Фейлєтон.

 

Прийшов старий, сивий Дух Часу до Бабусі — Історії, та стали зі собою розмовляти, звичайно, як старі.

 

Хвиля минала за хвилею, а ту чорна Ніч спустилася на землю, а вони невтомимо балакали. Робили рахунок за всі роки, століття віки з того, що для людства доброго зробили. А що Бабуся — Історія мала слабу память, розложила велику книгу і стала читати про користи, які від неї одержали люди цілої землі.

 

Дух Часу прислухувався, перебирав пальцями в сивій бороді, а в долині, де мешкали люди, тикотали годинники, посували наперед свої вказівки —

 

А Бабуся — Історія читала.

 

Пять тисяч літ тому дала я Старому Вавилонови праводавця Гамурабі. Він хотів зробити своїх підданих досконалими горожанами суспільности. Чотири тисячі літ тому вивів Мойсей Жидів з неволі до обіцяної Землі. Він взopoм безкорисних народних проводирів привернув честь людську свому людови, що в ярмі став подібний до вола.

 

Два і пів тисяча літ тому засіяло на Сході світло мораліста Конфуція, в Індіях Буди, то положив чесному за підставу злуки з найвизшим, Єством-Нірваною.

 

А не повних два тисячі літ тому побачив світ Ісус, почув голос Бого-чоловіка, що закон глубокої любови засвідчив жертвою на Хресті.

 

Минула стара доба людського.

 

Бабуся Історія взяла другу книгу. Книга була тяжка. Карток було більше. Однак в тій книзі не було імен написаних золотими буквами, бо часи були воєнні. Люди держалися думкою землі. Були жорстокі. Змисли не давали підйому людській Думці.

 

Ту і там пишалися срібні нитки під деякими іменами на примір: Магомеда, Карла Великого, Томи з Аквіну та других. Вони були лишень слабим відблеском мистців Старини.

 

Бабуся історія стомилася. Дух Часу перебрав читаннє. Він ще раз уважно перейшов картку за карткою.

 

Здивовано поглянув там, де стояло написане імя італійського поета Данта і запитав: "А сего чому ти не підчеркнула ні золотом, ні сріблом".

 

"Він великий, відказала Історія і тому записаний, но я не люблю тих, що називають життє божеською Комедією. Воно за траґічне взагалі, а особливо в вітчині поета, щоб називати його Комічним.

 

Бог не знає комедії життя.

 

Данте є аґітатор, що Поезію ужив як средство до борби панів з цісарем.

 

"Но добре то Данте, а Жіролямо Савонароля?"

 

"І його записала я, відповіла Історія, но непідчеркнений тому, бо він дуже слабий відгук Гамурабі і Мойсея".

 

Дух Часу не сказав нічого більше, а Бабуся-Історія, що саме відпочала, взяла від него книжку і скоренько перевертала картки. Вона ненавиділа часи т. зв. Інквізиції тому живо перекидала листок за листком.

 

Почалася нова доба.

 

Турки розбили Царгород. Розлетілися учителі старинної поезиї, моралі. Люди винайшли порох, зникло лицарство.

 

Змінилося життє.

Кожда одиниця могла за себе самостійно подумати. Люди стали потрясати підвалинами середновічних будівель. Ті, що до сеї пори жили в ярмі, що знали тільки панів, забажали стати вільними. Не держави, а народи почали домагатися прав.

 

Скоро ішли в поході нової доби реформатори як: Лютер, Кальвін, Мелянхтон, основателі нових орґанізмів, як Ігнатій і Льойолі; вожди, як Валєнштайн, Коліні, Кромвель, Пітт, Хмельницький.

 

Но всі вони разом були дрібничкові, вони творили, билися за для якоїсь ціли, задля якоїсь причини.

 

І для людства не було з того великого хісна.

 

Бо, щоби Людству принести щось в дарі, треба ділати безкористно, як Мойсей і з любовію, як Богочоловік.

 

Бабуся Історія стомилася.

 

По добрій хвилі стала дальше перевертати картки.

 

Вона дійшла до девятнайцятого століття.

 

Чим близше дочитувала до кінця, тим більше Дух Часу позіхав. Він хотів стати, бо в найновійшій добі найбільше натрудився. Но Бабуся Історія, звичайно як жінка, більше витревала від свого чоловіка, погладила його по голові і сказала: "слухай старий, несли, я маю тебе о щось попросити.

 

Ось вже кінчимо, а справа дуже важна. Знаєш в мене богато народів. Знаєш, що много з них дісталося до неволі задля своїх хиб. Вони служать другим. Там на південнім Сході Европи є оден такий невільник. Він дуже смирний, а я хотілаб його чимсь обдарувати.

 

Дідо Час позіхнув, протер очи рукою, та цікаво поглянув на свою подругу. Він зрозумів, що се про Українців мова і що Україні треба дати Ґенія.

 

Дух Часу оживився і став з жінкою нараджуватися, якого рода має бути чоловік, якого хотіли післати на Україну. Чи має це бути вожд-Герой? Ні. Український нарід призвик до неволі не схоче боротися за волю і слухати розумного провідника, а впрочім війна не принесе користи для людства.

 

Чи може дати йому винахідника?

 

Ні, до винаходів треба чинного життя, а не животіння в ярмі.

 

Чи може ученого?

 

Ні, учений потребує волі і свободи ділання.

 

Чи може будівничого?

 

І це ні! До величавих будівель треба средств і розуміння, а невільник не має ні одного ні другого.

 

"Знаєш що сказала Історія, я пішлю на Україну Маляра-поета".

 

Дух Часу аж сплеснув в руки з радости. Він зараз пішов в нарід, та став шукати—вибирати, для Ґенія родичів. Не вибрав ні пана, ні богача. Зайшов до хати мужика—кріпака і там найшов душу велику, безкористну, душу повну любови до найменшого брата подібну до душі Богочоловіка.

 

І почав Дух часу основувати душу маляра-поета прикрасними, чародійними і золотими мріями. Всі лучі сонця покликав до мальовання картин природи.

 

А на тлі чудових краєвидів наказав заграти всім гармоніям сфер, щоби коли поет складатиме вірші—слова, самі підходили під звуки тонів і готові були до співу.

 

При тім поклав Дух Часу серед пісні і краси людей сучасних поетови, зболілих бідних.

 

Тут вмішалась до роботи і Історія. Вона хотіла мати і давних предків Ґенія. Як жінка вона дещо і замотала. Як покінчили обоє прикрашувати душу, вдунули в серце поета тугу, співчуттє і милосердіє для всіх, чоловіків і жінок, а потім злучили душу зі серцем і на світ прийшов Тарас Шевченко.

 

Перший Ґеній-Поет світа, що творив не для панів—богачів, вельмож, шляхти, а для чорної маси хліборобів, для робучого люду.

 

Через той люд Він перший освятив піснею Працю.

 

А як колись Праця і Любов стануть реліґією світа тоді Він займатиме перше місце як поет не тільки України, але цілого Людства. Бо таку ціль мала на думці Бабуся-Історія і Старенький Дух Часу, коли веліли кріпацькій дитині заняти почесне місце на височинах Поезії.

 

[Український голос, 03.04.1919]

 

03.04.1919