Березень – час театру. Курбас назвав свій театр «Березіль». Натхненням  і своєрідною програмою для нього стала поезія норвезького письменника Б'єрнстьєрне Мартініуса Б'єрнсона: «Я вибираю березіль, / він ламає все старе / пробива новому місце  / він зчиняє силу  шуму / він стремить // я вибираю березіль / тому, що він буря / тому що він сміх / тому, що в ньому сила / тому, що з нього переворот / з якого літо родиться».

У березні 1988 року зіграв свою першу виставу Львівський молодіжний театр (тепер – Львівський академічний драматичний театр імені Леся Курбаса). 20 березня – день театрів для дітей та юнацтва.

21 березня театральна громадськість світу святкує Міжнародний день лялькаря.

27 березня – Міжнародний день театру.

 

Переважно, коли говорять чи пишуть про театр, йдеться в першу чергу про акторів, режисерів, художників, як про людей, які його творять. І фактично не згадуємо про тих, хто є літописцями українського театру, а в пресі, на жаль, знайти можна хіба лише некрологи. І то не завжди. Від цього сумно і прикро. Серед цих забутих театральних імен – Валентина Міліца, жінка, яка в моїй уяві асоціативно завжди пов’язана з весною, а ще – зі Львовом. Весною з нею ми завжди чомусь говорили про Курбаса, а про Львів ми говорили при кожній розмові. Її шкільні роки та юність промайнули саме тут. А народилася вона на окраїні Кіровограда (тепер – Кропивницькій). Там жили її бабуся та дідусь по мамі. І по війні, втративши батька, до третього класу Валентина Міліца жила з ними, а мама працювала у Львові. Коли ж вона знайшла квартиру на Кастелівці, то відразу забрала свою улюблену єдину доню до Львова.

По сусідству жили два хлопчиська, ровесники Валентини, і вона любила спостерігати з вікна, як вони відчайдушно грають у футбол... Ніхто тоді ще не знав, що всі троє стануть знаковими особами в історії українського театру. Хлопчиків звали Сергій Данченко (син народних артистів України Володимира Данченка та Віри Полінської) та Михайло Рєзнікович. Якось зразу припав Валентині до душі Сергій. Він мріяв стати геологом, вона – журналістом. У них було тисячі тем для розмов. Її захоплювало зоряне небо, його – мандри геологічних експедицій. Про театр в той час вони навіть не розмовляли. На противагу Михайлу Рєзніковичу, який вже у шкільні роки ставив свої перші вистави. Хлопці навчалися у 17-й школі, а Валентина – у 55-й, бо в той час у Львові навчання для хлопців та дівчат було роздільним. Найкраща учениця з класу Валі якраз мала грати у виставі Рєзніковича, та несподівано захворіла, і у наказовому порядку довелося Валі терміново вивчати роль і грати. Це історія внесла перше непорозуміння між нею та Сергієм. Він сприйняв це за зраду і сказав, що це для нього велике розчарування, бо, виявляється, вона, як усі дурнуваті дівчиська, мріє бути акторкою. Довго довелося пояснювати, що це просто збіг обставин. Більше сварок між ними не було.

 

Сергій Данченко –​ Валентина Міліца

 

Одружилися ще студентами. Коли чекали народження дитини, Данченко навчався на режисурі в Києві. Вона народилася 19 листопада 1963 року у Львові. Як розповідала сама пані Валентина, за досить екстремальних обставин. Коли почалися перейми, Сергія у Львові не було, тож Валентина з тестем, Володимиром Данченком, вирушили по-тихеньку до пологового будинку. Йти було недалеко, але падав дуже сильний дощ, а коли вони, мокрі, врешті добралися до вулиці Щорса (тепер – Русових), виявилось, що лікарня закрита на карантин. Телефонні автомати не працювали, а вийшли вони з дому без копійки. Повернутись за грошима було просто неможливо, бо ось-ось народиться дитя. У відчаї Володимир Данченко зупинив таксі, і похапцем почав розповідати таксисту про обставини, обіцяти, що відплатить сторицею, тільки б той відвіз до лікарні. У відповідь почув: «Я вас знаю, ви – Улдіс» (герой знаменитої заньківчанської вистави «Вій, вій, вітерець»). Відвіз і грошей, звісно, не взяв. Дівчинку назвали Аліна. У 1989 році, коли Алінка захворіла, до її імені додалося ще три імені Олександра – Галина – Лукія, щоби більше янголів охороняло їй тривожну душу. Це був свідомий вибір і матері, і доньки.

 

Родина Данченків у Львові

 

У своєму архіві я знайшла статтю Валентини Міліци в журналі «Український театр», в редколегії якого багато років вона працювала. Вона написана у 1981 році і присвячена Борису Романицькому – засновнику театру імені Марії Заньковецької. Валентина Міліца назвала цю статтю просто, хоча комусь може здатися, що занадто пафосно: «Лицар театру». Не боюся бути пафосною, тому з впевненістю можу сказати, що Валентина Міліца сама була справжнім лицарем театру, хоча театр не був її улюбленою темою. Але про це згодом. Поки що повернемося до Львова ‘60-х, коли Данченко робить свої перші режисерські кроки: спочатку в театрі юного глядача, а далі – в театрі імені Заньковецької. Валентина Міліца на той час працює журналістом в газеті «Львівський залізничник», а це означає безконечні відрядження і ненормований робочий день. Маленька Алінка практично не бачила своєї мами і досі згадує про її втому. Початок ‘70-х – вже час розквіту режисури Сергія Данченка у Львові. Загалом львівський період творчості режисера тривав десять років: два – в Театрі юного глядача і вісім – у Театрі імені Марії Заньковецької. Данченко поставив «Перший день свободи» Л. Кручковського (1965), «В дорозі» В. Розова (1966), «Маклена Граса» М. Куліша (1967), «Місто на світанку» О. Арбузова (1968), «Камінний господар» Лесі Українки, «Моє слово» В. Стефаника (1971), «Річард ІІІ» В. Шекспіра (1974), «Украдене щастя» І. Франка (1976). Його заньківчанські вистави можна було дивитися безліч разів.

 

На той момент театр імені Марії Заньковецької був українським «Соврeменником», до нього була прикута увага всіх, хто любив театр. У 1996 році Сергій Данченко писав: «Знаєте, мати визнала, що я режисер, за кілька років, коли подивилася мої вистави на гастролях у Львові, а до того казала: Ну, який ти режисер?, в тебе характер не той, ти не вмієш... А батько, навпаки, дуже в мене вірив і хотів, щоб це сталося. Але він рано пішов з життя, тому між нами багато чого не договорено, як, мабуть, ніколи не буває договорено поміж батьками і дітьми. З мамою теж». Таке зізнання Данченка було для мене, як грім з ясного неба, бо для нас, залюблених у театр підлітків, це були благословенні роки. Ми наспівували пісню Володі Івасюка з «Прапороносців» О. Гончара. Не втомлювались до втрати голосу сперечатися,  чий Річард кращий: Стригуна чи Ступки? І завжди щеміло серце, коли йшов «Камінний господар» Лесі України. Глибинний голос Любові Каганової наче торкався серця. Досі в пам’яті звучить оте дон-жуанове: «Та хто ж душею платить?». І сповнені смутку пристрасті очі  Долорес–Каганової, які промовляють душею: «Усі жінки, коли кохають»...

 

Здавалося, що така театральна весна триватиме вічно, але Данченка запросили до Києва очолити театрі імені Івана Франка. І у 1978 році він переїхав, почав викладати в Київському інституті театрального мистецтва ім. І. К. Карпенка-Карого (згодом став професором, завідував кафедрою акторської майстерності та режисури драми) і очолив Київський академічний драматичний театр імені І. Я. Франка. Забрав з собою улюблених своїх акторів Ларису Кадирову, Богдана Ступку та Віталія Розстального. Для львів’ян це була дуже прикра несподіванка і до певної міри – розпач. Для родини Данченків розпочався новий етап життя у столиці. Пані Валентина розповідала, що не мріяла бути театрознавцем, але щоби підтримати чоловіка, активно увійшла в київське театральне життя та почала працювати в журналі «Український театр». Хоча про театр, за її словами, вони ніколи з Сергієм Данченком не розмовляли. У них було надто багато тем для розмов. Вони цінували і мовчання. Коли виїжджали на рибалку, то кожен мав свій човен і не запливав на територію іншого. Валентина вміла захоплюватися усіма захопленнями чоловіка, лише полювання не викликало у неї позитивних емоцій, а Данченко полювати любив.

 

Я була в захваті від статей Валентини Міліци в «Українському театрі», дивувалася її делікатності та умінню проникати у суть кожної речі, про яку вона з любов’ю писала. Ми познайомилися під час телефонної розмови. Здається, питання торкались надісланої мною статті. Спокійний доброзичливий голос наче втамовував тривогу: це ж перша моя стаття у професійному часописі, мене аж колотить від страху, бо розмовляю з самою Міліцею, дружиною Данченка! А перша наша зустріч відбулася у Львові вже в хоспісі на вулиці Котляревського, поруч з вулицею Волкова, де лежала тяжко хвора мама Валентини. Вона приїхала на два дні до Львова, щоб побути з найдорожчою людиною. Мені привезла перший мій гонорар з «Українського театру». Я мала йог забрати, досі пам’ятаю суму – 5 крб. 12 копійок. Пані Валентина стояла за воротами, здавалося, що наша розмова триватиме максимум п’ять хвилин. Але слово за словом ми просиділи біля ліжка її мами, весь вечір тихенько перемовляючись, і розмова наша не виходила за межі театральних проблем. Цей вечір подарував мені неоціненне спілкування з унікальною особистість на роки.

 

Сергій Данченко

 

Ми часто передзвонювалися, пані Валентина цікавилася львівськими театральними подіями, розповідала про київські. Завжди спокійний врівноважений голос, наче в неї немає ніяких проблем, лише казковий світ театру – її реальність. Хоча проблем було безліч, ніколи їх не озвучувала, лише завжди запрошувала в гості. Якось було незручно. Вперше завітала у їхнє гостинне помешкання на тихій вулиці Ломоносова в центрі Києва вже коли Сергій Данченко відлетів у засвіти. Тоді вперше ми говорили лише про Данченка і про ставлення до театру. Здається, ні однієї його вистави не оминули. Сиділи в кімнаті Сергія Володимировича, де все нагадувало про Львів: ліжник, старовинна книжкова шафа, письмовий стіл режисера, крісла-фотелі. Кожен предмет тут міг щось розповісти про свого господаря. Крісла в час важкої фінансової скрути ледь не покинули цієї сповненої дивовижної аури кімнати. Але своєчасно приїхала родичка зі Львова і дізналася, що пані Валентина їх продає, бо треба гроші на ліки. Довелося передзвонювати людям, повертати завдаток, але крісла залишилися на місці.

 

Валентина Міліца

 

Ніхто собі навіть уявити не міг, як важко було жити пані Валентині після смерті чоловіка. Вона ж була для Сергія Данченка не просто дружиною, а посестрою. Це мало кому вдається. Їй вдавалося усе. І березень вона любила ще за те, що він народився 17 березня. Вони обоє були ідеалістами, і обоє могли підписатися під словами Сергія Данченка: «Я хочу бачити поетичне ставлення до світу, до життя взагалі, відчуття того, що ми є часткою чогось більшого, величезного, і водночас, кожен з нас утримує в собі цілий світ…». Пані Валентина до кінця своїх днів залишалася романтиком. Їй потрібна була постійна медична допомога через хворе серце і вона мало право користуватися елітною лікарнею Феофанії. Але забрала свої документи звідтам, щоби звільнити місце для вояків АТО, бо «хлопці потребують кращого догляду». І не хотіла слухати ніяких заперечень. Невідомо, чи хтось з поранених таки скористався її місцем, але пані Валентина не могла жити інакше.

 

Вона була максималісткою і мрійницею. Заради людей, яких любила, здатна на все. На першому місці завжди була родина. Інтелектуалка, закохана в науку (її захоплювала астрономія та історія людської цивілізації), стала театрознавцем. І вже важко хвора, боляче сприйняла закид своєї близької приятельки та товаришки по цеху, що, мовляв, маючи такого чоловіка, можна було вже й академіком стати. Бо для неї найвищою за всі відзнаки нагородою було бути другом своєму чоловіку Сергію Данченку. Це було найвищим щастя. Хоча сам Данченко писав: «Я думаю, абсолютне щастя, якщо воно взагалі можливе, це лише коротка мить, миттєвість. Людина може бути щасливою в роботі, яку любить і в якій знаходить глибоку насолоду, адже професійна реалізація – це справді один з найважливіших чинників щастя, але ним не обмежується. Родина, здоровя, стосунки з близькими…Ідеально, коли все виявляється таким, яким його хочеш бачити. Але ідеального не буває…».

 

Родина Данченків трималася на силі духа пані Валентини, на її жертовності та вірі. Вона хотіла огорнути любов’ю весь світ. Особливо доню Аліну, про яку піклувалась цілодобово. Коли до хвороби серця додалася ще важча хвороба, найбільше переживала, з ким залишиться Аліна, коли її не стане. Виявилося, що світ не без добрих людей. На похорон Сергія Данченка приїхав його двоюрідний брат Валерій Сорокін зі своєю дружиною. Вони якраз почали будуватись недалеко від Львова і пообіцяли, що заберуть Аліну до себе. Брак коштів трохи розтягнув будівництво в часі. Пані Валентина трималася, хоч болі були нестерпними, але завжди повторювала, що мусить жити, щоби дочекатися, поки Аліна буде надійно влаштована. В кімнаті Алінки повісила портрет отця Богдана, духівника родини Данченків, і його слова-прохання не забути помолитися. Зв'язок Аліни з отцем Богданом не переривається і досі, хоч між ними сотні кілометрів. Отець дарує їй книжки, а вона не втомлюється їх перечитувати. Як не втомлюється подумки повертатися до свого родинного гнізда.

 

  

Аліна

 

І я в ці березневі дні повертаюся до щасливих зустрічей, які дарувало життя. Пам’ятаю, як ми, молоді, сидимо у Львівському відділенні Спілки театральних діячів України. Перед нами у фотелі – втомлений Данченко, бо зранку поїхав на рибалку, на своє улюблене озеро в Глинній Наварії.  Обличчя обгоріле від ранкового сонця, пече, а кожен щось питає, наче не зауважує його втоми. Суперечка загострюється, коли розмова торкається його останньої вистави «Крихітка Цахес», яку франківці привезли до Львова. Всі намагаються перекричати один одного, і тільки спокійний голос Данченка аргументовано викладає концепцію своєї вистави. Внутрішній спокій – конче потрібна риса для режисера. Театр імені Івана Франка під час керівництва Данченка якраз тримався на цьому його  дивовижному спокої, а ще умінню не звертати увагу на плітки. Хто б і що йому не сказав йому про когось, усі слова залишались в його кабінеті і ніколи не були озвучені перед колективом.

 

PS. Пані Валентина насадила навколо свого будинку чорнобривці, які їй нагадували Львів. На могилі Сергія Данченко теж часто можна було побачити букет чорнобривців. Хоч вона вже давно не виходила з дому, але мала змогу попросити друзів покласти букет Сергійкові. Тепер біля будинку, в якому живе Аліна, також цвітуть чорнобривці. Село розкидане по пагорбах, його справді можна назвати львівською Швейцарію. З вікна її кімнати видно ліси і стежку, яка веде до річки. І чомусь мені ввижаються постаті Валентини і Сергія, і вчувається чеховське: «Ходімо до річки, там хороше!»… Голоси їх обох тихі…

 

30.03.2019