Був квітeнь 1919 р. на Волині. Сонно прокидалася земля від зимового спочинку. Здавалося, що недалекі поліські багна й болота не допускали на Волинську землю ясного сонячного проміння й тепла.
Неспокійно було в Рівному, куди в квітні 1919 р. перенісся уряд УНР. з головою Директорії і Гол. Отаманом С. Петлюрою. Та й не диво, бо доба була критична. З півночі та зі сходу насували большевицькі загони, які Лєнін посилав на Україну добувати хліба, бо, як він писав тоді до комуніста Шліхтера, коли не буде хліба з Україна, "то ми загинемо" ("околєєм"). З заходу загрожували польські війська. На півдні України, над берегами Чорного моря, відбувалася інша драма: от. Григоріїв перейшов до большевиків, щоб з ними разом "бити Антанту", і досягнув, чого хотів: українські селянські сини зі запорізьких степів сміливо вдарили на французькі повзи та на грецьку кавалерію на ослах ("Ісусова кіннота", — називав їх Григоріїв) і викинули гостей у море. В своїх радіозвідомленнях "всім, всім, всім", а зокрема "моїй дружині Матильді Івановні в городі Олександрії на Херсонщині", Григоріїв телеграфував, що разом з французькими повзами викинув на хвилі Чорного моря інституток із Одеського інституту благородних дівиць...
Ясно, що цей десант на чорноморськім побережжі, спрямований проти українського визвольного руху, викликав серед українських народніх мас симпатії до большевиків, або ж байдужність до власної справи. Французька та англійська політика (Клемансо—Черчіль), що піддержувала "команду Юґа Poccії" (Денікіна) зруйнувала наші південні сили. В цих умовинах одинокою дорогою до визволення був єдиний національний фронт усіх живих українських сил проти зовнішніх небезпек. З Лівобережної України приходили вістки про величезні народні повстання проти московських большевиків. Не було спокійно і на Московщині. На бік української армії саме тоді переходили цілими полками російські червоноармійці.
Український наступ на Коростень і далі на схід розвивався успішно. У Києві між большевиками була паніка. Делеґати від повстанців прибували до Рівного. Деякі наївно питалися: "Де пробуває отаман Петлюра. Чому він раніше нам на вияснив, хто такі большевики''? Народ щойно тепер пізнав їх.
В той час самі події й обставини наказували українцям спільними силами шукати виходу й оборони перед національною катастрофою. На жаль, і тут показали себе деякі наші землячки, що "велика доба породила малих людей".
В історії нашої Руїни 17. віку знаємо, як ворожі Україні сили вміли поставити проти законно вибраних гетьманів своїх маріонеток, "закутніх гетьманчиків", як їх прозвав був гетьман Дорошенко. Проти Хмельницького Польща висунула була як антигетьмана, якогось Семена Забузького, а пізніше в 1652 р. появився був на Січі якийсь Худолій. Москва поставила проти Дорошенка — Дем'яна Многогрішного, а потім Івана Самойловича. Тепер, у 20. віці, теж декому не подобалася популярність Петлюри, і тому проти нього поведено безмежно брехливу пропаґанду. "Анти-отаманом" мав бути маленький чоловічок, Оскілко, що в той час командував північною групою української армії. Молодому чоловікові закрутилася голова, і він рішив, що до його малої голови "треба булави". Знайшлася групка "політиків", що з особистих причин роз'ятрювала ці амбіції отамана Оскілка. Всі ми бачили, що йде нерозумна підготова до якогось перевороту, а проте не вірилося, щоб у той момент загальної небезпеки знайшлися такі шалені люди, що від слів і загроз перейдуть до лиховісного діла.
20. квітня 1919 р. був Великдень. Toго дня Головний Отаман був на фронті між військом. Особливо зворушлива була його зустріч з полтавськими земляками-козаками Миргородського полку. Цей полк належав передтим до червоної армії, а в квітні 1919 р. перейшов до армії УНР.
21. квітня, на другий день Великодніх свят, голова Директорії хотів у приватній розмові, при обіді, вияснити ситуацію з участю представників різних політичних груп, членів уряду та військових діячів. Коли запрошені зійшлися в одному ресторані в Рівному, то виявилося, що Оскілко не схотів прийти. Ця дітвацька демонстрація отаманчика не віщувала нічого доброго. Але обід відбувся і без Оскілка. Із членів Директорії промовляли при столі С. Петлюра та А. Макаренко.
Вони підчеркували, що в українських народніх масах відбувається рішучий здвиг проти большевизму, кликали до єдности і витривалости. В тому ж дусі промовляли й інші члени уряду. Але опозиція не була задоволена. Їм усе здавалося, що Антанта тільки тоді визнає Україну, коли у проводі уряду Директорії стануть інші люди, тобто вони самі. Один із опозиціонерів у своїй промові на тім обіді дійшов до того, що майже з сльозою в голосі сказав: "Серце українських змагань б'ється в Одесі". Цим він хотів зазначити, що тільки з допомогою французького війська може встояти Україна проти Московщини.
Коли прийшла черга говорити мені, то я мусів опрокинути таке твердження, бо вже від 4. квітня французів там не було. А щодо "серця українських змагань", то, — сказав я — воно не може жити десь відділено від свого національного організму. "Серце українських змагань твердо і рівно б'ється в Рівному, тимчасовій столиці УHP, бо тут є мозок політичної влади і знаряддя влади — українське військо".
Головному Отаманові подобалася моя промові, і по нараді він мені дякував, особливо за "серце українських змагань".
На жаль, наші промови і розмови не переконали опозиції. Між ними вешталася чужі аґенти, що мали інтерес у тім, щоб викликати в українськім війську заколот. За десять днів 29. квітня 1919 р. Оскілко проголосив себе головним отаманом і заарештував деяких членів уряду. Замість боротьби проти большевиків на фронті, мусіли українські полки йти на Рівне, заводити порядок. Оскілко втік від заслуженої кари до Польщі. Удар для українського фронту був страшний. Незабаром довелося українському урядові й війську покинути Рівне, відступати в Галичину. Пізніше вже з допомогою Галицької Армії пішов новий наступ на большевиків, у якому пощастило зайняти навіть Київ.
[Краківські вісті, 16.04.1944]