантової лотереї. Виставку пропонованих фантів (понад тисячу предметів) було відкрито у пасажі Міколяша 7 квітня 1905 р.

 

Відмовою завершилася справа запрошення делегації українських «Соколів» для участі у 5-му злеті чеських «Соколів» у Празі. Свою відмову від 20 червня 1907 р. сокільська старшина мотивувала антиукраїнською позицією керівництва чеської сокільської делегації, яка брала участь у злеті польських «Соколів», що відбувся у Львові влітку 1903 р.

 

Складнішою була ситуація із процесом поширення січових структур. Місцева влада використовувала будь-які аргументи й приводи, щоб не дати дозволу на заснування чергового гімнастично-пожежного товариства. Свої кривди січовики з Надвірнянщини відобразили у меморіалі, адресованому міністру внутрішніх справ. Підписанти стверджували, що, незважаючи на незаперечний позитив роботи «Січей» у процесі гасіння пожеж, влада негативно реагує уже на саму назву, яка у неї асоціюється із козацькою державою. На переконання авторів меморіалу, переслідування «Січей» ґрунтується на їхніх успіхах у плеканні національної свідомості і ширенні просвіти серед народу. Особливе незадоволення місцевих чиновників викликали січові відзнаки, за ношення яких «винних» – з погляду влади – притягали до адміністративної відповідальності. Меморіал завершувався вимогою до міністра заборонити галицькій владі застосовувати будь-які незаконні санкції проти діяльності «Січей».

 

Незважаючи на спротив адміністративного апарату, січовий рух поширювався і 1909 р. дібрався до галицької столиці, де 31 жовтня відбулися перші загальні збори гімнастично-пожежного товариства «Січ» у Львові. Старшину нової інституції, діяльність якої мала охоплювати Львівський повіт, очолив Мирон Вахнянин.

 

Заснована 1903 р. за сприяння митрополита Андрія Шептицького, «Народна Лічниця» продовжувала надавати безкоштовну медичну допомогу потребуючим з усієї Галичини. Щорічне збільшення кількості пацієнтів свідчило про зростання довіри до установи  і фаховість її медичного персоналу.

 

Структура лічниці наприкінці 1906 р. включала вісім відділів – внутрішніх недуг (два), жіночий, дитячий, хірургічний, шкірно-венеричний, очний і вухо, горло, ніс. Упродовж року (грудень 1905 р.―листопад 1906 р.) у «Народній Лічниці» лікувалися 5393 хворих, одноразові консультації отримали 16 200 осіб. Проблемою функціонування закладу залишалася відсутність шпиталю і лабораторій, що унеможливлювало забезпечення медичною допомогою хворих, які потребували стаціонарного лікування.

 

Фінансовим підґрунтям діяльності «Народної Лічниці» були внески звичайних членів (460 осіб) і членів-добродіїв (19 осіб) однойменного товариства, матеріальні пожертви українських інституцій і окремих меценатів, державні субвенції.

 

Сьомого грудня 1907 р. у Львові відбулися перші збори засновників «Товариства св. Андрея», мета якого визначалася потребою заснування притулків для хворих священиків і членів їхніх родин. До цього греко-католицьке духовенство могло належати до загальнокатолицького Товариства св. Йосифа, яке призначалося тільки для неодружених духівників.

 

Участь українців у пропагуванні здорового способу життя 1905 р. проявилася у створенні коломийсько-львівського комітету для організації поїздки своїх представників на Міжнародний протиалкогольний конгрес, який планувався у Будапешті на 11―16 вересня. Руському комітету, який зголосив для участі у форумі «галицьку і російську Україну», виділили на виставці під час проведення конгресу близько 20 квадратних метрів для представлення власної експозиції.

 

Українські організатори звернулися до товариств «Сокіл», «Січ», братств тверезості з проханням надсилати матеріали, які б свідчили про їхні заходи щодо боротьби з пияцтвом. Активно займалося підготовкою української експозиції і товариство «Просвіта», протверезіння народу для якого було одним з важливих напрямів діяльності.

 

Відкриття конгресу відбулося 12 вересня за участі близько 2000 делегатів. Українців у Будапешті представляли о. Данило Танячкевич, Михайло Павлик, Кирило Трильовський і Іван Борис, який виступив у одній із секцій.

 

У період підготовки до міжнародного заходу 158 польських лікарів звернулися із відозвою до поляків з науковим обґрунтуванням негативного впливу алкоголю на людський організм і необхідністю полишити згубну звичку. З цього приводу «Діло» іронічно зауважило: «Як видно, з одної сторони веде ся акцию в ширеню безглядної абстиненциї від алькоголевих напитків між польскою  суспільностию, а з другої сторони будує ся горальнї, аби було чим заливати руского мужика в “свєнтей карчмє”».

 

Суто українською інституцією, головним завданням якої визначалася боротьба з алкоголізмом, стало засноване у Львові 14 лютого 1909 р. товариство «Відродження», яке очолив Андрій Чайковський. Діяльність нової організації передбачала відкриття філій, підготовку і проведення викладів, відчитів і дискусій про шкідливість алкоголю, видання відповідних брошур і окремого часопису, заснування безалкогольних гостинниць, лікування алкоголіків у спеціально заснованих медичних закладах, пропагування здорового способу життя через влаштування забав, концертів, прогулянок.

 

У нашому дослідженні ми неодноразово торкалися проблем, пов’язаних із протидією переважно польського адміністративного апарату законним вимогам українців щодо рівноправного трактування мов. Особливо гостро це проявилося у шкільництві, де початкову освіту для українців представляли безперспективні у плані продовження навчання переважно однокласні школи, здобуття середньої освіти нав’язувалося українцям через призму утраквізму, а повідомлення із Львівського університету інколи нагадували фронтові звідомлення.

 

Окремо зупинимося ще на кількох проявах боротьби за рівноправність у мовному питанні. Зокрема, у 1907 р. на розгляд Галицького крайового сейму був внесений законопроект про мову урядування у громадських радах. Пропонувалося затвердити ту мову, якою місцеві органи влади послуговувалися у діловодстві на час прийняття нового закону.

 

У зв’язку з тим, що у багатьох руських громадах документація велася польською мовою, українські посли крайового сейму запропонували їхнім радам терміново прийняти ухвалу, якою затвердити українську мову мовою діловодства і офіційного спілкування з партіями та органами влади. Сотні місцевих рад скористалися пропозицією і ухвалювали рішення на користь української мови. Щоби перешкодити процесу, староства почали практикувати прийняття незаконних постанов про відміну рішень громадських рад.

 

Незважаючи на спротив адміністративного апарату, на початок липня 1907 р. рішення про українську мову як офіційну мову урядування затвердили 1463 громадські ради Галичини. І процес продовжувався.

 

Четвертого квітня 1908 р. «Діло» нагадало українцям про ряд законодавчих актів починаючи від 1852 р., які регламентували використання української мови у судах. Чинне законодавство гарантувало україномовність судових процесів, якщо позивач або відповідач послуговувалися українською. Де-факто усе відбувалося інакше – закони ігнорувалися і українська мова майже не звучала у судах.

 

«Діло» закликало до жорсткої боротьби за відновлення належних українській мові прав у судовій системі. «Нарід, котрого загал, не виключаючи передових одиниць, резиґнує добровільно з доволї значних управлень на поли прав язикових, не видержить конкуренциї в міжнародній борбі за істнованє, нарід, який впрочім, не уміючи користувати ся признаними вже правами і їх боронити, не заслугує навіть на свободу і право до розвитку, на співучасть в концертї культурних наций сьвіта».

 

У 1909 р. розгорілася боротьба за права української мови на залізниці, а саме за наявність україномовного тексту (поруч з німецьким і польським) на залізничних квитках, що було передбачено чинним законодавством. Однак польське керівництво залізничних дирекцій у Львові та Станіславі не поспішало виконувати зобов’язуючі приписи. Тож «Діло» закликало українців при придбанні квитка вимагати його українського варіанта, а відмову обов’язково фіксувати у книзі скарг. Офіційну відповідь на скаргу з поясненням, що україномовних квитків немає, треба було пересилати на адресу одного з послів, наприклад Євгена Левицького, який був членом залізничної комісії. Окреме звернення рекомендувалося адресувати міністерству залізниць.

 

Окрім того, у розмовах із залізничним персоналом закликалося використовувати виключно українську мову. Незважаючи на можливі неприємності, масовість пропонованої акції могла принести позитивні результати.

 

Те, що боротьба буде важкою, підтверджував факт планованого запровадження нових тарифів і відповідно видруку нових бланків квитків, зразки яких не містили україномовного тексту. Однак вона почалася, і непоодинокими стали факти, коли за вимогу українських квитків та ще й українською мовою людей принижували, ображали, висаджували з вагона, штрафували і навіть арештовували. Зазначимо, що активними учасниками руху за український квиток були студенти. Про подібні факти у часописі сповіщала добірка повідомлень п. н. «За руську мову на зелїзницях».

 

Реакцією профільного міністерства на законну вимогу українців стала офіційна заява, що з 1 січня 1910 р. у Львівському і Станіславському округах державних залізниць, а також у Чернівецькій дирекції, крім квитків з німецько-польським текстом, з’являться проїзні документи з німецько-польсько-українським текстом.

 

Підсумовуючи представлений аналіз змістового наповнення часопису «Діло» за 1905―1909 рр., нагадаємо, що 1909 рік ознаменував завершення 30-го року праці редакції. Упродовж трьох десятиліть газета фіксувала здобутки і прорахунки суспільно-політичного, економічного і культурного розвитку української нації у її щоденному вимірі, з відображенням усіх ― значних і, на перший погляд, незначних ― моментів. Усе це дозволяє представляти часопис як одне із важливих джерел з дослідження нашої минувшини.

 

Від початку 1905 р. суспільно-політичне життя галицьких українців визначалося необхідністю підтримки реформи з виборів послів австрійської Державної ради на основі запровадження загального, рівного, безпосереднього і таємного голосування. Самі вибори відбулися 1907 р. і забезпечили мандатами 32 представників українців з Галичини і Буковини.

 

Окрім того, у 1908 р. пройшли чергові вибори до Галицького крайового сейму, у результаті яких серед 149 новообраних послів 21 представляв українські інтереси. Серед членів Львівської міської ради, яку обирали двічі (у 1905 і 1908 рр.), місця представникам українства не знайшлося.

 

У процесі посилення руху на підтримку виборчої реформи повсюдно відбувалися збори і віча, зміст резолюцій яких характеризувався поступовою радикалізацією вимог аж до поділу Галичини на польську і українську автономні одиниці.

 

Посилення протестного руху і спроби місцевої влади його контролювати чи обмежувати призвели до непоодиноких випадків необґрунтованого застосування сили поліцією, жандармерією та військом, у результаті чого, крім даних про ув’язнених і травмованих, з’являлися повідомлення про факти розстрілу беззбройних протестувальників, як це мало місце, зокрема, у Лядському Тлумацького повіту, Чернихові Тернопільського повіту, Коропці Бучацького повіту.

 

Відсутність регулюючих правових норм у суспільних відносинах, небажання польського адміністративного апарату позитивно реагувати на законні вимоги українців у питаннях забезпечення рівноправності спричинили у результаті здійснення політичного вбивства намісника Галичини Андрія Потоцького студентом Львівського університету Мирославом Січинським, яке відбулося у Львові 12 квітня 1908 р.

 

Від 1905 р. тематичне різноманіття публікацій «Діла» значно розширилося,  насамперед через революційні події у Російській імперії. Для редакції часопису ґрунтовне висвітлення цих процесів було важливим і принциповим з огляду на участь у них підросійських українців, політичні партії і громадські організації яких заговорили про потребу автономії народів і федералізацію Росії.

 

У справі надання автономії Царству Польському російський уряд зайняв різко негативну позицію, хоча пішов на певні поступки полякам, особливо у мовному питанні. Щодо Холмщини, то у російських планах виношувалася ідея її відокремлення від Царства польського і створення окремої Хомської губернії з підпорядкуванням київському генерал-губернатору.

 

Австро-Угорська імперія також переживала не найкращі часи. Вимога угорської опозиції щодо ревізії взаємин з Віднем серед іншого спричинила посилення національних рухів у середині країни. «Діло» заговорило про національне відродження угорських русинів і закликало українців обох імперій до єднання.

 

У міжнаціональних взаєминах редакція продовжувала популяризувати ідею визнання євреїв, яких у Галичині трактували як поляків, окремою нацією.

 

Упродовж 1905―1909 рр. тривала тенденція позитивного розвитку кредитних і господарських інституцій галицьких українців, серед яких – Крайовий кредитовий союз, Крайовий ревізійний союз, «Дністер», «Народна Торговля», «Сільський Господар», «Народна Гостинниця». У досліджуваний період їхній перелік доповнили Міщанський ремісничо-промисловий кредитний союз, парцеляційне товариство «Земля», консумційне товариство «Відродження», «Сокільський Базар», «Достава» тощо. Позитивно було оцінено і заснування Земельного гіпотечного банку.

 

Економічні успіхи свідчили про створення і поступове зміцнення середнього класу українського суспільства, фінансові спроможності якого дозволяли формувати політичну еліту нації і забезпечувати її культурне життя.

 

Серед негативних чинників економічного розвитку називалися стихійні лиха, пожежі, епідемії інфекційних захворювань, страйки, еміграція. Щодо останньої, то у 1905―1909 рр. значна кількість публікацій цієї тематики присвячувалася представленню законодавчої бази, яка регламентувала прибуття емігрантів до тієї чи іншої держави. 1907 р. у Львові запрацювало Товариство св. Рафаїла для охорони руських емігрантів. Наступного року також у Львові було засноване Товариство опіки над емігрантами «Провидіння». Позитивно оцінювалася редакцією можливість виїзду українців для працевлаштування у Пруссії, де пропонувалися задовільні умови праці і порівняно з галицькою дійсністю високі заробітки.

 

У питаннях організації навчального процесу «Діло» продовжувало критикувати політику крайової шкільної ради і вимагати її поділу на самостійні українську і польську складові. Суспільна підтримка українського шкільництва проявлялася у діяльності бурс, підготовчих курсів, приватних навчальних закладів. Для захисту інтересів українських педагогів було створене товариство «Взаємна поміч галицьких і буковинських учителів і учительок», при якому згодом почало діяти економічно-кредитне товариство «Взаємна поміч учительська». Зазначимо, що боротьба за можливість навчатися рідною мовою була складовою загальнонаціональної боротьби за конституційні права української мови.

 

Університетська справа у 1905―1909 рр. для українців Галичини остаточно оформилася як справа боротьби за заснування окремого українського вищого навчального закладу у Львові. Невирішеність питання, по суті, сприяло заснуванню Товариства українських наукових викладів ім. Петра Могили, яке мало виконувати функції народного університету.

 

Громадське та науково-культурне життя галицьких українців у досліджуваний період розвивали нові інституції, зокрема «Міщанська Бесіда», «Товариство руських слуг і зарібників», «Руський кружок керамічний», «Товариство українсько-руських правників», «Львівська Русь», «Міщанське Братство», «Перемишлянський Боян», «Бандурист», «Товариство св. Андрея», «Відродження». Жіночий рух урізноманітнили «Вакаційна Оселя» і «Опіка над слугами і робітницями під покровом Матері Божої».