† Сильвестр Дашкевич

 

З глубоко зворушеною душею, дрожачи на цілім тїлї, сягаєм нинї за перо, щоби подати нашим читачам несказано страшну, майже неслихану вість. Нашого незабутного редактора,

 

СИЛЬВЕСТРА ДАШКЕВИЧА,

 

нема вже між живими, він попрощав ся з сьвітом. Як та тяжка скала, що відорве ся з гори, летить з шумом і громом долі, рве за собою все, що поблизьку, впавши в бездонне море, здоймає високі фалї, бє далекі кружила, зворушує все вкруг себе на далекі простори та тягне за собою, що близько стоїть, у лиховіщу крутїж, оттак пішов і наш Сильвестер, незвиклий характер. Пропадаючи, потягнув він і свою цілу семю за собою, взяв і свою вірну до смерти подругу й дитину.

 

Немов та лютуюча буря, що землею трясе а кружалами дерева вириває, страх і пополох навперед себе жене, оттак захопила й отся несказано сумна і страшна вість все, що людске серце має. Вкруг трупів плач, дорогами гомін, цїлим краєм сум і пополох. Не дивно-ж, що під таким страшним ударом не складають ся й думки спокійними рядами, щоби описати цїлу подїю як слїд.

 

В вівторок, 3-го с. м. розійшлась около 2-ої години пополудни вість по цїлім містї, що Сильвестер Дашкевич вистрілом з револьвера позбавив житя своєї жени, дитини і себе самого. Сама подїя сталась десь около 9-ої години рано. В 10-тій годинї донеслась вість до маґістрату. Вислана комісия сконстатувала вже лиш готовий факт. Жена лежала на ліжку (лиш в сорочцї) з простріленим серцем, вісїм-місячна дитина так само лежала матери в ногах, а покійний лежав під столом також з простріленим серцем. На столї лежав лист, в котрім прощаєсь покійний з сьвітом і просить єму простити. Під підписом мужа стоїть власноручна допись жени: "Ми рішили дитину з собою взяти, позаяк не маєм єї на кого оставити. Ольга". Трупи перевезено до трупарнї. Зворушене місто облягло було цїлими масами трупарню, полїция не могла собі ради дати. В четвер, дня 5 го с. м. в 10-тій годинї рано відбув ся похорон під проводом сьвященників і великого здвигу народу і участи всїх руских товариств.

 

Над гробом промовив парох кілька лагідних слїв прощі. Опісля примовив посол Пігуляк оттак:

 

Високоповажана, вельми опечалена громадо!

 

Стоїмо над страшним, незвиклим, майже нечуваним гробом, над гробом незвиклого чоловіка, незабутного нашого товариша і цїлої єго семї.

 

Житє всякої животини на нашій земли складаєсь з неустанної, вічної, необходимої і неумолимої борби о свій бит. Від тої хвилини, що сьвіт побачим, до отсего місця, — послїдної ціли всего живого, — боре ся кождий чоловік о відповідне становиско в суспільнім житю.

 

Спосіб борби одиниць відповідний прикметам і вдачі кождої одиницї. Щоденні люди борють ся звиклим щоденним способом, борба-ж надзвичайних характерів бєть також надзвичайною, незвиклою борбою.

 

В кождій борбі, отже і в тій необходимій і неутомимій борбі о свій бит, випливають одні на верха а другі потопають і падуть у низ. Незамітні, щоденні люди никнуть поборені незамітно і пропадають, або нидїють мізерно в сьвітї відповідно своїм мізерним слабим силам. Незвиклі-ж замітні характери, коли не встоять ся в тій тяжкій борбі о свій бит, о житє, то падуть вони також в замітний, незвиклий спосіб. Потапаючий маленький камінчик ледви що змінить лице тихої, лискучої води; коли-ж відорветь ся велика скала від цїлої гори, то летить вона з шумом і громом долї у безденне море, бє високі фалї, кидає далекі кружила і зворушує все вкруг себе на широкі простори. Оттак і наш незабутий товариш Сильвестер Дашкевич великий борець за свою і народну волю!

 

Що та борба мусїла так скоро і в такий несказано сумний, в такий безгранично страшний спосіб закінчити ся, над тим не нам слабим і грішним розумувати. Хоть будуть о тім всякі розуміня, всякі говореня; ба, злобні люди визискали навіть вже і такий страшний припадок для своїх партийних цїлий. Кождий після свого, а я не кажу нїчого. Я лиш напоминаю слова Ісуса Христа, котрий каже: "Хто себе чує без гріха, хто себе чує невинним, най кидає камінь на грішного". Хто ж може сказати: я не грішний, я невинний? Хто знає знов, що кого в сьвітї чекає? Хто може сказати, де і як положить він свою голову?! Нема такого й не буде на сьвітї. То-ж не нам судити над способом кінчини нашого нещасливого товариша Сильвестра. Той що над нами, той що все видить і знає, той буде єму справедливим і ласкавим судиєю. Нам лиш сповнити наш обовязок супроти покійного. Ми те-ж і чиним Тобі, незабутний великий борче за волю народну, нашу послідну, страшно сумну прислугу.

 

Прощай нещасний і незабутний товаришу! Оттут найшов ти вічний супокій, котрого-сь надармо шукав у сьвітї. Прощай і ти, несказано нещасна, свому мужови не лиш словом, а й дїлом до смерти вірна подруго, бо самовільно ідеш з ним до вічного супочинку! Прощай і ти невинна дитино! Отець і мати, вони беруть Тебе з собою, бо вони знали, що тебе чекає на сьвітї лиш голод і холод, котрого вони так гірко і до останного зазнали, та тому відвернули від тебе. Прощайте нещасні всї троє! Вічная вам память!"

 

В імени всїх товаришів журналїстів попрощав покійного ще редактор п. Колаковский дуже гарною промовою, де справедливо сказав, що у людий буває двоякий характер. Одні гонять за щоденним хлїбом. Цїла їх істота звернена лиш для задоволення особистих бажань і потреб, вони здобувають хлїб і зїдають єго. Другі-ж руководять ся висшими ідеалами, вони глядять добра для загалу. Коли-ж зуміють послїдні затримати рівновагу в своїх стремлїнях для добра народу з своїми необходимими особистими потребами, то осягають своїх далеко й високо витичених цїлий; коли-ж забудуть на себе, як покійний, то вивихнені мусять вони упасти в суспільній борбі як і покійний їй уляг.

 

Не було ока, щоб не заллялось слезою, не було душі серед великого натовпу народу, щоб не задрожала до найглибшого внутра над тим страшним гробом. Небаром розійшов ся нарід і все утихло, по страшнім вихрі поплило житє знов віковічною тихою течією. Але удар сеї страшної подїї останесь в участників на завше у памяти.

 

Сильвестер Дашкевич родив ся у селї Дубівцях, де єго отець був парохом. Отець помер вчасно. Осталась вдова з сиротами. По укінченю черновецкої ґімназиї вступив покійний до семинариї. Але теольоґічні студиї не покінчив, бо тоті студиї не могли єго бистрий дух задоволити. Він звернув ся до студий правничих. Глубоке почутє справедливости, котре пересякало цїлу єгo душу і скристалїзувалось в нїм до єго найкрасщої прикмети, звернуло скоро єго бистре око на сумне положенє руского народу на Буковинї та на всякі кривди, які той нарід терпить, а особливо із сторони церковної власти волоскої поносить. Він добачив скоро також ту руску громаду інтелїґенциї черновецкої, що ставала боронити чим раз сьмілїйше права того покривдженого народу, вступив з нею в тїснїйші зносини та почав брати живу участь в тій сьвятій працї. По смерти Федьковича перебрав редакцию Буковини і приступив до найважнїйшої своєї працї: "Die Lage der gr.-or. Ruthenеn in der Bukowinaer Erzdiözese", котру роботу він 1891-го року закінчив і видав. В переведеню тої тяжкої працї виявив він про свої, відповідно ще молоді лїта такий зрілий розсудок, таку докладність, таку ясність ума, що Русь буковиньска могла на него полагати найкрасші надїї. Яко ідеально настроєного, духом далеко сягаючого чоловіка займало єго добро загалу далеко живійше нїж особисті єго потреби. Він це вмів — не було се єму природою дано — одно з другим получити і у рівновазї удержати. Він не вмів кривити душею для прибитку. Цїлковите занедбанє особистих інтересів підкопувало чим раз більше єго силу в необходимій, природою кождому приписаній борбі о свій бит. Він і не стямив ся, як далеко остав ся він в тій борбі по-заду і як скоро заржавіли в нїм єго дотичні сили. На нещастє подружив ся він до того єще яко студент, що очивидно не причинилось до полїпшеня цїлої ситуациї. Справдї відчував він ті здібности у собі, котрі готові були єго у суспільнім житю високо понад щоденного пересїчного чоловіка здоймити і з него сильного, замітного борця за правду і волю народа та людскости зробити, але-ж так само добачав він у собі і слабости тїлесні, що ставали тому на перепонї. Розпочалась в кінци на короткий час сильна внутрішна борба між високою ідеальною душею а тїлом, у котрій послїдне побідило. Він переконав ся, що недостиг вибороти собі в суспільнім житю становиско відповідне своїм здібностям і ідеалам, а лиш веґетувати на сьвітї, тому противив ся єго шляхотний характер. Перед очима видїв він докладно свій неменучий цїлковитий упадок. Тому запобіг він. Вивихнувши ся з рівноваги, рішив ся він скоро. Але як завше, так і в послїдній хвилї лежала єму судьба других більше на серцю, як самого себе. Щоби не виставити жену й дитину на найгіршу нужду, рішив ся він за порозумінєм і згодою з женою, єї і дитину з собою до вічного супочинку взяти.

 

Лиш той, хто мав нагоду непохитно шляхотний характер покійного пізнати близше, хто добачив, як той чоловік і в найприкрійшій хвили борше голод і холод терпів а непоклонив ся і не скривив ся перед нїким, як він відхиляв від себе всяку і найщирійше предложену єму помічну руку зі сторони одиниць і цїлої громади рускої дотично єго матеріяльного і загального положеня в суспільнім житю, бо хотїв він свій бит завдячувати єдино лиш собі самому — з ласки, мовляв, не хочу жити; коротко, хто знав докладно всї єго обставини і єго незвиклу вдачу, той зможе почасти зрозуміти, що той чоловік мусїв в тій хвили, коли спостеріг, що єго злі налоги беруть верх над добрими єго прикметами, так рішитись, як се він зробив. Хто все те знав, той не міг і не може причину єго кінця шукати тепденцийно там, де єї нема і не ме єї в так негідний і цинічний спосіб голосити в сьвіт, як се зробив в самий день похорону орґан Мустаци, вихісновуючи навіть такий страшний випадок для своїх партийних цїлий! Хто все те знав, той хиба задрожить у всїх основах тїла і душі своєї, злегчить чистою слезою жаль, страх і біль свого людского серця над таким несказано сумним кінцем дорогого житя нашого незабутного товариша і цїлої єго семї.

 

Вічная їм память!

 

[Буковина, 06.04.1894]

 

06.04.1894