Львів, 8-го квітня.

 

Під таким наголовком виступив колись Б. Антоненко-Данилович проти віршомазів і взагалі папeромазів в українській лiтepaтурі. Виступив дотепно, poзумно і слушно. І картав та висмівав не тільки хворих на "стихоманію", а взагалі всіх тих недотеп, що, не маючи ні хисту ні вишколу, штурмували редакції своїми, перепрошуємо, "творами" всіх жанрів, увіривши, що література та кіно — це саме та галузь, де можно легко, без особливої мороки зажити і світової слави, і добробуту. Справді: махнув пером — вірш, махнув у другий бік — роман чи кіносценарій, а то й стаття. Та ще й не абияка стаття, а як у професора. Коми і крапки — все на місці.

 

Таких аматорів легкої слави було немало. Але немало їх ще й є. Якщо в свій час і в тих умовах Б. Антоненко-Давидович безперечно мав рацію, то сьогодні в наших умовах, коли знищено основні кадри української літератури, авторова стаття "Стихоманія" є не більше, не менше, як... донкіхотство. Але не в тім біда. Біда в тім, що, виступивши на сторінках поважного часопису і оперуючи позиченими в Антоненка-Давидовича думками, автор додає до них своїх "оригінальних" і, треба сказати, "надзвичайних" думок додає "отсєб'ятіни", зловживши таким чином і авторитетом славетнього Антоненка-Давидовича і авторитетом "Краківських вістей".

 

Що ж то за такі думки пропаговані автором "Стихоманії"? Сам наголовок чого вартий, та ще й з-московська!

 

А під тим наголовком хтось зіритувався і одним махом вирішив скасувати... Ге, як би тільки йшлося про "стихоманію", то це б не була біда. Ні, автор замахнув далі, замахнув з усього плеча, — на поезію взагалі, на поезію як жанр, на поезію як галузь літератури. Це вже не донкіхотство. Це щось нове і таки дійсно оригінальне, досі ще нечуване й небачене.

 

Отже, за автором, чи на основі його безапеляційних тверджень ясно, що поезія — це взагалі річ непотрібна, зайва, бо ж давно вже про все написано і проспівано і після Петрарки поети (навіть Шевченко!) повторюють лише уже сказане. І взагалі поетів не читають, а їхній труд — це лише одні збитки для видавництв (навіть у Німеччині!). І т. д. і т. п. Зрештою на думку автора залишається тільки Петрарка з правом репрезентувати сучасну й майбутню поезію в українській літературі, бо ж ним усе сказане, все вичерпане... І вже не тільки нічого нового не скажеш (навіть Шевченко не повторив Петрарку!), а й прагнути до цього годі.

 

І нічого, мовляв, з того не виходить! А на доказ цього дотепний автор, начитавшись Петрарки, наводить авторитетний каламбур свого якогось друга: "Поетів тьма — читать чортма".

 

Ми навіть не збираємось заперечувати ту всю явну нісенітницю, ми тільки констатуємо: — ось такі думки пропагує автор "Стихоманії". Проте, переходячи до дальшого, ми хочемо продовжити наведений автором каламбур, наприклад, так:

 

І письменників теж тьма — а читати теж чортма.

 

І драматурги ж щось продукують — а драм путніх бракує. І нарешті:

 

Менторів і критиканів тьма-тьмуща — лиш нема тямущих.

 

Так можна б вправлятись в дотепах без краю, тільки ж від того не прибуде ні романів, ні драм. В чому ж річ?

 

А річ в тім, що одне діло пхатися по шляху до м'якої слави, і друге діло — зробити щось справді цінне, доречне і корисне, і слушне. Наприклад, замість робити "вопль" про "Стихоманію", автор написав би роман чи принаймні путнє оповідання і своїм прикладом підпер би свій власний постулят (а може він і написав десь грубезний роман, але тут передбачливо сховався за псевдо, бувши непевним за свій архитвір). Отже, замість "вопля" зробив би щось путнє; принаймні, взяв би словник Грінченка і переклав би його... ближче до себе, щоб не засмічувати українську мову русизмами.

 

Чому ж вчить цей вчитель і реформатор, заопікувавшись українською літературою? Що радить він, маючи на увазі молодь і всіх "стихоманів", який він їм поставив діяґноз як ледарям і взагалі хворим (з чого видно, що автор мабуть ще й лікар)? Чому він вчить ту молодь, що десь уперто і завзято намагається опанувати мистецтво поетичної творчости? І з якою логікою вчить? А ось з такою, наприклад, убивчою логікою: Читать в поезії нашій тому либинь чортма, що поезія — це така дурниця, яка не потребує ні знань, ні вміння, нічого — крім уміння робити "вопль"... До речі, прочитавши статтю, спадає на думку, що цей жанр теж не потребує ні знань, ні лоґіки, ні вміння.

 

А ще вчить автор, скасувавши поезію, як галузь літератури, як вийти з тих літературних злиднів, а яких ми перебуваємо. Це виходить дуже просто:

 

Давайте писати романи. А ще ліпше — просто перекладати чужі романи та повісті (дійсно, навіщо морочити голову!). А ще найліпше — як довів сам автор — нумо переписувати чужі думки і припасовувати їх до своїх власних домислів, незграбно і недоречно.

 

І таким чином буде українська проза, драма, публіцистика. Що ж до поезії — амінь! І цей "амінь" автор обґрунтував "філософськи". "Нових тем нема... Все пережовано... Нічого нового нема".

 

І хоч часи нові, і люди нові, і почуття їхні відмінні, події ж та взаємини (що ті почуття офарблюють, стрясають людською психікою й викликають її реакцію) виключні, а потреба сьогодні в організуючій, емоційній, пробоєвій поезії нагальна, як ніколи, — і саме в такій поезії, яка невідома була Петрарці, — але...

 

Та обійдемось, мабуть, без "але". Те, що не зрозуміле менторам — аматорам "ізящной словєсності" (перепрошуємо за русизм, але це в тон авторові), те, на щастя, зрозуміло молоді, яка в своїх змаганнях кермується не такими статтями, а свідомістю, що це потрібне що зрештою "не святі горшки ліплять", що хоч Шевченко і був звичайний кріпак, а поет для нас все таки більший за Петрарку і нарешті, — що сьогодні добрий вірш може потрібніший за цілий грубий роман... Бувають же такі часи, коли найкоротший роман видається занадто довгим, а то й зовсім не зручним для вжитку... Наприклад, коли по вулиці маширує військо, то чомусь вони не роман читають, а співають пісень.

 

Коротше кажучи: Те, над чим намагаються поставити хрест, живе і мусить жити.

 

Інша справа, що сьогодні у нас нема великих поетів. Але ж у нас нема й великих прозаїків. Нема й драматургів. Нема й літературних вчителів (як обминути автора "стихоманії"). Так про це й треба говорити. Про плекання їх. Про учбу. Про наполегливу працю. І особливо в галузі поезії.

 

"Читать чортма" не тому, що поетів тьма, а тому, що їх сьогодні у нас нема. Це не тільки логічно, але й прикро. Але ж вони мусять бути! І саме для цього їх треба виховувати. А сміливим і талановитим треба вчитись, треба, — як казав М.Г. Хвильовий, — дерзати.

 

І як що дерзатиме багато, то це не хвороба, це ніяка "Стихоманія". Все нормально. Світ знає великі імена тільки тому, що вони виросли з безлічі малих. Дерзаючи ж, треба не Петрарку наслідувати (Петрарка дійсно своє відспівав), а спробувати заспівати на новий голос і заспівати геніяльно про те, чого Петрарка не передбачив.

 

Висловимо ж надію, що, незалежно від волі "стихоненависників", все йтиме так, як і мусить іти — талановиті вчитимуться й дерзатимуть (папір зрештою недорого коштує), а в висліді, — гаки ж з'явиться десь свій Беранже, чи Барб'є, чи новий Шевченко (тільки не Петрарка, бо десь є вже Сосюра) і своїми коротенькими "воплями" доведе дві прості істини:

 

1) Буває так, що коротенький "вопль" ефектніший і переконливіший, як довжелезний отакий от акафист на цілий підвал чи й на цілих 20—30 друкованих аркушів і

 

2) Що хоч Петрарка і переспівав усі теми (якщо вірити авторові "Стихоманії"), але не врахував ні нашої епохи, ні сучасних колізій, ні наших трагедій, ні взагалі нас з вами й з нашими потребами.

 

А ще доведе — що деяким охочим писати сучасникам треба б ставитися уважніше до тих "проблем", які вони порушують. Словом — підкреслить конечну потребу неодмінно ставити перепони і паперові кошики на отім "шляху до леткої слави".

 

[Львівські вісті, 09-10.04.1944]

09.04.1944