Кожний бажає собі доброго сусіда, чи то в малих стосунках на селі, чи в таких разах, як сусідує держава з державою. Українцям судилося здавна жити поруч Поляків; отже треба, щоби вони були собі добрими сусідами. Галицька Україна вже близько 600 літ під пануваннєм Поляків і за увесь цей час наслухалася вона багато запевнювань про любов зі сторони пануючого елєменту. B особливо святочних хвилях підносилося Поляками, що вони боролися під окликом "за нашу і вашу свободу", — оклик, якого Українці ніколи не розуміли тай нині не розуміють. Але нині бодай в тім є поступ, що Поляки вже тепер не уживають цього оклику. Українці за шість минулих віків мали "свободу", робили панщину, управляли панську землю, корчували панські ліси і то що. Дохід з праці українського хлопа ужиткував польський пан і це називали польські пани несеннєм культури на "Русь" — на Дикі Поля.
Як та свобода виглядає в нинішних часах — ми не можемо ясно і отверто сказати, бо саме та "свобода" спротивиться цьому. Та вкінци це кожний з нас бачить і відчуває на власній шкірі. Ті числа "Впереду", які друковано на розказ з гори латинськими буквами, будуть для грядущих поколіннів гарною ілюстрацією ступня тієї "свободи". А яка "свободолюбість" панує і далі на тому самому одвічальному місці, нехай свідчить і той факт, що звідси недавно розказано на українське письмо Тов. св. Петра і Павла так відповісти: На представленнє товариства не можна дати відповіди в подробицях ізза українського письма — хиба що товариство напише латинським письмом. І як-же цим дивом не дивуватися? — Українці були і є тієї гадки, що кожний має право гордитися, чим більше чого знає. А той чоловік, що видав розказ дотично "Впереду" і відповіди на укр. письмо Тов. св. Петра і Павла і котрий — мимохідь кажучи — виріс між Українцями, чваниться тим, що не знає українського письма. Можна приймити за певну річ, що люди з таким світоглядом і переконаннями, як той пан, не будуть Українцям добрими сусідами.
Польська адміністрація виховала за послідних пятьдесять літ цілі ґенерації таких людей, що не розуміють — як вони кажуть — тієї "баранячої", тієї "хінської мови". Тут Поляки зробили собі самі злу прислугу, бо коли нині українська часть Галичини перейде під українську власть і адміністрацію, всі ті "незнаючі і нерозуміючі" стратять хліб зі своїх рук. Такі "патріотичні" успіхи виховання є гріхом, а звісно — гріх мститься на самому грішникові. Таке зробили Мадяри в р. 1914, заборонивши кирилицю в північній Угорщині для тамошніх Українців. Нині мусіли оба гр. кат. епископи в Ужгороді і Пряшові, що переводили цю заборону в порозумінні з мадярським правительством, утікати до Пешту. B p. 1915 завела військова управа (знов головно Мадяри!) в Сербії в тамошніх школах латинку замісць кирилиці, але і цей нерозумний приказ лишень викопав глубший рів межи Сербами і зненавидженими, самовільними Мадярами, а нині Серби уживають дальше своєї кирилиці.
Що Українці і Жиди пережили від листопада до нині на просторі від Перемишля до Львова — це всім звісне, звісне мало що не цілому світові. Ми не можемо нині про це писати, бо також "свобода" не позволяє. Розбиті і понищені українські написи, понівечені будівлі українських інстітуцій дадуть багато до думання навіть і необзнакомленому з галицькими стосунками чужинцеві. Але ті, що цього допустились, а радше ті, що є відвічальні за те, що сталося, забули сердеги, що по хвилях опяніння приходить отверезіннє і що треба буде жити з Українцям чи зле чи добре, бо тут в Східній Галичині жиють Українці і то жиють в подавляючій більшости. Це факт, який можна заперечувати на папері, але який потверджує дійсне життє. Та Поляки з тим не числяться і в перших днях своїх успіхів в листопаді поводились так, як той, що в під’охоченому стані порозбивав усі горшки, а на другий день мусів сам іти купувати нові, бо не було в чім варити їсти. Чиж треба було аж так поводитеся супроти Українців і Жидів? (а як, то Поляки самі знають як найліпше....) Але з часом приходить... опамятаннє. По польських часописах почали товчися всякі "місії", яких тепер безліч, яких правдивість підозрено, а які мали за ціль робити "угоду" між Поляками а Українцями. Однак труд цих місій зовсім зайвий. Бо жити попри себе мають Українці і Поляки і вони саме, а ніхто інший, мають договоритися до чогось-там. Це так, начеби посварилися чоловік та жінка і пійшли до війта, щоби їх замирив. Коли війт добрий чоловік, буде старатися яко-тако їх погодити, а дальше-дальше, як побачить, що ніяк йому їх погодити, скаже на голос або бодай до свойого серця: а Бог з вами, робіть як хочете і знаєте; не мій став, не моя гребля.
Нині українська часть Галичини святочно прилучена до Великої України, в якій буде жителів що найменше два рази тільки, як в Польщі. Тяжко припустити, щоби Українська Народня Республіка лишила поза своїми границями ті клапті землі, де живуть Українці в більшости. Колиби навіть хвилево задержала Польща якусь землю з українським населенням насильно при собі, то хиба на свою біду, як це ми виділи наглядно на Альзації і Льотаринґії, які Німеччина прилучила насильно в р. 1871 до себе, загарбавши їх від Франції. Чуже добро не загріло Гогенцолєрнів, а противно — довело їх до прощання з вітчини. Тому-то скажім собі зараз нині, що Україна буде вистерігатися попасти в той самий блуд, щоби не накликувати біди на свою голову.
Мниму польськість у Східній Галичині утворив (на папері!) Ґломбінський, що то перед війною записав багато кільометрів в шпальтах "Polsk-oгo Slow "-а і зачислив до Поляків: 1) усіх селянів-латинників, хотяй вони по польськи не говорять і не розуміють, так що польський кс. Ґромніцкі промовляв до них на казаннях по українськи; 2) Жидів; 3) цілі укр. села гр. кат. обряду. Ґломбінський показав в тій роботі багато пильности, але він ніколи не мав в собі божої іскри. І тепер воюють Поляки за уроєну Польщу в Східній Галичині. Навіть Поляки, що приходять з Польщі до Перемишля і Львова воювати за мниму Польщу, кажуть, що скрізь стрічаються українські села і вони, Поляки, не знають, за що мають битися. Навіть тут в Перемишлі уладили Поляки поминальне богослуженнє за упокій полягших в боях "na Rusi". От цікаве мимовольне признаннє.
Треба, конче треба викинути Полякам з своїх голов усякий історичний чад, треба хлопським розумом розглянути трудну річ і стати добрими сусідами Українців, бо cyсідами мусимо бути. Так судила доля.
Український голос (Перемишль)