Анекдот відомий, хоча його тлумачення може виявитися складним: філософ Діоген блукає агорою Афін із засвіченою лампою посеред дня; занепокоєним перехожим він пояснює, що «шукає людину». Спостерігаючи, як і будь-хто в наші часи, за нинішньою політикою, я почуваюся як Діоген, але я шукаю державного мужа (чи жону), гідних так називатися. Правду кажучи, я не є вимогливішим, ніж це необхідно, але нікого не знаходжу. В Іспанії навіть не шукаю – із ввічливості. Та що казати про Велику Британію! Тяжко уявити, що це була країна Вінстона Черчилля і Маргарет Тетчер. Якщо парламент є настільки неспроможний прийняти рішення залишатися в Європі чи вийти з неї, це означає, що він складається з карликів (перепрошую карликів). Та необхідно зазначити, що не підноситься жодного голосу, який поставив би національний інтерес вище за своє негайне електоральне майбутнє; жодного голосу, який сказав би правду, як зробив це Черчилль в 1940 р., і дозволив, аби перемогло найкраще для британців.
А в Італії, Польщі, Угорщині? Політичні керівники живляться найдавнішим рецептом, який існує в політиці: ксенофобією. А Франція? Президент, обраний навмання, через два роки після своєї перемоги усе ще шукає програму; я починаю сумніватися, що він її колись знайде. А Сполучені Штати? Вони дозволяють собі розкіш мати ексцентричного президента, який твітить, але (на щастя!) не керує. А його супротивники? Доісторичні соціалісти і молоді неосвічені вовчиці.
На цьому зупинюся, аби не видатися меланхолійним прихильником давніх часів. З іншого боку, урок, який я беру з цієї панорами посередності, не є ностальгійним. Йдеться радше про те, що критерії політичного відбору змінилися: вони є ні кращими, ні гіршими, ніж вчора, а лиш іншими, бо іншою є наша епоха.
Черчилль, де Голль і Франко були відібрані війною; то були воїни (а їхнє здійснення політичної влади – наслідком війни), викувані конфліктами, які вони долали. Так само три засновники Європейської Унії: Роберт Шуман, Конрад Аденауер і Альчіде де Гаспері були дітьми війни, рішуче налаштованими пацифікувати європейський континент. Проте не війна, а загроза краху її країни витворила Маргарет Тетчер.
Нині ми, мабуть, мали би бути вдоволені, бо політика перетворилася на звиклу роботу, яка не вимагає ні спеціальної освіти, ні досвіду; складніше стати столяром чи ветеринаром, ніж міністром. Коли ми проаналізуємо кар’єру політиків, які перебувають нині при владі на Заході, то побачимо, що майже всі вони увійшли в політику у віці 20 років, коли були студентами, якщо взагалі десь вчились. Трамп є винятком, хоча забудовник в Нью-Йорку – це дуже політична робота. Нинішні критерії сходження відомі: це харизма і опортунізм.
Час стійких ідеологій минув (на добре і на зле), і зараз панує відбір мас-медіа: всі наші «лідери» плюскаються у теплій катодній ванні, в якій радять не думати надто багато, а демонструвати осяйну усмішку.
Це зле? Гірше, ніж в минулому? Трамп і Тереза Мей кращі, ніж Наполеон і Джозеф Чемберлен, який підписав з Гітлером Мюнхенські угоди. Тож краще не підтримувати культу Великих людей; середняк є посереднім, але також менш небезпечним. Греки, які більше, ніж ми, знали про демократію, вибір своїх представників довіряли жеребу; результат не був гіршим, аніж з нашими телевізійними дебатами.
Як дійти висновку про спосіб обрання державного мужа? Не відповідаючи на це питання, бо воно погано сформульоване, скажемо, що важливим у демократії є не те, як нею управляють, а інституції, які її формують. Коли вони міцні, коли закон панує над людьми, а не навпаки, якість лідера не визначає майбутнбого нації. Конституція Сполучених Штатів це доводить: Трамп баламутиться, але американське суспільство зберігає рівновагу. В Латинській Америці відбувається протилежне: драмою Венесуели є як Мадуро, так і недотримання вимог конституції. Замінити лівого каудильйо на правого каудильйо (латиноамериканська практика) не є гарантією свободи і процвітання. Там, де конституція є слабкою, як у Франції, народ чекає надто багато від глави держави; а той обов’язково розчаровує, і це породжує вуличні маніфестації. Там, де конституція є недавньою, як у випадку Іспанії, основоположним є дотримуватися її, аби вона зробилася нетлінною.
Китайському філософу Лао-цзи приписують такий афоризм: «Добрий князь той, чийого імені не знають». Це майже ліберальний припис 25 століть наперед.
Guy Sorman
Busco un hombre
ABC, 01.04.2019
Зреферувала Галина Грабовська