Исторія одної акції виборчої.

 

[Образок з житя.]

 

Бодай то Русином бути, а ще й патріотом!

 

В повітї X., обіймаючім сто громад і місто столичне о 20.000 людности, скінчилась каденція ради повітової.

 

Ви знаєте: що то рада повітова! Єсть се уряд від всього а до нїчого. Самі начальники єго сміють ся зі свого достоїньства й своєї немочи. Ба рада повітова увійшла навіть в пословицю. Коли хто мене чіпає за яку справу, котру я зробив не по мисли других а не бою ся за то одвічальности, відповідаю без женади: "Позивай мене до ради повітової!"

 

То уряд великій! Будинок ради повітової назвали бідні селяни "польским бецирком". Повідають, що рада повітова має пильнувати дїри в мостї, але з часом она в наслїдок своєї ревної і хосенної дїяльности стала ся сама дїрою в мостї.

 

Щоби за помічью тої упривілеєваної дїри в мостї залатати звичайні дїри в мостї на дорогах, по котрих анї п. маршалок анї п. віце-маршалок нїколи не їздять, загадав я зробити акцію в тім напрямі, щоби до ради вибрати кількох Русинів, але таких, що то на засїданях не добирають собі пози до фотоґрафії, але справдї щирою охотою до працї могли би бодай вплинути на обкроєнє буджету повітового, а коли-б уже того не можна, ужити грошей, ложених рік-річно на "powiаt", в користь мешканцїв повіту. З такими мріями виїхав я в тріскучій мороз до свого найблизшого сусїда, котрий нїколи в таких справах не відмовляв своєї охоти і трудів.

 

— Чуєш, сусїдо, зробім акцію!

 

— Добре, зробім акцію.

 

— Треба нам їхати до Оспаловець до о. Рожиньского.

 

Їдемо. О. Рожиньскій патріот добрий, народовець.

 

— А, сусїди любі! — утїшив ся нами.

 

— Дай Боже вам здоровля!

 

Ми виложили річ, о що ходить.

 

— А треба би, конче треба би. Вже то наша рада повітова дуже безчинна. От і на Різдвяні свята я вертав з празника з Загорбівчика. Снїг припорошив дорогу, і троха курило, та я чотири години їздив по болотах, ледви під паньскою стиртою діждав рана а так аж по-виду знайшов дорогу. Прошу Вас отцї! аби рада повітова не наказала війтам обсадити дороги деревиною? то прецїнь ганьба! За що она поїдає 12.000 зр. річно! і дурного наказу до війтів не видасть! Я би за ті гроші...

 

В нас вступив дух. Надїя на зєднанє собі третього до справи так чистої оживила нас.

 

— Ну добре, отченьку. Ми бачимо, що ви з нами згідні, то-ж треба нам завязати комітет. Ви будете ласкаві поїхати до о. віце-декана, а кромі того закличете свого війта і навідаєтесь до пана У., котрий все в опозиції до всїх членів ради повітової, та й скажете єму, що Русини завязали комітет... нехай нас підпирає, а ми при виборі маршалка віддамо свої голоси на него.

 

О. Рожиньскій зробив квасну міну:

 

— Даруйте, братя, але я того не можу. Тілько-що подав ся я о увільненє від конкурсу і стараюсь о иншу парохію, бо тут менї вже сприкрило ся. Бачите, колятор дїд, на будинки не хоче нїчо дати, парохія не піяки... Не можу, Біг-ме не можу! Я би для рускої справи не знати що... але не можу.

 

Не помогли всї наші арґументи, що єму иншої парохії під старість не треба, а впрочім рада повітова то не політика. О. Рожиньскій рішучо сказав, що анї кроку в тій справі не зробить... що-найбільше, обіцяв "впливати" на війта, щоби не голосував против руских кандидатів.

 

— Добре й то, — погадати ми і попрощали ревного патріота.

 

Їдемо якійсь час мовчки, вкінци каже мій сусїд:

 

— Що нам — каже шукати за людьми по селах? Я вступлю завтра по тебе і поїдемо до міста. Там Русинів багато. Скличемо их, завяжемо комітет, уложимо лісту радних, а з-відтам пійде вже акція на села.

 

Добре, думаю я — та й згодив ся.

 

Другого дня ми в столици повіту. Куди-ж би тут насамперед кинути ся? Кажу я до сусїда:

 

— Ти лучче знаєш ся з цивільними, йди но ти до них. Я-ж пійду до каноніка і до сотрудника.

 

Зайшов я до каноніка. Нема дома, кудась вийшов. Иду до сотрудника. Той радо витає мене. Я розповів, о що ходить, і прошу єго о информації. Питаю єго о декотрих Русинів зі світскої интеліґенції.

 

— Нїкого не знаю, — відповідає сотрудник — нїгде не буваю, хиба в касинї. Там бачу их, то правда, але о політицї з ними не говорю. Чоловік зробить що-дня своїх 3 робри, а як зле гра йшла, то й "гузара", та й до дому! Нема о чім говорити...

 

— Як то? — питаю — нїякого житя межи вами?

 

— А по що менї мішатись до чого? Я в промоції, впрочім мене иґнорують. От при виборах до видїлу касина Русини не голосували на мене, хоч я був поставлений лиш на заступника видїлового. Поляки хотїли показати ся толєрантними для нас, то й поставили мене. Але Русини виступили против мене, ще й гецу зробили, бо поставили на видїлового доктора М. і вибір єго переперли.

 

— Ну, д-р М. Русин, — замічаю я.

 

— Та Русин, але якій? Соціяліст... всюда висміває стару партію... Такій він Русин!

 

— Моє поважанє!

 

— Моє почтеніє! Але чому так спішите ся? Ось зараз кава...

 

— Вибачте, часу нема.

 

Ледви уйшов я кількадесять кроків, здибаю каноніка.

 

— Що тут порабляєте? — питає мене ласкаво.

 

— А от заходив я до вас [при тім "вас" канонік скривив ся], хотїв просити о участь в акції виборів до ради повітової.

 

— Або ви робите акцію?

 

— Та хотїли би переперти свою лісту.

 

— А мого зятя в лісту взяли?

 

— Нї! ліста ще й не уложена... Перше нехай завяже ся комітет...

 

— Уложіть перше лісту! як буде добра, то тогдї й комітет буде міг відбути засїданє у мене... дам гербату... Мій зять, хоч ще адміністратор...

 

Мене вже розсердило і я перебиваю:

 

— Зять... зять! То справа руска. Мусить поперед всего поставитись проґрама...

 

— Дайте менї чисту годину з вашими проґрамами! — перебив мене канонік а навіть не розпращавшись, підбіг мимо свого віку наперед, полишаючи мене на міскім бруку.

 

Я понуривши голову, поплїв ся в ринок і стрітив ся з товаришем.

 

— А що?

 

— Нїчо! Нїкого не застав. Сей в касинї, той в пиварни...

 

— Ходїм за ними, але вперед вступім до цукорнї. Я, бачиш, заскучав за кавою.

 

В цукорни застаємо двох Русинів: ц. к. комісаря повітового і доктора медицини. Зараз запросили нас до свого столика і запитали: що нас привело до міста. Ми розказали, що шукаємо людей Русинів, щоби завязати комітет для виборів нової ради повітової.

 

— А! дуже добре! — підхопив доктор. — Дотеперішна рада нїчо не робила. Відносини санітарні як найгірші! Рада повітова могла би доси мати свого лїкаря, могла би вже бодай ввести округи санітарні... прецїнь вже ухвалені і затверджені! Я сам подав би ся на такій округ, але з услівєм, щоб не мешкати по-за повітовим містом.

 

— Ну, Богу дякувати, — кажу я, — що хоч ви прихильні нашій гадцї. Будьте-ж ласкаві, займіть ся, скличте...

 

— А! — перебиває доктор, — що-до того перепрашаю... Ви не маєте понятя, як я не маю часу. Мене майже нїколи нема дома, часто мушу й виїздити... От і тепер... даруйте!... ой-ой-ой! як же я забавив ся! мушу...

 

Схопив ся, взяв шапку, але ще завернув ся і шепнув менї на ухо:

 

— Коли схочете взяти мене до лісти, не буду противний... Я нїколи не відказую ся, коли йде о справу народню...

 

Сердечно стиснув я руку докторови — що правда, не за те, що зволив зробити нам честь, позволяючи нам взяти себе в нашу лісту, але за те, що так живо і без жаданя дальшого викладу нашої гадки зволив попращати ся з нами...

 

Зрадїв я, коли хлопець принїс менї горячу каву... она чей поправить мій на політиці рускій попсований гумор... Ц. к. комісар нїчо не відзивав ся, лише, бачилось, кмітив собі де-що, немов для рапорту. Мій друг сидїв мовчки і глядїв на двері, як би дожидав кого з-надвору. Нараз напрасно відозвав ся до комісаря — а був з ним яко колеґа шкільний per "ти".

 

— От ти, Петре, міг би нам в дечім помогти!

 

Петро, мов-би шпилькою вколений підскочив та й за шапку.

 

— Чи ти збожеволїв? — каже — я в службі політичній, маю вам помагати? У мене жінка й дїти... та й на Мазури мене не кортить...

 

— Та пожди! Ти така горячка... Та ми би може поговорили зі старостою...

 

Петро не хоче вже й слухати.

 

— Padam do nóg księdzu proboszczowi! — попращав мене голосно від дверей.

 

Хоч і мороз на дворі, то мій друг виняв хустинку і почав обтирати піт з чола.

 

— Ну, ну, вспокій ся! — кажу я до него, — допивай но кави скорше, пійдемо до касина. Там когось подибаємо і зєднаємо для нашої акції.

 

Зайшли ми до касина. Уже хмара диму в першій комнатї дала нам пізнати, що зібранє численне. Вступаємо до салї білярдової. Тут, спертий на кію білярдовім стояв комісар дирекції скарбової, брат руского добре нам знакомого священика, впрочім і нам добрий наш знакомий. Він кречно підійшов ид нам. Ми оминали заговорити напрасно о нашій місії, але коли вже він конечно добивав ся знати причину нашої гостини в касинї, ми сказали і натякнули, чи би він не взяв участь в нашім дїлї. На те він відповів дуже поважно:

 

— Я вже раз сказав, що до нїчого не мішаю ся! На що менї... Але от! може зробите зі мною партійку пірамидки? —звернув ся до мого товариша.

 

Я чим скорше пійшов до дальшої комнати, полишаючи товариша. Тут увійшовши застав я три зелені столики, обсаджені майже самими знакомими.

 

— А! гостї до нас! — відозвав ся адюнкт судовий, котрий ще не був жонатий, то-ж і забавляв ся а радше не бояв ся забавляти політикою і не укривав ся з своїми рускими пересвідченями. — Може присядетесь до нас? Ми граємо króciutkiego po szóstсe. Гість з провінції свіжій гріш... може дасте що заробити?

 

Адюнкт подав менї крісло, але я звеняю ся:

 

— Пізна пора, до дому далеко... Але от ходїть на слово... маю вам щось сказати.

 

— А що там? — запитав скоренько, вставши від столика, — маєте якій клопіт? Якось то буде! А хто має реферат?

 

— Ат! — кажу я — мій реферат не може знайти референта... от що!

 

— Ага! хочете кого позивати? Ну, ну, внесїть!

 

— Та й не позивати — кажу. — От розписані вибори до ради повітової... хочемо зробити яку акцію...

 

— Ну, ну, робіть!

 

— А ви-ж не ласкаві? Може би ви дали почин. Знаєте, тут всьо горлає на духовеньство, що оно юдить на Поляків. Нехай же наша світска интеліґенція починає яку дїяльність. Ось у містї, хвала Богу, багато интеліґенції рускої... треба зібрати людей, заохотити, одушевити...

 

Адюнкт почухав ся в голову.

 

— Та, бачите, оно правда, тілько ви звернула ся на кепску адресу. Менї годї! Мене нїколи не допустять до ради повітової. Правда, мій начальник там засїдає... якби туди дістав ся, утер би я єму носа... Але де там!... мене не виберуть!

 

— Ну то нехай! Вас не виберуть, та за вашим почином виберуть инших, а все своїх, наших.

 

— Ну, вибирайте! Я-ж міскій і голосувати не можу, бо до ради громадскої не належу.

 

По тих словах поспішив адюнкт назад до столика а я став як фізик на серединї салї.

 

— А! як ся маєте, всечестнїйшій! — чую нараз голос. — Що тут порабляєте? Вписали ся в члени касина? Дуже добре! Нас Русинів так мало, що видїл навіть не хоче предплатити для Русинів рускої часописи...

 

— То зле, кажу я. — Коли не хоче, виступіть з касина і завяжіть своє товариство, Бесїду або що. Вас же в містї зо трицять?

 

— Та є, є... але чи хто вступить до Бесїди? може котрий комісар? може священики? Кількох учителїв шкіл народних домагало ся того, бо касино не хотїло для них знизити вкладки, але тепер уже й они належать до касина... Нема для кого!

 

Мій "собесїдник" був професор ґімназії. Гадаю собі: ану зачіплю... Романчук професор, Барвіньскій професор та й Антоневич професор, хоч той з "иншої парафії"...

 

— А що, пане професор, — кажу, — як би ми розпочали якій рух для народної справи? От тепер лучає ся нагода: небавом будуть вибори до ради повітової...

 

— А, розуміє ся, треба щось робити! Я радо зроблю все, що лиш буду міг.

 

— Дякую вам сердечно! Я так шукаю за людьми з иніціятивою... Нам на селї тяжко приходить. Хочеш порозуміти ся з ким-небудь, то зараз їдь хоч-би й пять миль. Почта доходить раз або найбільше два рази на тиждень, а хоч-би й частійше, то наші священики, й добрі нераз патріоти, або за тяжкі або знеохочені. Напишеш до него, то пійде як на Бердичів. Лист кине або нечитавши, або прочитає та жде, коли єго покличуть на готове...

 

— Та так, так. Они властиво нїколи й не були щирими патріотами. Их держить обряд. Як би не те...

 

— Ну, — кажу я, — то ваш погляд... але лишім се! Менї йде тепер о вас, о світску интеліґенцію. Кажете: "треба щось робити" то й робіть! А то жару у вас нї слїду... всюда заяча шкіра на вас, все оглядаєтесь на всї боки...

 

— У мене того нема — відказує палко професор. — Я дорожу своєю народностью. На доказ того даю вам слово чести, що скоро тілько скличете комітет, я прийду на засїданє.

 

— Спаси Біг! Тілько-ж де взяти людей до комітету? Скличте ви місцевих Русинів та й нас кількох з провінції, а потім будемо мати комітет.

 

— Я не можу... слово чести! Впрочім і часу не маю, і школа, і лєкції, і задачі поправляй!

 

— Так годї у вас того допросите ся?

 

— Біг-ме не можу!

 

— Ну, добраніч!

 

От і вийшов я назад через білярдову салю, де вже инші грали в білярд, а мій товариш на успокоєнє взяв ся читати Fliegende Blatter.

 

— Їдемо? — кажу до него.

 

— Я давно готов. А акція буде?

 

— Як зробить, то буде...

 

***

 

Аж доїзджаючи до мого села стрепенулись ми з тої апатії, яка нас обгорнула при виїздї з міста, і то така сильна, що й бесїда не могла розпочати ся.

 

Мій товариш лаяв, кляв усїх Русинів.

 

— Ну і що-ж? — каже — де нам глядїти людей готових стати за руску справу? Що робити? що починати?

 

— Пожди! — відказую я єму — ще Русь не пропала! Не пропала, поки пень ще здоров. Пень той — се люд наш. Багато він ще випустить галузей, хоч і не кожда галузка зацвите і кине на святу землю овоч своєї породи...

 

[Дѣло, 30.03.1894]

 

30.03.1894